Їжа як інструмент соціальної взаємодії

Інтерв’ю Юрія Кручака з Дата Чігхолашвілі і Ніні Палавандішвілі

30 Серпня, 2014
Білосток, Польща

 

Проект GeoAIR існує з 2007 року, це – одна з небагатьох художніх резиденцій у Грузії. Останнім часом колектив реалізує проекти, пов’язані з мігрантами та кулінарією. Їжа, на думку команди GeoAIR, допомагає об’єднати різних людей. До того ж, після смачного «знайомства» простіше говорити про серйозні проблеми суспільства – а потім і вирішувати їх.

Про структуру GeoAIR

Юрій Кручак: Як виникла ідея вашого проекту?

Ніні Палавандішвілі: Ідея виникла у Софії Табатадзе, грузинської художниці, яка живе у Берліні. Тоді Софія мешкала у Голландії, у неї там було багато друзів, які цікавилися Грузією, і ось, вони приїхали до Грузії, аби щось там зробити. Перший проект, Foreigner, вони здійснили у 2003 році на старому винному заводі. За два-три роки сформувався кістяк організації, стало зрозуміло, що потрібно оформляти її офіційно.

Я повернулася до Грузії з Німеччини 2004 року. Тоді я була куратором проекту Ґете-Інституту, Софія Табатадзе брала в ньому участь – так і познайомилися. Наші інтереси збіглися, ми почали працювати разом, зареєстрували GeoAIR. Тоді в Грузії був відсутній доступ до інформації про художників і течії в арт-спільноті. Ми почали робити проект Archidrome, повноцінний архів сучасного грузинського мистецтва. Ми спілкувалися з художниками, збирали їх портфоліо і для кожного робили презентацію. Через два роки проект розрісся, стало важко все це організовувати. Але ми продовжували Archidrome, додали архів вірменських та азербайджанських митців.

У 2009 році я поїхала на один рік до Німеччини. Після повернення стала працювати тільки для GeoAIR, у тому числі, як куратор. У цей час Софія вирішила, що нам потрібна резиденція. Ми робимо багато проектів, приїздять художники, яким потрібно десь зупинятися. Софія збудувала над своїм будинком один поверх, який ми перетворили на резиденцію – так у 2010 році виникла GeoAIR Residency. Усі ці чотири роки щомісяця до нас хтось приїжджає.

Ми не фокусуємося на тому, що кожен резидент повинен щось зробити – за місяць це неможливо. У нас є три напрямки, над якими ми працюємо, всі вони переплітаються. Так, наші резиденти, особливо куратори, користуються архівом. Ми, по можливості, пов’язуємо резиденцію з проектами, які робимо самі.

Усі наші резиденти обов’язково повинні мати інтереси, пов’язані з Грузією, середовищем і проблематикою цієї країни. Самі ми працюємо з громадським простором, зараз цей інтерес перейшов на спільноти людей –різні, але завжди міські ком’юніті. Так що, ми працюємо не стільки з художниками, скільки з людьми. Проблема Грузії у тому, що тут мало художників, які працюють із суспільством.

Дата Чігхолашвілі: Наші резиденти з Москви привезли невелику, але цікаву бібліотеку: там є матеріали про митців Грузії, Азербайджану, Вірменії. Ця бібліотека відкрита, всі можуть нею користуватися, до того ж, наш офіс розташований поруч з Тбіліською Академією мистецтв. Але студенти приходять до нас нечасто, у них мало зацікавленості у такій інформації.

Ніні Палавандішвілі: Наша система освіти погана. Академія мистецтв – стара школа, яка не хоче змінюватися. В Вільному університеті, заснованому Кахою Бендукідзе, цього року відкривається факультет дизайну і мистецтв – думаю, він буде великим конкурентом академії. Там треба більше платити, але хто хоче реально вчитися, піде туди. По-моєму, академію потрібно прибрати. Ніяких змін там не відбувається, все тільки гіршає.

 

Юрій Кручак: Дата, ти – антрополог за освітою. Як тобі співпрацювати з художниками?

Дата Чігхолашвілі: Я вивчаю соціально-культурну антропологію, написав роботу про перетин практик антропології та сучасного мистецтва. Якось познайомився із Софією Табатадзе, писав про один її проект. У мене і так був інтерес до сучасного мистецтва, а зараз продовжую наукову роботу про трансформації Тбілісі, особливу увагу приділяю темі різних спільнот. Завдяки співпраці з художниками, результати своїх досліджень використовую на практиці, і мені дуже цікаво робити те, про що пишу.

 

Юрій Кручак: Як взагалі розподілені обов’язки у GeoAIR?

Ніні Палавандішвілі: Усього нас троє, кожен займається різними проектами. У нас постійна «ротація», в залежності від інтересів. Ми не арт-колектив, який постійно працює разом, ми – арт-організація, яка працює над різними проектами.

Дата Чігхолашвілі: У нас велика база контактів, ми допомагаємо іншим організаціям вибирати художників для резиденцій, даємо рекомендації, налагоджуємо зв’язки між художниками і різними об’єднаннями. Також, художники часто не читають умови проведення конкурсів, їм потрібно щось пояснювати, контролювати, щоб вони встигли за термінами – ми допомагаємо і в цьому.

Про роботу з «нехудожньою» спільнотою

Юрій Кручак: Розкажіть докладніше про проекти з ком’юніті Грузії.

Ніні Палавандішвілі: Уже не пам’ятаю, коли перший раз зайнялися цим. Мені дуже допоміг Дата. Завжди було цікаво працювати з людьми, проводити дослідження, але я не знаю спеціальних методик, усе ґрунтувалося на моєму чутті.

Перший проект ми з Дата зробили разом минулого року. У Тбілісі є історичний район Бетлемі, у радянський час там жило багато різних етнічних груп: вірмени, євреї, греки, навіть курди. Зараз представники цих національностей роз’їхалися, житло у районі подорожчало. Привабливість району у тому, що одна організація відреставрувала його разом з мешканцями Бетлемі.

Дата Чігхолашвілі: Так, навіть навчили місцевих жителів, як реконструювати що-небудь. Почалося все це у 2003-2004 роках, і зараз старий Тбілісі дуже змінився.

Взагалі, часто кажуть, що старий Тбілісі мультикультурний, відкритий, але не так багато цього залишилося. Тому у Бетлемі почали щороку, 17 травня, проводити фестиваль – на ньому ми вирішили попрацювати з людьми різних національностей, також нам допомагали студенти. Ми зробили брошури, на одній стороні – рецепт, який розповів представник нацменшини, на іншій – опис життя цієї людини у старому Тбілісі.

На фестивалі мігранти готували їжу, про яку розповідали, відкрили дворики своїх будинків, і люди могли зайти до них, поспілкуватися, спробувати їжу. До речі, усі герої цього проекту почувалися грузинами, незалежно від національності. Було здорово об’єднати людей, та й фестиваль вийшов чудовий. Хоча той день став не дуже хорошим в історії нашої країни – 17 травня 2012 року у Грузії пройшов перший гей-парад, і представники православного руху побили учасників цієї демонстрації. Причому, багато постраждалих сховалися у Бетлемі.

Ніні Палавандішвілі: Загалом, наш перший проект став експериментом, ще раніше у нас виникла ідея попрацювати з темою нової міграції, хотілося більше дізнатися про людей, які зараз переселяються в Грузію. Так, десять років тому у нас раптово з’явилося багато китайців. Потім китайці зникли, їх магазини закрилися, а до нас приїхало багато індусів і пакистанців. Зараз є мігранти з Ірану, Іраку, країн Африки та Західної Європи. Ми зацікавилися, чому ці люди приїжджають до Грузії, чим вони займаються, як до них ставляться місцеві. Адже є стереотип, що із Західної Європи приїжджають «хороші» мігранти, а решта – погані, пов’язані з криміналом.

Оскільки Грузія славиться кухнею, ми вирішили поєднати кулінарію і міграцію. Торік ми почали досліджувати, чим займаються переселенці – ця робота ще триває. Так, виявляється, багато індусів вчаться медицині. Але щоб дізнатися подробиці, потрібно з кимось довго спілкуватися, а перед цим домогтися прихильності людини. Разом з нами на такі дослідницькі роботи ходили студенти-антропологи. Ми хотіли зібрати матеріал, зробити брошуру про мігрантів, їх культуру і представити роботу у громадському просторі.

Одного разу ми зрозуміли, що проблема міграції глибше, ніж уявлялося. Не можна прогнати людину, з якою працюєш, якщо у неї проблеми з облаштуванням. Ми прийшли до омбудсмена, там зацікавилися питаннями мігрантів, з часом стали трохи допомагати. Щоб дати темі великого розголосу, ми пішли на телебачення – на кулінарну програму одного з найрейтинговіших грузинських каналів. У підсумку, ми зробили п’ять телешоу з представниками Нігерії, Таїланду, Йордану, Індії, Іраку. Не можу сказати, що ми щось цим змінили, але цікавий досвід отримали і ми, і переселенці, і працівники телеканалу. Хоча б, люди дізналися, що мігранти нічого у нас не крадуть, а приїжджають, тому що у них проблеми.

Наші друзі навіть не замислюються про проблеми мігрантів, думають, що у тих все добре, раз вони нікуди не звертаються. А когось у басейн не пускають, бо він чорношкірий.

Дата Чігхолашвілі: Люди у Тбілісі не стануть абсолютно толерантними, але ми хочемо, аби просто почали говорити про дискримінацію. Добре робити щось подібне в університетах. А то навчаються в одній групі іноземці та грузини, і навіть не знають один одного, ходять окремими компаніями. Нехай познайомляться, хоча б за допомогою кулінарії. Спочатку – кулінарія, а потім людина розповідає про моторошний прояв расизму.

Ніні Палавандішвілі: Загалом, ми так захопилися темою, що продовжуємо її розвивати, у жовтні робимо воркшоп зі школярами – діти записуватимуть на відео історії своїх сусідів-мігрантів.

 

Юрій Кручак: Яке політичне спрямування у вашої інституції?

Ніні Палавандішвілі: Ми намагаємося бути «лівими», і намагаємося не йти на всі компроміси заради грошей. Наприклад, мені було б складно, якби Каха Бендукідзе запропонував грант для художників, довго б вирішувала, чи відправляти туди заявку.

Якось наші художники створили петицію, щоб звільнили міністра культури Грузії – я підписала й поширювала її. У цей час я мала їхати на місяць у резиденцію до Польщі, і за мене подали заявку, щоб міністерство культури фінансувало цю поїздку. Польський представник не знав про ситуацію у нашій країні, коли домовлявся про це, і я відмовилася їхати за гроші міністерства. Треба мислити і відповідати за свої вчинки. А ми часто діємо в ім’я комфорту.

Про гроші і про ідеальну інституцію

Юрій Кручак: У вас є механізм забезпечення фінансової незалежності? Як суспільство може підтримати вашу організацію?
Ніні Палавандішвілі: Ми не знаємо, як нас підтримати. У мене свій погляд на це питання, але не впевнена, що він дуже правильний. Єдине місце, де грузинські художники можуть отримати гроші – міністерство культури, ще муніципалітети, але часто вони фінансують якісь популістські концерти. До того ж, міністерство може фінансувати тільки якісь проекти, гонорар за співпрацю з ним не отримаєш.

До кінця минулого року ми трималися на іноземних грантах від фонду Сороса, Євросоюзу. Наприкінці листопада усі гранти у нас закінчуються, і ми реально не знаємо, що робити далі. Резиденція прибутку не дає, ми можемо утримувати тільки простір і самих художників. Ми – некомерційна організація, і не можемо, наприклад, відкрити кафе. Може, пропонувати тури туристам або художниками?

У Грузії є галерея Нектар, де некомерційні художники створюють експериментальні роботи. Працівники цієї галереї їздили у Базель, там попросили художнє співтовариство про допомогу, і так зібрали певні кошти. Не впевнена, що це правильно. Ми платимо податки державі, яка повинна допомагати. Системою краудфандінга ми звільняємо державу від цього обов’язку, і ще податки на це треба платити. Але боротися з міністерством марно. Я не підтримую такої системи, але іншого варіанту не знаю.

Люди збирають гроші на соціальні потреби, чиєсь лікування і так далі, але суспільству ще незрозуміло, що необхідно допомагати мистецтву. Думаю, гроші для галереї Нектар, в основному, перераховували з-за кордону.

Дата Чігхолашвілі: До того ж, проекти, які ми робимо, багатьом незрозумілі. Якось ми запросили художника з Німеччини до Академії мистецтв, аби поговорити про сучасне мистецтво, про те, що кожна робота сьогодні повинна бути у певному контексті. Студенти нудьгували на зустрічі, сиділи з такими обличчями, ніби вони все знають, обурювалися, що говорять про соц-арт, а їм цікаво інше.

 

Юрій Кручак: Ви створюєте інституцію з елементами соціального центру. Що для вас ідеальна інституція?

Дата Чігхолашвілі: Мені цікава інституція, яку ми створюємо. Хотілося б, аби робили проекти не самі, щоб був краудфандінг, допомога з фінансами, консультаціями. Хочеться, щоб така ініціатива об’єднала студентів, молодих художників, дослідників, активістів.

Ніні Палавандішвілі: Як куратору мені цікаво працювати з художниками. Але хочеться, щоб не я пропонувала тему, і вони під неї підлаштовувалися, а щоб ми разом розвивали певний напрямок.

Ще одна проблема – грузинські художники не уявляють, що можна співпрацювати з музикантами, режисерами. Мені хочеться зробити масштабний проект, щоб художники чогось навчилися у суспільства. Для мене інституція – платформа для саморозвитку, дискусій, спілкування. Я майже не працюю над виставками, а мої виставкові проекти містять тематичні дискусії, воркшопи, освітні програми. Не думаю, що ідеальна інституція неможлива. Інакше, ми б не займалися тим, чим займаємося.

Якщо повернутися до теми фінансування, ми просуваємо ідею того, щоб міністерство культури працювало разом з міністерством економіки над зміною податкової політики. Влада не замислюється над тим, щоб люди, які вкладають у культуру, платили менше податків. У владі не розуміють, що це – не звільнення від платежів, просто податки йдуть на конкретну справу.

Дата Чігхолашвілі: Потрібен закон, за яким великий бізнес буде зобов’язаний вкладати у культуру маленький відсоток від доходів. Ці гроші повинні передаватися до спеціального фонду, який би розподіляв ці кошти.

 

Юрій Кручак: Чи є можливість вплинути на культурну політику Грузії?

Ніні Палавандішвілі: Два-три місяці тому міністерство культури оголосило на своєму сайті, що відкрите для ідей. З одною грузинською художницею ми розробили рекомендації, пропонуємо щорічно оприлюднювати бюджет сфери культури, повідомляти, скільки грошей піде на гранти, який механізм відбору їх отримувачів. Це базові моменти, але навіть вони не прописані. Жодної відповіді з міністерства ще не надійшло. Ми, спільнота художників, писатимемо рекомендації, а хто і як буде їх розглядати, незрозуміло. Тим більше, зараз міністр знову змінився, потрібно лобіювати свої проекти заново.

Про співпрацю з іншими художниками

Юрій Кручак: Хочу повернутися до архіву, до проекту «Archidrome». Як формувалася структура архіву? Як домовлялися з художниками про авторські права?

Ніні Палавандішвілі: Художники передавали інформацію на дисках, висилали резюме з вирізками з газет. Ми хотіли, аби це було доступно всім в Інтернеті, але на це не вистачило грошей. Та й художники не завжди вчасно оновлюють інформацію про себе. Але ми продовжуємо працювати з архівом. Коли проводимо open call, і нам подають заявки, оновлюємо наші дані.

Стосовно прав, письмово ми ні про що не домовлялися, але кожен раз, коли до нас звертаються за матеріалом, направляємо людей до художників, нічого просто так не даємо.

 

Юрій Кручак: У вас є друзі, які розвивають ініціативи, подібні GeoAIR?

Ніні Палавандішвілі: Звичайно, є. У нашій резиденції була француженка з Марселя Джеральдін Паулин Назарян, у неї багато зв’язків з арабськими країнами, Кенією. Вона хоче створити платформу, щоб об’єднати людей, ініціативи, організації для спілкування і співпраці, але не у рамках, запропонованих Євросоюзом, Східним партнерством тощо, поза певних політичних приписів. Проект дослівно називається «Резонансні течії». У Марселі художниця мешкає у знаменитому будинку Ле Корбюзьє, де мистецтво переплітається із соціальним. Свою квартиру Джеральдін Назарян перетворила на центр зустрічей, організує музичні програми, і намагається втягнути у все це мешканців цього будинку.

Також ми працюємо з організацією у Тирані, столиці Албанії – там проводять тематичні резиденції. Співпрацюємо з резиденцією у Кошице, у Словаччині, багато співпрацюємо з Вірменією.

Ми намагаємося, щоб не все, що ми організовуємо, відбувалося у Тбілісі. У Грузії все дуже централізовано, все – у столиці. Проте, минулого року ми працювали у Зугдіді, Руставі, Местії. Але виникає нова проблема: якщо у Тбілісі проблеми з художниками, то в інших містах взагалі нікого немає. Втім, ми змогли працювати з місцевими художниками, пояснювали їм наші ідеї і залучали їх до наших розробок.

Ми перевіряли, як мистецтво може змінити світ

Інтерв’ю Юрія Кручака з Володимиром Усом

29 Серпня, 2014
Білосток, Польща

 

Володимир Ус – куратор Асоціації молодих художників Oberliht в Молдові. Володимир навчався живопису у Кишиневі, культурному менеджменту у Белграді, брав участь у міжнародній програмі для кураторів у Греноблі.

Юрій Кручак: Скільки років асоціації Oberliht? Яка її структура?

Володимир Ус: Нашу асоціацію ми заснували 2000 року, я тоді був студентом 3 курсу Академії музики, театру і образотворчих мистецтв Кишинева. Метою нашої організації було допомогти молодим художникам показати себе, оскільки студенти не мали змоги виставити свої роботи. Тоді ми мало знали про громадянське суспільство, об’єднання було інструментом для реалізації практичних цілей.

Спочатку у колективі було 10-12 художників, ми готували різні виставки. За допомогою асоціації ми безкоштовно отримали місце в історичному музеї, наприклад. Виставлялися у різних містах і селах Молдови, один проект навіть зробили у Придністров’ї – ми хотіли показати, чим займаються молоді художники в Молдові, і заодно подивитися, чим зайняті молоді художники у Придністров’ї.

Ще ми зробили сайт та інформаційну розсилку, яка зараз називається Oberlist, з її допомогою ми повідомляли молоді про можливості участі у різних виставках і освітніх програмах. Цей інформаційний ресурс виріс, тепер ним користуються не тільки у Молдові.

Згодом багато художників нашого колективу з економічних причин переїхали в інші країни, частина людей відмовилася від занять мистецтвом. З нами залишився досвід, накопичений за кілька років – завдяки йому сьогодні ми здійснюємо великі міжнародні проекти.

З 2006-2007 років ми почали переосмислювати роботу нашої організації. У цей період ми стали актуалізувати тему публічного простору. У нас не було такого простору, але потреба в ньому була – і для роботи, і для показу своїх робіт. У певному сенсі, це виштовхнуло нас на вулицю. Зараз Oberliht – колектив людей різних професій з різним досвідом роботи, ми не тільки організовуємо виставки, а й розмірковуємо про трансформації публічного простору, розвиток регіону, держави, суспільства.

У середині 2000-х ми стали запрошувати місцевих і зарубіжних художників для роботи у публічному просторі. Це відбувалося у форматі резиденцій, і ми до цих пір працюємо в такому плані. У 2006-2008 роках ми підготували серію проектів під назвою «Інтервенції»: художники робили проекти у публічних місцях з метою змінити там щось. Так ми перевіряли, наскільки мистецтво може щось змінити у світі.

Згодом виник проект «Кіоск». Проект полягав в установці платформи у публічному просторі Кишинева, яка б стала місцем взаємодії художників і спільноти. Платформа реалізована Стефаном Русу (Stefan Rusu), він запропонував дизайн відкритої квартири, зробленої з бетону – так колись створювалися квартири з готових плит. Квартира досі стоїть перед департаментом культури Кишинева, і досі використовується для реалізації мистецьких та соціальних ініціатив.

Коли ми почали використовувати публічний простір у Кишиневі, зрозуміли, що він цікавий не тільки художникам, а й бізнесменам, політикам, які проштовхують у ньому власні інтереси. Виходить, публічний простір є конфліктним, у ньому стикаються інтереси різних груп, при цьому інтереси місцевих жителів, користувачів цих просторів, ігноруються. У певному сенсі, це дало нам тему для роботи, яку розвиваємо досі. Зараз ми співпрацюємо не лише з художниками, але і з архітекторами, соціологами, істориками, активістами. Всі ці професійні групи знають про публічний простір, розуміють, як він функціонує, проектують його. Разом з соціологами ми дізнаємося про потреби жителів певної локації, з істориками вивчаємо минуле визначеної місцевості, з активістами працюємо, коли публічним місцям загрожує руйнування або зникнення через чиїсь особисті інтереси.

 

Юрій Кручак: Як різні соціальні групи впливають на діяльність вашої асоціації? Як ці спільноти комунікують?

Володимир Ус: Для кожного проекту ми створюємо команди, і на базі проектів об’єднуються різні люди. Асоціація, швидше, платформа для об’єднання програм. Це не інституція, але вона дозволяє ініціювати проекти і залучати до них безліч людей.

Ми не хочемо створювати інституцію на базі асоціації, бо це бюрократизує роботу. Ми намагаємося функціонувати горизонтально. Кожен наш проект формує нові команди, і всі ці команди рівні у процесі прийняття рішень. Пріоритет створення інституцій повинен бути у держави. Інституції повинні захищати художників, давати їм можливість реалізуватися.

 

Юрій Кручак: Які програми реалізує Асоціація Oberliht, крім резиденцій?

Володимир Ус: Резиденція – один з форматів, з яким ми працюємо. У рамках цього формату ми запрошуємо художників, архітекторів, антропологів для обміну досвідом. Так представники різних професій освоюють новий для них контекст. Але ця програма є освітньою і для нас самих – спілкуючись з різними людьми, ми розуміємо принципи їх роботи.

Інші програми можна пов’язати з «Відкритою квартирою» у рамках «Кіоску». Так, 2009 року ми почали програму проекцій під відкритим небом, постійно показували фільми, пов’язані з темою публічного простору, розвитком міст, активізмом. Нова для нас тема – політичне кіно, з його допомогою ми хочемо сказати, що у політиці беруть участь не тільки певні партії, а й звичайні громадяни. Також у «Відкритій квартирі» ми показуємо відео-роботи художників з різних країн.

Ще один наш проект – групи для читання. Ми з різними людьми читаємо наукову літературу з трансформації публічного простору. Тут філософія, соціологія та багато іншого. На базі цього будується бібліотека суспільного простору.

Останні два-три роки ми проводимо соціологічні опитування жителів місць, де нам цікаво працювати. Не назвав би це окремою програмою, це процес, у який ми постійно включені.

 

Юрій Кручак: Наскільки велике співтовариство, з яким ви працюєте?

Володимир Ус: Місцева арт-спільнота дуже мала, оскільки незалежні інституції Кишинева можна перерахувати по пальцях. Публіка, яка відвідує наші програми, теж невелика, і це – проблема, яку потрібно вирішувати. Один із способів це зробити – художня освіта. Центр сучасного мистецтва у Кишиневі має ідеї з цього приводу, ми допомагаємо їм розвивати їх.

Ми працюємо не тільки з художніми ком’юніті, втім, усі групи, з якими ми взаємодіємо, невеликі. Студентів багато, але архітекторів, які працюють у громадському просторі, мало. Ми намагаємося розвивати цю спільноту, запрошуємо «наших» архітекторів з лекціями в університети – там вони розповідають студентам, чим ми займаємося.

 

Юрій Кручак: Як би ти описав свої політичні погляди і, відповідно, позицію платформи, яку ви розвиваєте?

Володимир Ус: Асоціація Oberliht – неполітична організація, але те, що ми робимо, можна назвати політичною активністю. Ми намагаємося працювати на двох рівнях. На «нижньому» рівні ми спілкуємося з людьми, спільнотами. На «верхньому» – комунікуємо зі ЗМІ, доносимо потрібну інформацію тим, хто приймає рішення по культурі. Це робота, пов’язана з формуванням культурної політики, участь в економічних дискусіях. Також, ми постійно передаємо до Міністерства культури рекомендації щодо поліпшення культурної політики в країні – рекомендації стосуються підтримки незалежних організацій художників, політики розвитку міського простору. Ще один аспект – художня освіта. У трьох цих напрямках ми активні. У майбутньому плануємо розвивати й інші напрямки.

 

Юрій Кручак: Скільки людей працює у вашій організації?

Володимир Ус: На даний момент, це група з трьох осіб, плюс бухгалтер. Також допомагають волонтери та стажери. Крім цього, ми співпрацюємо з професіоналами з різних сфер, яких запрошуємо у свої проекти.

 

Юрій Кручак: Як приймається рішення про створення проекту? Наскільки складно сформувати нову групу?

Володимир Ус: Рішення по кожному проекту приймаються командою, яка ініціює проект і розвиває його. В асоціації є наглядова рада з художників-членів асоціації. Ця рада потрібна, аби наша організація не зраджувала початковій меті – допомога молодим художникам. Ми задіяні у всіх проектах молодих художників і намагаємося підтримувати їх. Крім того, нам цікаво допомагати суспільству у цілому.

 

Юрій Кручак: Минуло практично 14 років з моменту появи вашої асоціації. Відчувається якийсь результат?

Володимир Ус: В асоціації було два періоди. Спершу існував колектив художників, які проводили виставки у різних містах, потім почалася робота з публічним простором. Другий етап вже має результати, ми реалізували проекти, які до цих пір функціонують, створили програми, які працюють.

Ми – дуже маленька організація, складно виміряти те, що ми робимо у якісних показниках, тому що таких, як ми, має бути 20-30. Тоді й результат буде набагато помітнішим.

 

Юрій Кручак: Наскільки складно розвивати Oberliht? Чи є підтримка влади і суспільства?

Володимир Ус: Наша організація завжди була фінансово незалежна, трималася на особистих ресурсах. І сьогодні асоціація розвивається завдяки нам – тим, хто інвестував свої ресурси в цю діяльність. Але зараз нам краще: ми навчилися залучати міжнародні фонди і робити для них проекти, що дозволяє розвивати наші програми. Ми накопичили людські та фінансові ресурси, які дозволяють нам працювати на самих себе. Раніше ми просто виживали. Зараз живемо не дуже добре, але ситуація більш стабільна.

Підтримка – питання майбутнього. Кілька років ми намагаємося працювати на «верхньому» рівні, з владою. Для нас це – новий вимір, недавно ми почали освітні програми, просто читаємо теорію, і це формує поняття про трансформації публічного простору і чинники, що впливають на них. Тепер ми можемо формувати більш адекватні рекомендації для держави, конкретні стратегії.

 

Юрій Кручак: Які механізми пошуку коштів?

Володимир Ус: Наприклад, є міжнародні проекти Європейського Союзу для підтримки культурних ініціатив. Також ми намагаємося на локальних рівнях брати участь у програмах з фінансування культури, пропонуємо, щоб було більше місцевих фондів для допомоги культурі.

Ми ще не пропонували владі законодавчих реформ, але постійно висвітлюємо діяльність інших незалежних організацій, які держава повинна підтримати. Подаються, щоправда, не нами, різні законодавчі ініціативи – наприклад, про створення культурного фонду Молдови. Цей фонд міг би фінансувати незалежну культуру, ініціативи неурядових організацій. Ще, розроблений законопроект про те, що наприкінці року громадяни можуть скерувати 2% своїх податків на діяльність конкретних організацій. Крім цього, ми замислюємося про партисипативний бюджет, який функціонуватиме на місцевому рівні. Таким чином, певний відсоток місцевого бюджету буде розподілятися між жителями міста, і піде на підтримку ініціатив локальної громади.

Теоретично, міський бюджет повинен бути повністю партисипативним, але будемо починати з невеликого відсотка. Ця модель вже функціонує у Польщі: там у багатьох містах створено комісії, які вивчають пропозиції мешканців, і розподіляють гроші між різними місцевими ініціативами. З одного боку, це втягує місцевих у життя міста. Крім цього, бюджет міста розподіляється набагато ефективніше, тому що люди самі знають, що потрібно змінити в їх дворах: щось заасфальтувати, десь відремонтувати каналізацію тощо. Партисипативний бюджет ефективний і демократичний.

Стратегії і тактики міждисциплінарного центру

Інтерв'ю Юрія Кручака з Катериною Ботановою

20 Січня, 2014
Київ. Україна

 

Катерина Ботанова – критикиня, кураторка, перекладачка, директорка Фундації «Центр сучасного мистецтва», головна редакторка онлайнового журналу про сучасну культуру «Korydor», членкиня Европейського культурного парламенту, Наглядової ради міжнародного фестивалю мистецтва і комунікації FLOW та «рульової групи» Vienna Seminar.

Інституція як інкубатор смислів

Юрій Кручак: Катерино, минулої весни ти приймала участь у серії робочих зустрічей «Архітектури можливостей», де обговорювалась концепція міждисциплінарного центру в Україні. Як змінилось твоє бачення цієї інституції з того часу?

Катерина Ботанова: Зараз кожен день щось змінюється. Здається, усе, що ми говоримо, обов’язково повинно маркуватись датою, тому що динаміка політичних та соціальних подій шалена, і від того, у який час ти щось говориш, залежить, як твої слова будуть тлумачити.

 

Юрій Кручак: Існувала думка, що спільнота не може впливати на процеси навколо. Зараз спостерігаємо, що це не так, незадоволеність людей вилилась на вулиці.

Катерина Ботанова: Дуже хочу, щоб спільнота впливала, хоча невпевнена у цьому. Складність у тому, якою мірою ми хочемо впливати на політичну ситуацію як громадяни, та якою мірою – як художники, представники культури. Ці питання майже не пророблені, і це дуже небезпечно.

Ми постійно живемо без «завтра», без жодної візії того, що буде на декілька кроків попереду. Важливо пам’ятати, що культурний центр – жива структура, яка складається з потреб продуцентів культурних явищ, потреб аудиторії, знання цієї аудиторії та людських і матеріальних ресурсів. Диспозиція цих чотирьох блоків динамічна та постійно змінюється, за останній рік – дуже сильно, особливо у царині ресурсів. І людські, і матеріальні джерела вичерпуються. У нашій країні видатки на соціальні та культурні потреби постійно зменшуються, бо зникає розуміння того, що на ці сфери життя треба звертати увагу. Людські ресурси залежать від матеріальних, і зараз відбувається депрофесіоналізація у культурі: нам треба вчитись, розвиватись, але ми не маємо можливостей для цього, бо треба виживати.

 

Юрій Кручак: Все ж, якою має бути структура міждисциплінарного центру? Виходячи з подій в ніч на 20 січня, бачимо, що спільнота не бажає старих моделей управління, і, напевно, необхідні нові шляхи взаємодії між владою та громадянами? Можливо, у мультидисциплінарному центрі треба випрацьовувати ці нові моделі взаємовідносин між соціальними групами?

Катерина Ботанова : Моє бачення центру, за великим рахунком, з минулого року не змінилось, а вточнилось. Зокрема, сьогодні категорично незгодна, що треба шукати діалогу з теперішньою владою. До останнього була впевнена, що це необхідно, бачила шлях мирних змін, але зараз розумію, що переговори неможливі – не може бути переговорів з гвинтівкою. Це, безперечно, не означає, що суспільна комунікація зайва. Спілкування – це те, чого нам дуже бракує, без чого не існує жодний уряд.

Якщо говоримо про культурний центр, мені здається важливим, що культурна діяльність, навіть у найширшому розмінні культури – діяльність чуттєва і мисленнєва. Це можливість бачити, проговорювати, втілювати певні ідеї, цінності, концепції, якими суспільство живе сьогодні і якими може жити завтра. Навколо цього має будуватись системна комунікація і взаємовідносини різних частин суспільства.

У ситуації, коли нічого немає, коли є лише «бідний ландшафт з жовтою травою», існує небезпека, що ми спробуємо запхати у культурний центр все можливе. Треба думати, що вибирати. Мені важливо, щоб міждисциплінарна інституція була, принаймні, на першому етапі, інкубатором, місцем для продумування, відчування і створення концепцій, ідей, певних суспільних моделей. Можливість робити щось у художньому середовищі – одна з найбільших нагальних потреб.

Модель інкубатору складна для сприйняття. Майбутній культурний центр матиме різні фази життя, з часом буде ставати іншим. Планувати щось дуже складно, потреби суспільства та маса критичної думки змінюються, і прорахувати ці процеси непросто. Наразі непевність є одним з ключових елементів діяльності тих, хто працює у культурному полі. Разом з цим, будь-яка менеджерська модель потребує конкретного бачення перспектив.

Інкубатор, про який я говорю – коштовна річ. Величезна кількість ресурсів буде витрачена на непомітну діяльність. Проте кошти, які приходять у цей сектор, вимагають публічної, бажано позитивної віддачі. Інкубатор не дає її до певного моменту.

І ще, очевидно, що паралельно роботі інкубатора має йти велика просвітницька діяльність. Треба зазначити засади діалогу для того, щоб він відбувся. Чому у часи революції варто захищати художній музей та парламентську бібліотеку? Чому наслідки їх втрати будуть критичними для багатьох поколінь? Не знаю, як це пояснити. Стільки втратили за останні 20 років…

 

Юрій Кручак: Останні 20 років в Україні більше піклувались про успішність, і, можливо, замало часу приділяли збудуванню моделі, орієнтованої на ефективне розуміння поточних суспільних процесів. Мені здається, що центр, про який ми говоримо, міг би формувати таку структуру. Це – довгий процес, але з’явилось би конкретне розуміння того, як ми можемо впливати на політиків, культуру. Адже зараз суспільство є виключеним з культурних та політичних процесів, воно приймає участь у них тільки у момент вибору, наприклад, під час голосування.

Тож, з яких сегментів міг би складатись інкубатор?

Катерина Ботанова: Не думаю, що культурний центр має впливати на політику, тим більше, на політиків. Вважати, що культурна інституція обов’язково повинна прямо впливати на політичну реальність дуже наївно. На мою думку, специфіка нашого життя і громадянського безправ’я зараз вилилась у насилля та протест, який немає стратегії та неефективний для створення політики.

Найважливіше у культурній діяльності – заглибленість у процес і певна віддаленість, яка надає можливість бачити у перспективі, створювати варіанти «завтра», показувати хто ми як люди та як суспільство. Сьогодні в українському мистецтві бракує віддаленості перспективи – ми страшенно хочемо вплинути безпосередньо і сьогодні. Але це неможливо. У перспективі культурні інституції мають впливати на суспільство, тільки іншим шляхом: через створення знань, цінностей та аудиторій, які зможуть втілювати ці цінності, зокрема й у політичному просторі. Так що, у певному сенсі, культура – це і будування політики, певної стратегії розвитку суспільних царин. Це питання особливо складне сьогодні, характер ресурсів сильно впливатиме на політичну взаємодію.

Також важлива замкненість наших реалій у колі суто українських проблем. Це створює ефект скороварки з щільно закритою кришкою. З’являється ілюзія, немов те, що тут відбувається, є визначальним для світу – таке собі пережовування сказаного, замість того, щоб вчитися з зовнішнього контексту.

Думаю, що культурний центр має складатись з резиденцій різної тривалості, з можливістю поєднувати усілякі мистецькі та дослідницькі дисципліни. Повинні бути експозиційні робочі площі, можуть відбуватись дискусії, концерти – процес в інкубаторі має виходити у простір для комунікації. Вагомим є модуль освіти та просвіти, побудований навколо діяльності інкубатору і того, що відбувається паралельно, створюючи контекст та історію. Важливий блок, який працюватиме із створенням міжнародного контексту на основі резиденцій та виставок. Дослідницька діяльність має втілюватись як частина резиденцій – через мистецькі проекти, публікації. Крім того, потрібні інвестиції в інтенсивність створення мистецького продукту та поглиблення контакту з аудиторією. В ідеалі, змальована модель центру має розвиватись за спіраллю, розширюючи свої кола.

 

Юрій Кручак: Для кого будуть влаштовуватись резиденції? У яких просторах вони проводитимуться?

Катерина Ботанова: Відповідати на ці питання без конкретних відповідей на попередні неможливо, це – простір чистої фантазії, здогадки можуть виявитись далекими від реальності. Якщо поміркувати, дуже важливою є співпраця, «варіння» між різними типами мистецьких практик – такі взаємообміни можуть генерувати нові ідеї. Як це зробити технічно, не знаю. У такій ситуації значну роль мають куратори, їх можливості для збудування простору комунікації. Знов-таки, постає питання ресурсів, наявності потрібних людей в Україні.

З іншого боку, в описаній структурі завжди стоятиме питання прийняття рішень. Хто буде владоюа? Чесно, не знаю, бо моделі експертного одноосібного та колективного керівництва обидві мають низку плюсів та мінусів. Фахове колективне рішення завжди створює захисний буфер – можна сказати «це не я», така модель може бути ефективною з точки зору об’єму знань, але невпевнена, що вона дуже хороша для управління. Одноосібне рішення куратора завжди обмежене знаннями, вмінням ризикувати, втім, така модель може бути значно результативнішою стосовно реалізації певного бачення розвитку.

 

Юрій Кручак: Як ти оцінюєш перспективу будування взаємовідносин між художниками та існуючими інституціями? Наразі маємо багато будинків культури…

Катерина Ботанова: Не бачу зв’язку між інституціями та будинками культури. У моєму розумінні, інституція – певна послідовність стратегії і політики, а будинки культури – юридичні особи, які намагаються вижити у сучасних умовах. Культурний центр, очевидно, буде створений у Києві і за приватні кошти – інших в Україні реально не існує. Реформа будинків культури, створення культурних осередків на місцях – важливе питання, але воно – іншого порядку. Особливо не досліджувала цю тему, але будинки культури мають працювати з локальними потребами, простими у реалізації. Знаю кілька міст, які намагаються трошки цим займатись: Вінниця, Львів, Кременчук, Дніпропетровськ, Луганськ. Про Київ говоримо як про професійне мистецьке середовище з іншим рівнем типом аудиторії.

 

Юрій Кручак: Які культурні інституції можна розглянути детальніше щодо твоєї моделі? Можливо, такі заклади існують за кордоном?

Катерина Ботанова: Ідейно – ні. У нас абсолютно інша ситуація, хоча частково центр спиратиметься на досвід інших організацій. Є низка європейських резиденцій, які досліджують практики різних інституцій, декілька років тому була створена книга про міждисциплінарну співпрацю, ресурси для неї тощо. Щодо кожного сегменту майбутнього центру, треба дивитись на досвід інших і на те, як поєднувати його з нашими реаліями. У нас склалась ситуація, коли абсолютно немає бюджетних коштів, є виключно приватні гроші, швидше за все, певного ґатунку і певної людини – тому ця особа матиме значний вплив на те, що буде відбуватись.

Прекрасна модель мистецьких резиденцій у Варшаві. Можна взяти її за зразок, але скільки вона коштує? Її підтримує інституція, яка зараз сама у великій кризі через проблеми з фінансуванням та управлінням. Резиденції мають автономію, але можливості реалізації проектів дає інституція, тож, коли вона починає валитись, валиться все інше.

«Важлива постійна потреба у культурі»

Юрій Кручак: Якими могли б бути задачі міждисциплінарного центру?

Катерина Ботанова: Впевнена, що така організація мала би на меті формування культурної політики суспільства, втім, робити це одноосібно не дуже ефективно. Цікаво було б, якщо така інституція стала би «точкою тяжіння» для різних центрів, які б разом випрацьовували культурну стратегію. Потрібна платформа, яка зможе притягувати інших, стимулювати процес – без лідера колективна дія вмирає. Втім, все це буде риторикою, поки не стане зрозумілим, яка у країні влада. Культурна політика має реалізовуватись через державну владу – тільки тоді вона буде дієвою.

 

Юрій Кручак: Чи існує точка, з якої могла б вибудовуватись мережа інших культурних інституцій? Хто міг би увійти до наглядової ради мультидисциплінарного центру?

Катерина Ботанова: Це тактичні питання, на них неможливо відповісти без відповіді на стратегічні питання. Ми не можемо обговорювати те, хто увійде до складу ради, якщо не буде зрозуміло, про яку структуру центру ми говоримо. Мені подобається модель інкубатору. У такій організації може бути кілька рад, серед них – спостережна чи піклувальна, яка займатиметься стратегією розвитку інституції загалом та можливостями реалізації цієї стратегії з точки зору ресурсів, фінансування. В ідеалі, вона має складатись з людей, які працюють у культурному секторі та у бізнесі, і розуміють, як формується мистецький продукт. Члени ради повинні формувати кола підтримки навколо інституції, чим вони ширші – тим краще.

Щодо вибору резиденцій, формування програми – можна створювати експертні ради з декількох спеціалістів, або цим може займатись куратор, який працюватиме на умовах контракту. Втім, останнє майже нереально в українських умовах – знов спливає питання, звідки взяти куратора.

 

Юрій Кручак: На мою думку, не можна говорити про ресурси, доки ми не почнемо пропонувати маленькі проекти, які б відрізнялись від існуючих. Наприклад, «Громадське ТБ» демонструє певний рівень журналістики, і люди йому вірять. Треба поновити довіру суспільства до інституцій, а це можливе тоді, коли існує певний рівень продукту, який інституція видає.

Катерина Ботанова: Мені здається, порівняння з «Громадським ТБ» небезпечне, бо це – проект для доволі вузького кола людей. Є спільнота, яка розуміє, що у нас заангажоване інформаційне поле, є потреба в інформації, і є ресурс професійних журналістів – це створює базу. Співпав час, сформувалась група людей, хоча з фінансуванням все не настільки просто. Чи може цей проект стати системним, існувати наступного року? Інша небезпека у тому, що коло людей, які розуміють, що, крім якісної інформації, має бути кваліфікована аналітика, зовсім маленьке.

У потенційного культурного центру зараз немає референтної групи. Як би не змінювались політичні обставини, не можу уявити ситуацію, коли люди скажуть, що такий проект потрібний. Інформація зараз потрібна для виживання суспільства, це – чинник політичної боротьби. Культура в Україні ніколи не усвідомлювалась як запорука існування суспільства, і прищепити це людям зараз нереально.

Треба, щоб різні прошарки суспільства розуміли стратегічні завдання міждисциплінарного центру. Ми – ініціативна група культурних активістів, серед наших завдань – формування кіл підтримки певних ідей. Важливо, щоб у суспільстві постійно існувала потреба у культурі – це те, що пов’язує наші вчора, сьогодні та завтра. Коли події на Грушевського стануть цяточками в історії, лишиться щось, що зможе акумулювати знання про ті події. Але це – величезне завдання, потрібна гігантська мережа підтримки.

Усвідомлення важливості культури може прийти за місяць чи за декілька років. Говорити про такі процеси зараз немає сенсу, бо суспільство «горить». Спільнота почала трошки чути культурницьке середовище наприкінці 2000-х, можна було писати про мистецтво, і на це була реакція, але потім – бум! – все впало, зокрема й через політичні реалії. Переоцінку значення культури варто тримати у перспективі і вже сьогодні робити маленькі кроки у цьому напрямі.

Зараз ми, культурні активісти, можемо сказати, що ми є, дуже невеличкі, з певними потребами. Світ навколо цих потреб буде розширюватись, і, навіть якщо не все суспільство бачитиме їх, вони стануть важливими. Варто розуміти, що не всі поділятимуть наші переконання. Не факт, що хтось почує про нашу ідею культурного центру, але, якщо ми не говоримо, що вимоги принаймні частини культурного середовища є такими, нас точно ніхто не побачить. Якщо ми розширимо наше коло, можливо, нас почують, наші потреби будуть втілені, і ми зробимо наступний крок.

P.S.

Від моменту цієї розмови, від подій на Грушевського в січні 2014 минуло лише три місяці, а здається, ніби минула вічність. Сьогодні вже можна і треба говорити не лише про вимоги до нової влади, а й про співпрацю, спільну роботу над політиками й стратегіями, що ми, культурні активісти, й робимо. Але засадничі питання до створення культурного центру в Києві не змінились і зміняться ще не скоро: розвиток сучасних мистецьких практик, осмислення болісної реальності через мистцтво, розвиток і співпраця – сьогодні взагалі не стоять на порядку денному. Як не стоїть на порядку денному і фінансування подібного проекту з приватних коштів, оскільки всі кошти сьогодні або на війні, або за кордоном.

Сучасне мистецтва це мова людей, яку вони ще не розпізнали

Інтерв’ю платформи Відкритий Простір з Монікою Шевчик

26 Жовтня, 2013
Тбілісі. Грузія

 

Моніка Шевчик – мистецтвознавиця, кураторка, директорка галереї Арсенал у Білостоці, Польща. З 1990 року створює Авторську колекцію ІІ галереї Арсенал. Авторка та кураторка понад 100 виставок. Серед них – «Подорож на схід» (The Journey to the East; галерея Арсенал, Білосток, Польща та MOCAK, Краків, Польща); «Тут і зараз» (Here & Now; галерея Захета, Варшава, Польща та галерея Арсенал, Білосток, Польща); «Чотири рози» (Four Roses; галерея Арсенал, Білосток, Польща); «Як розмовляти про сучасне мистецтво» (Jak rozmawiać o sztuce współczesnej; галерея Арсенал, Білосток, Польща). У 2011 році була кураторкою третього фестивалю мистецтв у публічному просторі «Відкрите місце» у Любліні, Польща.

Відкритий Простір: Як галерея може впливати на культурну політику держави, і як політика впливає на галерею?

Моніка Шевчик: Наш вплив на політику держави мінімальний. Ми є міською галереєю у провінційному, хоча й немаленькому місті. Єдине, що ми, напевно, можемо робити, це – виконувати свій обов’язок, тобто, якнайкраще представляти сучасне мистецтво, акцентуючи увагу на сильних, актуальних художниках з Польщі та з-за кордону. І якщо Міністерство культури і національної спадщини захоче зробити якісь висновки з нашої програми, це дуже добре. Галерея ж може тільки кричати, підкреслювати у своєму провінційному місті, що саме ці художники, роботи та проекти шалено важливі, і для нас всіх має велике значення показ справжнього прогресивного мистецтва.

 

Відкритий Простір: Провінційна, як Ви кажете, галерея проводить воркшопи у Тбілісі та Києві. Складається враження, що є політика держави, яка робить таку діяльність можливою. Це дійсно так?

Моніка Шевчик: Це – моє індивідуальне рішення. Мене завжди цікавила презентація польського мистецтва і його промоція за кордоном, я почала займатись цим, така діяльність отримала свій розвиток. Потім мене перестала вабити така вузька стежка, робота лише з польським мистецтвом. Відчуваю, що наша позиція оцінена міністерством, вони усвідомлюють, що наша галерея сильна, і довіряють нашій роботі.

Щодо того, чому ми почали робити проекти за кордоном. Я веду галерею у Білостоці вже двадцять років, і пам’ятаю часи, коли чудові польські художники недооцінювались. Тому потрібно було нагадати про їх присутність світові – там, куди ми могли поїхати. Думаю, це важливо для художників, для мистецтва та культурної політики Польщі, і у нас є шаленство для цього, ми хочемо це робити. Окрім того, деякий час ми концентруємось на мистецтві Східної Європи, мистецтві держав, розташованих близько до Польщі: України, Білорусі, Грузії, Вірменії, Молдови. Намагаємось, щоб «Східне партнерство», про яке багато говориться у політиці, дійсно мало місце, щоб воно насправді проявлялось у стосунках між художниками.

 

Відкритий Простір: Тобто, існує внутрішня домовленість між міністерством культури та приватними ініціативами, якимись агентами?

Моніка Шевчик: Коли я чую «приватна ініціатива», то абсолютно з цим не ототожнююсь, бо мені спадають на думку приватні та комерційні галереї, які мають певну мету. Ми – не приватний заклад, ми – публічна міська галерея, ми витрачаємо державні гроші. Мені здається, що ми реалізуємо те, що міністерство від нас очікує, у той спосіб, що вже багато років робимо виставки у рамках презентації польської культури у світі. Також для мене важливо те, що мистецтво зацікавлене східним партнерством. Польща і Швеція – дві держави, які запропонували Євросоюзу ідею «Східного партнерства», до якого входять шість країн колишнього СРСР: Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Молдова та Україна. Я переконана, що це – дуже важливе рішення.

 

Відкритий Простір: Яка роль освіти у культурній політиці?

Моніка Шевчик: Я мало займаюсь культурною політикою… Я працюю у своїй сфері, і з досвіду керування галереєю розумію, що неможливо професійно вести такий заклад, коли у нього немає освітньої програми. З цими аспектами треба працювати одночасно: організовувати цікаві виставки, і робити так, щоб вони «входили» у суспільство, щоб їх можна було розуміти, щоб у них були реципієнти. Освітня програма – важливий елемент бюджету та діяльності галереї Арсенал, навколо кожної виставки з’являється декілька тематичних подій.

Здається, суспільство недооцінює сучасне мистецтво, не любить і не сприймає його. Треба переконувати людей, що насправді це існує для них, це – їхня мова, яку вони ще не розпізнали. І коли вони зрозуміють цю мову, то обов’язково закохаються в неї.

Наші роботи стають частиною нашого життя

Інтерв’ю платформи Відкритий Простір з учасниками групи Бульйон Костянтином Кітіашвілі, Катериною Кетсбіа та Наталією Васадзе

26 Жовтня, 2013
Тбілісі. Грузія

 

Група Бульйон (Наталія Васадзе, Теймураз Картлелішвілі, Володимир Хартішвілі, Костянтином Кітіашвілі, Катерина Кетсбіа, Зураб Кіквадзе) заснована в 2008 році. Діяльність Групи Бульйон зосереджена на активному злитті простору, який не стосується мистецтва з художным виробництвом та, навпаки, втручання діяльності, яка не сприймається як художня в художній простір.

Відкритий Простір: Коли виникла група Бульйон?

Бульйон: У 2008 році. Спочатку ми робили виставки окремо, у складі інших груп. Потім відбулась квартирна виставка, на якій учасники Бульйону з’єдналися частково, і наступну квартирну виставку готувала майже вся група. Так поступово і почали працювати разом.

 

Відкритий Простір: Чим був продиктований формат? Чому саме квартирні виставки?

Бульйон: Такі виставки були дуже популярними у 1980-90-х роках, але після 1990-х вони перестали організовуватись. Нам подобалось, що ця ніша сьогодні не заповнена. Нам подобався простір квартири як такий, тому що ми працюємо з site-specific: простором-конструкцією, на яку немов би ліпиться робота. Ще ми задавалися питанням, де зможемо відчувати себе вільніше: у приватному просторі, або в просторі, який називається «public space», чи існує цей простір насправді, і чи зможемо ми там щось робити.

Ще були галереї зі своїми програмою, політикою і кураторами – ці обставини завжди обмежують, але ти повинен з ними рахуватись.

 

Відкритий Простір: Тобто, це – спроба створити власну культурну політику, не йдучи в існуючий артистичний простір?

Бульйон: Це спроба відкрити приватний простір, і з’ясувати, де публічний простір взагалі. У радянський час те, що називалося публічним простором, насправді використовувалось владою. Після розпаду Радянського Союзу публічний простір ніби з’явився, але, фактично, він став приватним. 23 роки минуло, а мало що змінилося.

Ще одна проблема – немає простору, де ти можеш щось робити. Якщо і є якісь галереї, то знаєш: всі вони якісь квадратні, білі – хочеться іншого. Квартири дають це «інше»: деякі двокімнатні, деякі розташовані у старому будинку початку 19 століття… Люди не знають, куди вони потраплять, який простір побачать.

 

Відкритий Простір: Як ви працюєте із site-specific проектами? Які дані використовуєте? Що є відправною точкою?

Бульйон: Ми збираємося всі разом, та, якщо у когось є ідея, наприклад , щодо перформансу, ми обробляємо її вшістьох, і у підсумку виходить зовсім інша робота. Природно, що вона залишається без автора – це дуже важливо, така наша специфіка. Тільки разом ми створюємо проекти, тому що вони трансформуються завдяки нашій спільній роботі над ними.

Складно приходити до єдиної думки, іноді кожен залишається при своєму, у кожного є власні концепції. Якщо не вдається домовитись, ми відкладаємо проект. Якщо знаходиться спільне бачення певної роботи, ми її виконуємо.

 

Відкритий Простір: Наскільки важливо для вас місце, в якому повинен відбуватись конкретний проект?

Бульйон: Місце, та ж квартира або галерея, для нас дуже важливе. Бувало, ми приходили до квартири, і якраз там виникала нова ідея. Саме простір часто диктує нам, що б ми могли в ньому зробити. Це те саме, що і звичайне полотно, на якому ти маєш щось намалювати.

 

Відкритий Простір: А як ви розглядаєте людей, з якими взаємодієте?

Бульйон: Вони – учасники роботи та співавтори. На наших квартирних виставках за участю жителів цих помешкань, вони були і частиною роботи, і співавторами.

 

Відкритий Простір: Якими є засоби співавторства?

Бульйон: Для однієї з робіт ми змінили напрям вічок на вхідних дверях квартир. Жителі цих квартир дали нам поміняти вічки, деякі відкривали двері та впускали відвідувачів.

Як правило, у нас є початкова точка – особливо це стосується перформансу. Ми знаємо, що ось це ми зробимо, а як буде продовжуватись робота, залишається відкритим. До кінця невідомо, що далі, це завжди дуже цікаво. Ми намагаємось створювати певний інтерактив, щоб публіка могла максимально підключитись. Але це стосується тільки деяких робіт.

 

Відкритий Простір: Як ви вважаєте, художник чим-небудь обмежений?

Бульйон: Тільки власною мораллю, якщо вона у нього є.

 

Відкритий Простір: Чи існує відповідальність митця перед суспільством?

Бульйон: У принципі, ми думаємо, що ні.

 

Відкритий Простір: Ви розглядаєте свою діяльність тільки як художню, або включаєте у неї ще якісь функції?

Бульйон: Те, що ми робимо, ніколи не є тільки художньою роботою, це – життя, повсякденність. Це – робота, яка стає частиною нашого життя. Наприклад , коли ми робили проект зі штангою, ми не могли уявити, що перестанемо ходити до спортзалу і займатись штангою, це стало частиною нашого буття. Після робіт, які ми виконуємо з людьми, у нас часто продовжуються контакти, зав’язані під час проекту.

Важко сказати, з якої точки робота почалась і коли закінчилась. Іноді ми повторюємо роботи, але вони постійно змінюються через простір, у якому ми їх виконуємо, через людей, з якими доводиться контактувати. І де життя, а де мистецтво – теж дуже цікаве питання.

Пам’ятаю, ми робили день народження матері Грузії, скульптури: ми поставили стіл і організували грузинське застілля, тамада казав тости зі словами про матір Грузії, про інших матерів, які стоять в Україні, Росії, Вірменії. Люди підходили, і не розуміли, це робота або це дійсно відбувається, тому що у Тбілісі можна побачити таке гуляння, коли люди просто випивають, і все нормально. Незрозуміло, де межа…

 

Відкритий Простір: Ви самі для себе якось визначаєте цю межу чи ні?

Бульйон: Ні, ми просто живемо у системі, де немає таких кордонів, і у роботах цієї межі немає: все може бути мистецтвом, і нічого не може бути мистецтвом, але якщо ми назвемо що-небудь мистецтвом, воно стане ним.

 

Відкритий Простір:У чому полягає цінність такого мистецтва для вас?

Бульйон: Ну, нам подобається цим займатись, ми на цьому вчимось, нам подобається спілкуватись з людьми, і їм подобається брати участь у тому, що ми робимо. Це – по-перше, і це головне. По-друге, коли ми починали, наші роботи практично не фінансувались, ми завжди вкладали свої гроші, і зараз робимо проекти, які фінансуємо самі, це нам приємно.

 

Відкритий Простір: Як відбувається фінансування? Як ви знаходите ресурси?

Бульйон: Дуже складно. Ми ніколи нікуди не звертались по гроші, у принципі, завжди все робили за свій рахунок. Буває, нас запрошують, припустимо, до країн Європи: тоді нам фінансують роботу, щось платять, дають гроші на дорогу, але ми ніколи цього не домагались. Цього року вперше Міністерство культури нас фінансувало.

 

Відкритий Простір: Яку роботу?

Бульйон: Міністерство культури запросило нас взяти участь у Венеціанській бієнале, і ми погодились. Робота – Аеробіка, її ми робили два роки тому у Білостоці, вона присвячена проблемі, яка реально існує у нас і у всіх пострадянських країнах, це – релігійний фанатизм. Цього року «Аеробіка» знову стала актуальна, тому що 17 травня побили людей, які виступили проти гомофобії. Здебільшого, били священнослужителі. І як раз наприкінці травня ми поїхали до Венеції.

 

Відкритий Простір: У Венеції ви ще робили інсталяцію…

Бульйон: Було дві роботи, перша – телевізор, у якому відео з аеробікою, зроблене нами у стилі 80-х, друга – альбоми фотографій з квартирних виставок.

Грузинський павільйон, прибудована лоджія – не наша робота, вона називалась Лоджія Камікадзе, її автор Гіо Сумбадзе, а назва належить Лівану Асабашвілі. Це нібито сталось у 1990-х , коли після розвалу Радянського Союзу почалось свавілля, і всі робили такі прибудови на помешканнях. Деякі з них обвалювались, тому виникла назва Лоджія Камікадзе. Темою роботи стали останні 20 років Грузії. Ось, вони зробили роботу про цю Камікадзе Лоджію, а ми – про релігію, яка все більше радикалізується, ситуація невпинно погіршується.

 

Відкритий Простір: Як ви відчуваєте, чи є аудиторія для подібного мистецтва?

Бульйон: У Грузії аудиторія і публіка – художники, які займаються однією справою. Переважно, вони приходять подивитись, що зробила «конкуруюча фірма». Але якщо це – квартирні виставки, у яких беруть участь люди, виходить цікаво.

Нам дуже подобається працювати з людьми, мимоволі вони підключаються до сучасного мистецтва, щоправда, багато чого їм доводиться пояснювати. Торік для однієї з робіт ми зібрали кулінарні рецепти у всіх жінок з однієї вулиці, зробили книгу, і потім прохали опитаних жінок приготувати за своїми кулінарними рецептами. Ми їх запросили, приготували цю книгу – смішна вона вийшла, ми сканером все робили, зі старих папірців, вони були жовтуватого кольору, деякі порвані. І коли жінки побачили цю книгу, вони прийшли у захват, а ті, хто чомусь не потрапив у роботу, дуже засмутились.

Спочатку ніхто не хотів підключатись, їм було лінь. Коли ми сказали, що принесемо продукти, щоб вони приготували свою коронну страву, багато хто відмовився. Деякі все ж погодилися – їх рецепти і увійшли у нашу книгу.

 

Відкритий Простір: Наскільки мистецтво має бути пов’язаним з місцем, де живуть художники?

Бульйон: Ми працюємо з темами, які нас оточують, вони можуть бути глобальними, а можуть бути локальними. Ми працюємо зі своїм простором, і якщо ми поїдемо кудись, то будемо працювати із новим матеріалом.

Якщо розглядати проект Релігійна Аеробіка, то він стосується нашого простору, але якщо ми зробимо його у Росії чи Польщі, він теж буде актуальним. Ти можеш працювати з локальною темою, але одночасно вона буде глобальною.

 

Відкритий Простір: Який розвиток може мати ваше мистецтво? Ви ставите перед собою якісь завдання?

Бульйон: Так, ставимо. Наше завдання – у майбутньому році поїхати до резиденцій, тому що у нас є кілька ідей, а фінансів для їх реалізації немає.

По-перше, ми хочемо зробити книгу – подумати трошки про те, що ми робимо. Якийсь шлях ми пройшли, тепер знаходимось у певній точці, і нам треба зібратись разом і проаналізувати, що ми здійснили до теперішнього моменту. По-друге, хочемо зробити певну роботу, у нас є ідеї, але для їх втілення – немає нічого.

 

Відкритий Простір: Тобто, свій розвиток ви бачите у певному підбитті підсумків?

Бульйон: Це один з пунктів, але ми на цьому не зупинимось, підемо далі.

 

Відкритий Простір: Ви казали, що відсутня підтримка на державному рівні. Чи намагались ви вплинути на ситуацію?

Бульйон: Ні, не намагались. Але щось стало іншим після зміни влади, зараз міністерство нам трошки допомагає. Вперше влада вибирала, який проект відправити на Венеціанську бієнале, зробила open call. І, якщо є запрошення, ми можемо подати документи, і вони хоча б щось профінансують.

Ми можемо впливати своїми роботами, але спрямовано змінювати ситуацію із фінансуванням проектів сучасного мистецтва у Грузії – поки що ні.

 

Відкритий Простір: Наскільки структуровано суспільство у Грузії? Чи виділяються якісь активні спільноти? З ким взаємодіють художники?

Бульйон: Є кілька спільнот митців, існують дуже закриті гуртки – там, в основному, діти режисерів, художників – вони контактують один з одним і вважають себе привілейованими, навіть стосовно нас.

Художники, які не вважають себе елітарними, взаємодіють з усіма, влаштовують відкриті виставки. Ми теж так працюємо: відкриваємо свої квартири і запрошуємо всіх. А якщо описувати якусь конкретну групу, то це – молоді люди.

 

Відкритий Простір: Чи існує в Грузії громадянське суспільство?

Бульйон: Громадянського суспільства немає, але є Facebook, де всі можуть виражатися відкрито, і, в принципі, виражаються.

 

Відкритий Простір: А як соціальні мережі впливають на грузинський локальний контекст?

Бульйон: Вони впливають, тільки якщо потрапляють у якийсь контекст, припустимо, політичний. Якщо у нас завтра вибори, а сьогодні Facebook дуже активний, то він вплине на ситуацію, а якщо сьогодні Facebook активний, а виборів завтра немає, то і впливу не буде. Поштовх до обговорення теми йде ззовні, тобто не з Facebook на вулиці, а з вулиць у Facebook.

 

Відкритий Простір: «Революція троянд» вплинула на вашу позицію?

Бульйон: У ті п’ять років, які ми працюємо разом, революцій не було. Політика, звичайно, впливає на наші роботи, але ми не влаштовуємо жодних політичних акцій, ми можемо тільки приєднатись до чогось. Так, ми хочемо поїхати на кордон, який відокремлює Росію і Грузію – там зараз проходить акція протесту, активісти різні приїжджають.

 

Відкритий Простір: Що за акція протесту?

Бульйон: Активісти просто стоять, якщо вони щось зроблять – почнеться війна. Ми теж постоїмо – зафіксуємо свою позицію, ми проти агресії. А сам Бульйон ніколи не влаштовував політичних акцій.

 

Відкритий Простір: Ви усвідомлено відсуваєте політику?

Бульйон: Ні, політика є у наших роботах, але вона проявляється дуже тонко. Наші роботи – не відкриті книги, над ними потрібно думати, там є і політика, і соціологія, тісно пов’язана з політикою. Але більшою мірою ми, все-таки, підіймаємо соціальні проблеми.

 

Відкритий Простір: Напевно, ви ближче до анархістів?

Бульйон: Ні, але нас шестеро, і ми всі різні. За роботою ми часто сперечаємось: хтось хоче, щоб ми робили більш політизовані речі, щоб була чітко сформульована політична позиція, а хтось не хоче виражатись активно з певних питань.

 

Відкритий Простір: Як встановлюється баланс?

Бульйон: Ми лаємось страшно, і більшість, якщо вона є, вирішує.

 

Відкритий Простір: У процесі цього діалогу, конфліктів, чи приходите ви до нового бачення і чи фіксуєте якось ці висновки? Чи впливає це на вас як на особистостей, і чи інтегруєте ви свої відчуття у роботу?

Бульйон: У якийсь момент я (Наталія Васадзе – прим. Авт.) почала записувати, як ми робимо свої проекти. Зараз я вирішила зняти фільм: склала запитання, кожен окремо на них відповідає, і я записую. Мої питання провокаційні, можуть сильно зачепити – вони про те, як ми готуємо наші виставки, як ми сприймаємо їх.

 

Відкритий Простір: Чи є у вас союзники на локальному рівні тут, у Грузії?

Бульйон: Так, це – друзі. Це дуже окремі випадки, це – не клас, не група, а окремі особистості.

 

Відкритий Простір: А чи є у вас цільова аудиторія?

Бульйон: Ні, у нас взагалі немає аудиторії, про цільову годі й казати.

 

Відкритий Простір: Наскільки можливо, по-вашому, впливати на формування аудиторії?

Бульйон: Ми намагаємося якось впливати. На перших наших квартирних виставках ми хотіли влаштовувати дискусії, але ідея провалилась.

 

Відкритий Простір: Ніхто не прийшов?

Бульйон: Ні, люди прийшли, але порушені питання не торкались теми дискусії, вони не розвивали нічого, вийшли якісь балачки.

Можна впливати самими роботами: ти впускаєш людину в арт-об’єкт, і вона починає з ним взаємодіяти – тільки так можна впливати, тим більше, якщо людина не обізнана у мистецтві.

Ми все-таки вплинули на штангістів. Вони не зрозуміли повністю, що ми робили – думали, ми їдемо на якісь змагання. Вони не могли допустити, що можна піднімати штангу без конкретної мети. Вони не могли зрозуміти, що ми ні з ким не змагаємось: нашим завданням було дізнатися, хто скільки зможе підняти. Але все одно штангісти нас безкоштовно прийняли, у нас було три професійних тренера. У спортзалі ми відчували себе як вдома, а потім спортсмени прийшли на виставку – вони зацікавились тим, що ми робимо, і це добре.

 

Відкритий Простір: У цей момент відбулось якесь зрушення у їхній свідомості?

Бульйон: Ми думаємо, для них розкрилось щось нове. Спочатку вони не розуміли нас, але потім звикли, ми поступово подружились, і все стало по-іншому.

Завдяки міждисциплінарним центрам ми навчимося мріяти професійно

Інтерв’ю Юрія Кручака з Іриною Соловей

15 Квітня, 2013
Київ, Україна

 

Ірина Соловей – співзасновниця платформи соціальних інновацій «Велика Ідея» і президентка громадської організації Garage Gang Kollektiv.

Юрій Кручак: Що є головним при формуванні міждисциплінарного центру?

Ірина Соловей: У такому місці реалізовуються великі ініціативи, тому основна вимога – створити певний кістяк організації, так звану «backbone organization». Одне із завдань «backbone organization» – координувати діяльність учасників відповідно узгодженого порядку.

Інше завдання кістяка – створити систему індикаторів, за якими визначається, наскільки проект прогресує. Особливо важливо оцінити ефективність проекту, коли мова йде про соціальні зміні. Індикатори можуть бути різними для різних учасників, вивчивши їх, сервісна організація побачить загальну картину. Виходить, що можна в будь-який момент оцінити роботу центру на різних стадіях розвитку.

Ще одна важлива функція кістяка – консолідація, сприяння продуктивному вирішенню конфліктів серед учасників. Організація, про яку ми говоримо, розглядає конфлікт як хорошу проблему, адже зазвичай суперечності виникають там, де групі ледь вистачає компетенції, але рухатись у проблемному напрямку необхідно. Також конфліктні ситуації відображають те, що в принципі властиве для спільноти, де проект діє. Таким чином, суперечності стають джерелами цінної інформації для учасників організації і для суспільства у цілому, отримані знання можна застосовувати надалі.

 

Юрій Кручак: Який механізм аналізу інформації у багатофункціональному центрі?

Ірина Соловей: Люди, які розробляють принципи фасилітації, правил успішної взаємодії всередині спільноти, оцінюють ситуацію по-різному. Відомий мені підхід розглядає процес як те, що безперервно розгортається у часі. Відповідно, люди не мислять категоріями як повинно або як не повинно бути, вони не здатні на це відповісти. Кажуть: як було, як є, як може бути. Люди більше орієнтовані на те, що відбувається безпосередньо у даному просторі у даній точці часу, і намагаються оцінити це з позицій майбутнього.

Це непроста робота, люди займаються роками, щоб навчитись цьому. Певний рівень компетенції дозволяє розглянути певний рівень інформації, і чим компетентніший фасилітатор, тим більше він зможе побачити. Це не завжди добре, тому що, приймаючи інформацію, з нею потрібно працювати.

Специфіка організації, про яку ми говоримо, у тому, що вона самонавчається, інтегрує отримані відповіді у принципи своєї роботи, погоджує розрізнені дії. Мені подобається використовувати поняття «континуум». Один чоловік закінчив середню школу, інший – університет, і про обох можна сказати «освічений». Спочатку потрібно визначити континуум.

У сервісних центрів, які ми обговорюємо, є чітке розуміння того, що кожний проект має свої клієнтські ряди. І організатори центрів розуміють, що люди, які працюють над проектом – такі самі його споживачі, як і ті, хто долучається періодично. Тут знають як аудиторію, яка є адресатом, так і аудиторію, яку не прагнуть залучити, вправно володіють демаркетингом. Останнє важливо: так, художник усвідомлює, що його висловлювання може невірно тлумачитись певними людьми, і також застосовує демаркетинг.

 

Юрій Кручак: Хто міг би утворити кістяк сервісного центру, про який ми говоримо? Які професії можуть бути там представлені? Які механізми взаємодії людей у цій організації?

Ірина Соловей: Одне із завдань, яке постійно доводиться вирішувати міждисциплінарній організації – допомога учасникам у визначенні зон відповідальності. Складова успішної роботи сервісних центрів у тому, що багато з того, що у нас відбувається «за умовчуванням», вони не сприймають так просто. Вони визначають кожного нового учасника як «entity», об’єкт іншої культури, і проговорюють з ним усі принципи, які працюють у даному культурному просторі. При цьому визначається, що є цінного у тій культурі, яку представляє новий учасник. Наприклад, хтось прийшов до центру із сфери бізнесу, у нього розвинене ділове мислення. Постає питання: чому він може нас навчити? Чим ми можемо допомогти одне одному?

Це складна модель, її ще потрібно перекласти мовою нашого часу. Фактично, багатофункціональна організація обслуговує учасників на різних рівнях взаємодії: хтось приходить час від часу, хтось реалізовує великий проект. Центр координує ці процеси, працює над скороченням вартості входження у загальний потік, над упізнаваністю проектів. Це дуже сухо звучить, координатори центру зобов’язані тримати у фокусі поточні завдання організації, відчувати кожного учасника, до їх ролі підходить слово «фасилітатор» – вони сприяють тому, що відбувається.

Необхідна умова роботи – ключові учасники повинні регулярно зустрічатись. Завдання сервісної організації – постійно працювати з даною спільнотою людей. І якщо учасник організації реалізує проект, його обов’язок – відвідування регулярних зустрічей. Таким чином, працівники центру відстежують усі взаємини в організації, вчасно порушують актуальні питання.

Хто може потрапити до сервісного центру, залежить від того, який проект створюється. Це можуть бути представники однієї сфери, але тоді існує ризик, що вони розглядатимуть дійсність тільки у спектрі своєї діяльності. Звузимо процес до світу мистецтва: якщо всі учасники центру – художники, які не займаються пошуком фінансування, менеджментом, кураторством, їх здатність бути корисними зменшується. Хоча в організації можуть бути люди одної професії, але з досвідом роботи у різних галузях.

 

Юрій Кручак: За рахунок яких ресурсів може існувати міждисциплінарний центр?

Ірина Соловей: У мене є конкретне бачення цього питання, але, підкреслюю, це – моя думка. Я дуже суб’єктивна і допускаю: те, що я розглядаю як потенційну можливість, є здійсненним, але не відразу, не зараз.

Суспільству необхідні простір і люди, які постійно експериментують і генерують ідеї для практичного використання. Я хотіла б, щоб міждисциплінарна організація була певним «think tank», мозковим центром для таких експериментів. Подібний «think tank» може орієнтуватись на майбутнє, і якщо бізнес або ціла індустрія захочуть визначити стратегії розвитку, у даному центрі вони знайдуть підтримку, оцінять ситуацію з різних точок. Нещодавно були на зустрічі, де у такій ролі виступають економісти, вони шукають способи зв’язати тих, у кого є активи і тих, у кого є кошти, тому що ці люди часто знаходяться у різних соціальних групах, і це гальмує економіку.

Таким чином, сервісні центри допоможуть аналізувати майбутнє, досліджувати прикладні технології. Загалом, ми навчимось мріяти професійно.

Важливий момент – прийняти відповідальність. Так, дизайнер може придумати свій ідеальний світ і розробити дизайн для предмета, доречного у цьому світі – він бере відповідальність за власне творіння. Цей момент мені ще не повністю зрозумілий, але відчуваю, що він дуже важливий, тому що, у певному сенсі, стосується нашої організації. Нам важливо, щоб міста мислили категоріями свого творчого потенціалу – ми зробили це відправною точкою і досліджуємо, як місту застосувати власну творчу енергію, щоб вона узгоджувалась зі світом. Це до певної міри ілюзія, але вона дозволяє нам стверджувати: те, що ми створюємо, призначене для міст, які хочуть жити певним способом. Ми не говоримо, що так повинні жити всі, але ми працюємо для людей, яким цікаві наші ідеї.

Те, що не всі хочуть жити так, як ми придумали, ми оцінюємо позитивно: якщо ми помилимось, буде течія, яка не дозволить нам піти не туди. Відповідно, у нас немає прямого шляху, ми ніколи не досягнемо свого максимуму, ми постійно повинні навчатись, і так ми застраховані від абсурду.

Пожива для музею


Інтерв’ю Юлії Костерєвої з Дата Чігхолашвілі і Ніні Палавандішвілі

25 серпня, 2015
Мелітополь, Україна

 

Дата Чигхолашвілі працює на стику соціальної антропології та сучасного мистецтва, вивчаючи зв’язки між ними через теоретичні дослідження та художньо-соціальні проекти. Дата приєднався до ініціативи GeoAIR в 2012 році. Ніні Палавандішвілі приєдналася до ініціативи GeoAIR в 2006 році, і з того часу, вона активно займається кураторськими проектами, а, також, організацією міжнародних обмінів, як в Грузії, так і за її межами. Через свої проекти Ніні досліджує соціальний і політичний контексти та їх інтерпретації в контексті культурного виробництва і сучасного мистецтва.

«Ніхто насправді не замислюється яку роль кухня і кулінарія відіграють у нашому повсякденному житті»

Юлія Костерєва: Як ваш попередній досвід перетинається з діяльністю у Мелітополі?

Дата Чігхолашвілі: Контекст, звичайно, дуже різний, тут активно присутня ідея зібрати разом багато етнічних груп чи національностей. Ми і до того працювали з людьми з різних країн, які переїхали до Грузії, але контекст і проект там були інші. У Мелітополі було дуже цікаво працювати. Багато людей хотіли зробити свій внесок у проект, більшість з них були активні і дійсно запропонували корисні ідеї. Цікаво, що всі ці люди були жінками. Час від часу приходили чоловіки, але найактивнішими учасниками все ж були жінки. Можливо, спрацювали стереотипи, через те, що проект про рецепти та їжу, що також цікаво. Як ми підкреслювали, обмін був відправною точкою для проекту у Мелітополі, що знову-ж давало можливість поглянути на їжу з іншої точки зору.

Ніні Палавандішвілі: Якщо у попередніх наших досвідах, це був обмін між нами і учасниками проекту, у Мелітополі обмін відбувався між усіма задіяними особами. Всі учасники мали обмінюватися рецептами між собою. Спостерігати за роботою цієї  групи було дуже цікаво.

Юлія Костерєва: Чому ви запропонували саме таку активність для Мелітополя?

Дата Чігхолашвілі: В цьому році і в минулому ми багато працювали з темою приготування їжі і хотіли поглянути на процес трохи інакше цього разу. І хоча у Мелітополі в основному все зосередилося на рецептах і деталях – таких як кулінарні книги, тобто знову все крутилося навколо кулінарних аспектів, у той же час цей проект був про пам’ять, але  через рецепти та продукти харчування.

Що мені здається було важливим в цьому проекті, це те, що музей і кулінарні традиції – не те, що люди поєднують у своїх думках у більшості випадків. Хоча багато з експонатів, що представлені у музеї, до якої б епохи вони не відносилися, розповідають про їжу, кухню певного періоду, те, як люди здобувають їжу, які інструменти використовували тощо, так чому б не привнести аспекти, сучасних соціальних практик пов’язані з їжею (foodways) до музею? І, я думаю, один з хороших прикладів – жінка, яка робить кулінарне ТВ-шоу. Вона брала участь у першій сесії проекту і потім принесла запис своєї програми. Вона зрозуміла, що це нормально – показати передачу у музеї. Я думаю, що вона мала змогу зробити це і раніше,  але під час проекту, бар’єр якимось чином  трохи змістився.

Ніні Палавандішвілі: Дивна річ. Часто, коли проходять різні культурні заходи,  особливо це стосується відкриттів виставок, там завжди присутня їжа. Але ніхто не думає про те, щоб поговорити про цю їжу, чому саме ці страви присутні. Ніхто насправді не замислюється яку роль кухня і кулінарія відіграють у нашому повсякденному житті.

«У [Мелітопольському краєзнавчому] музеї вже існує достатньо велика кількість людей, які є спільнотою»

Юлія Костерєва: Наскільки виправдалися ваші очікування від роботи у Мелітополі?

Дата Чігхолашвілі: Не думаю, що це правильно – мати чіткі очікування від роботи, що базується на процесі. До того ж ми працювали тут дуже короткий час. Одна справа – те, що ти бачиш як кінцевий результат, або заключний захід, але в основному, коли попрацюєш день чи два, більшість речей змінюється у процесі. Втім, це не означає, що щось не так з проектом, навпаки, якщо нічого не змінилося, тоді можливо щось не так. Іноді, якщо контекст та/або учасники вимагають, можна відійти від того, як хотілося працювати спочатку. Ми роздумували яким саме шляхом йти, робити так чи інакше…

Ніні Палавандішвілі: Але ці думки радше про процес, а не про кінцевий результат.

Юлія Костерєва: Ви помітили якісь особливості роботи у невеликому місті?

Ніні Палавандішвілі: Все дуже залежить від місця і спільноти. Думаю, у музеї вже існує достатньо велика кількість людей, які є спільнотою. Ці люди – відвідувачі, друзі, активні учасники різних подій. У великому місті може бути не так багато людей, які беруть участь у подібних заходах. Така ситуація може бути і в селі – просто немає зацікавлених людей. Але у даному випадку, безумовно, було приємно бачити, як багато людей приходить до музею оцінити те, що зроблено, і з нетерпінням чекає нових проектів, долучається до них.

Юлія Костерєва: Як може розвиватися музей у Мелітополі?

Дата Чігхолашвілі: Особисто я додав би більше сучасних елементів на першому поверсі, які тут вже присутні у деякому сенсі. Треба не просто знайти людину, яка робить карикатури або портрети, і організувати в музеї її виставку, а, також, подумати про речі можливо трохи інші, але які так багато розповідають про людей. Можливо, варто провести відкритий конкурс і отримати від місцевих жителів ідеї того, що можна виставляти у музеї тимчасово. Наприклад, книги рецептів, що може бути дуже цікавим як в контексті цього музею, так і в контексті мультикультурного середовища Мелітополя.

Ніні Палавандішвілі: Завжди цікаво переосмислити і по-новому поглянути на колекцію, попрацювати з нею. Можна змінити постійну експозицію, проводити більше тематичних виставок з колекції, яка вже є, і також додавати нові експонати. І, звичайно, долучати до цього різних людей, зробити музей більш відкритим.

Дата Чігхолашвілі: Треба залучати людей до роботи, а не просто пропонувати їм щось. Щоб мешканці знали і пам’ятали, що музей – частина їхнього міста. Важливо, що тут це зробити простіше, ніж у великих містах і великих музеях.

Юлія Костерєва: Якими ще висновками або думками після проекту ви хочете поділитися?

Ніні Палавандішвілі: Можливо, побажанням, щоб такі ініціативи, не були тимчасовими і одиночними. Щоб музей також продовжував цю діяльність. Це те, про що ми говорили, що ні ви ані будь-який інший художник не зможе працювати тут постійно. Я би хотіла, щоб сам продовжував таку роботу. Щоб тут шукали різних людей, щоб тут ініціювали речі, які спонукали б до творчості і розвитку самого музею.

Гра в життя


Інтерв’ю Юрія Кручака з Ніною Ходорівською і Яною Салаховою

30 червня, 2015
Мелітополь, Україна

 

Можна погоджуватися з тезою, що життя – театр, можна її спростовувати, але деякі свої вчинки не зайве прорепетирувати. Це доводить практика «театру пригноблених». Ніна Ходорівська і Яна Салахова – джокери Театру для діалогу, що працює за цією методикою. У Мелітополі активістки провели театральний семінар для людей без акторських навичок. Учасники події за допомогою театральної гри вивчали, що таке пам’ять, як її конструюють і руйнують. Джокери, тобто тренери в «театрі пригноблених», разом з учасниками підготували сценки про пам’ять, історії та Мелітополь, засновані на подіях з життя, думках і переживаннях реальних людей.

В інтерв’ю Ніна і Яна пояснили, як через театральну гру вчать людей відстоювати права, що спільного між їх виставами і давньогрецькими трагедіями, і детально розповіли про роботу в Мелітополі.

Як на театральних семінарах репетирують життя

Ніна Ходорівська: Наша головна мета – олюднювати людство. Ми – гуманістичний театр, в центрі якого – людина, а не художні традиції. Ми працюємо з поглядами, проблемами, інтересами людей, які до нас приходять. З цього формуємо наші вистави. Прописують сценки, розподіляють ролі самі люди. При цьому вони вчаться чути один одного. Ми надаємо майданчик і акуратно модеруємо процес, щоб група до кінця залишалася разом, щоб люди використовували естетичні методики.

Семінар починається з серії театральних тренінгів, які ми називаємо іграми. У ненав’язливій театральної грі люди готові відкривати ті грані себе, про які не хотіли думати. Спочатку ми аналізуємо, а потім синтезуємо спектакль. Під час показу глядачі стають рівноцінними учасниками процесу. Вони дивляться спектакль, а потім можуть оспорити все, що там було сказано, проговорити, чого їм не вистачало. Також глядачі можуть стати на місце майже будь-якого персонажа – крім різко негативного – і спробувати зіграти по-іншому. Показати, як вести себе інакше в тій чи іншій ситуації.

Яна Салахова: Ми працюємо з методикою «театр пригноблених», яку створив бразильський режисер Аугусто Боаль. Є два важливих моменти, які, на його думку, повинна реалізувати методика. По-перше, зробити мистецтво, в даному випадку – мистецтво театру, близьким для всіх. Аугусто Боаль стверджував, що кожна людина – театр. Другий аспект – пригноблені як люди, позбавлені права голосу. Вони володіють знаннями про своє життя, але у них немає каналу, через який вони можуть озвучити ці знання. Ми пропонуємо такий канал у вигляді театру. Тут люди можуть озвучити свої питання і проблеми. Важливий аспект: в безпечному просторі ми пропонуємо людям прорепетирувати вчинки, які вони можуть здійснювати в житті. Багато з ігор та вправ спрямовані на те, що людина не говорить, а діє за допомогою тіла, яке природніше виражає його думки і почуття. Ми намагаємося робити так, щоб людина почула сама себе, провокуємо його діяти через наші постановки. І залучаємо до наших вистав глядачів.

Юрій Кручак: Чому вам цікава ця методика?

Яна Салахова: Наші постановки не зачіпають системні проблеми, але на особистому рівні учасник нашого семінару вчиться змінювати своє життя. Люди вчаться відстоювати свої права. Наприклад, ми робили постановку з переселенцями, була сценка розмови з начальником. Пропонувалося багато стратегій, як переконати людину поміняти позицію. Незабаром одній з учасниць вистави запропонували роботу але сказали, що перший час не платитимуть. Після вистави у неї з’явилася сміливість сказати, що це неправильно. І вона переконала роботодавця заплатити їй. Тобто, в нашому театрі людина може отримати корисні навички.

«На семінарі ми репетируємо демократію, а на показі - революцію»

Юрій Кручак: Наскільки виправдалися ваші очікування від Мелітополя?

Яна Салахова: Рано про це говорити. Повноцінний процес складається з двох частин. Перша – семінар. На кілька днів ми створюємо спільноту людей, які діляться своїми історіями з життя. Ми програємо все це через театр, разом горюємо, вирішуємо проблеми, і формулюємо питання, які важливо показати в постановці. Друга частина – показ. Учасники постановки – сценаристи і актори. Вони вчаться приймати рішення колективно. В рамках семінару ми намагаємося моделювати ситуацію, коли голос кожного учасника включений в процес. Намагаємося вчити людей працювати спільно.

Ніна Ходорівська: Якщо на семінарі ми репетируємо демократію, то на показі – революцію. На семінарі через творчі методики ми підводимо людей до того, щоб вони чули один одного. У якийсь момент ми йдемо з залу, модерації немає, всі учасники рівноправні, і їм потрібно домовитися про певний сценарій. І вони вчаться знаходити спільну мову без лідера. Демократія проявляється в тому, що всі голоси враховані, рішення приймають разом.

На показі ми представляємо песимістичну постановку в стилі давньогрецької трагедії – там герой наприкінці вмирає. У нас герой необов’язково вмирає, але його положення дуже погане. У нього є певні цілі, інтереси, бажання, але обставини – часто в образі людей – віддаляють героя від них. Під час показу ми пропонуємо глядачам стати на місце акторів і розібрати, як герой може повести себе, щоб не бути зацькованим силами долі, як грецькі персонажі, а отримати бажане. На сцені ми не можемо зробити революцію, врятувати всіх пригноблених, але ми можемо прорепетирувати це. Все ж краще, ніж обговорення на кухні.

Юрій Кручак: Які ваші очікування від проекту «У центрі спільноти»?

Яна Салахова: Коли говорили з акторами, багато з них відзначали, що всі проблеми, яких ми торкнулися, близькі їм і важливі. Але зазвичай жителі міста заговорюють ці проблеми. Скаржаться, але не вистачає громади, спільноти активних людей, які можуть взяти на себе відповідальність і почати щось робити. Постановка може стати спробою створення такого публічного дискурсу. Коли люди бачать, що про якісь проблеми заявили вголос, в театрі, це може вплинути на їхнє ставлення до питання. Вони зрозуміють, що деякі речі можна і потрібно виносити на публічне обговорення, наприклад, на відкритому засіданні міськради.

Ми хочемо показати, як можна піднімати проблемні питання. Можливо, в залі будуть глядачі, для яких така ситуація виявиться знайомою. А відчуття єдності іноді може стати поштовхом до створення спільноти людей, до їх самоорганізації.

«Нам говорили, що «театр пригноблених» звучить сумно»

Юрій Кручак: В Україні є аналоги вашому колективу?

Ніна Ходорівська: Є люди, які у своїй правозахисної або інший активістської діяльності користуються методикою форум-театру. Але «театр пригноблених» – щось набагато ширше, там своя філософія. Ось, у багатьох країнах є кафедри або факультети антропології. А в Україні – курс антропології з шести лекцій в університеті. Чи можна говорити, що в даному університеті займаються антропологією? Різні організації використовують шматочок методики, щоб розкрити щось своє, а наш «Театр для діалогу» повністю сфокусований на цій техніці і застосовує її для різних груп людей.

Яна Салахова: Є громадські організації та правозахисники, які використовують форум-театр як інструмент для досягнення своїх цілей, без ідеологічної складової, яку ми намагаємося зберегти. Якщо ми говоримо, що «театр пригноблених» – це театр, зроблений простими людьми для людей, ми очікуємо, що за цим слідує пряма дія. Коли ми починали проводити семінари, до нас приходили психологи, громадські працівники, які бачили в цьому просто цікаву методику роботи з людьми. Але «театр пригноблених» придуманий для того, щоб людина звільнилася від гноблення, зрозуміла, чого хоче, і діяла самостійно. Такі речі ми не завжди спостерігаємо, коли методику використовують різні організації.

Ніна Ходорівська: Працювати з групою людей, щоб зробити постановку на певну, нехай і актуальну, тему – це дещо інше від власне «театру пригноблених». В Африці, наприклад, використовують групу людей, щоб зробити виставу на «потрібну» тему. Люди борються з поширенням ВІЛ та СНІДу, хочуть якнайкраще проявити проблему, яка їх хвилює, і роблять про неї постановку. Так, спектакль спирається на реальні історії, але не має відношення до людей, які в ньому задіяні.

Юрій Кручак: Ви проводили семінари в різних містах України, наприклад, у Кременчуці. Чим відрізняється Мелітополь?

Яна Салахова: У Кременчуці я була один день, тому якісь речі порівнювати не можна, але деякі аспекти схожі. У Кременчуці ми робили постановку про молоду художницю, яка мріє робити перформанси, облагороджувати місто і стикається із застарілими уявленнями городян про те, як має виглядати місто. Її роботу не розуміють в сім’ї, серед однолітків. І в цьому аспекті проект в Кременчуці схожий на мелітопольський. Взагалі, часто наш головний герой має задумку, яка не вкладається в рамки того, що прийнято в місті. Деякі усталені цінності заважають герою реалізовувати те, що він хоче.

Ніна Ходорівська: Все залежить від того, хто приходить на семінар. У Яни в Кременчуці була чисто жіноча група, як, загалом-то, і в Мелітополі. Я працювала в Житомирі з молоддю, половині групи не виповнилося й 20, і там було інше бачення ключових проблем. Працювали з поняттям структури – школи, університету, коледжу – де є директор-тиран, вчителі-тирани і школярі і студенти, які начебто не зовсім люди, на них можна кричати і все таке. Безвихідь, безправність і так далі. Для учасників семінару пригнічення було в цьому. У сценках спливали слова «ієрархія», «влада», «зловживання». У Кременчуці та Мелітополі говорили, скоріше, про працевлаштування і можливості. Тут є бачення, що якщо на тебе тиснуть – перейди в іншу компанію.

Яна Салахова: Між іншим, в основному на наші семінари приходять жінки.

Ніна Ходорівська: Думаю, це співвідноситься з тим, що назва методики – «театр пригноблених». Нам говорили, що це звучить сумно, не потрібно згадувати це поняття. Але учасники наших семінарів, дуже розуміють таке. Вони відчувають пригнічення і хочуть з ним працювати. Зараз ми відмовилися від ідеї прибрати словосполучення «театр пригноблених» з анонсів. Ми зазиваємо аудиторію, якій потрібно працювати з пригніченням, і вона є. Більшість учасниць семінарів – дійсно жінки. Не беруся стверджувати, але складається враження, що серед жінок більше, ніж серед чоловіків, людей, які відчувають себе пригнобленими і при цьому бажають щось змінити. Може, чоловіки вважають театр негідним заняттям.

Знайти себе в музеї

Юрій Кручак: У проекті «У центрі спільноти» ми працюємо в Мелітопольському краєзнавчому музеї. Які у вас є пропозиції щодо реформування таких музеїв: невеликих, в нестоличному місті?

Ніна Ходорівська: Здивована, але половина залів у мелітопольському музеї зроблені дуже сучасно. Палеонтологічний зал, ще якісь кімнати з опудалами – це щось явно радянське. А стеля що світиться синім світлом в одному із залів створює відчуття пригоди. Інша справа, що музей повинен працювати не тільки з аудиторією, яка прийде дивитися на предмети. Музей повинен працювати з людьми як такими. Кожен музейний працівник може вести невеликий науково-популярний курс. Співробітники можуть робити творчі екскурсії для різних категорій людей. У Національному художньому музеї України проводять такі події. Там є лекторії для людей різного віку, і це класно. Так, музей працює з минулим, але це не тільки предмети, а й практики, про які фахівці знають щось цікаве. Хотілося б взаємодії на людському рівні.

Яна Салахова: Мені здається, проект «У центрі спільноти» розвивається в правильному напрямку. У невеликих містах достатньо просторів, де люди могли б щось робити, але ці простори побудовані в певну епоху і для певних цілей. Багато з таких просторів, в тому числі музей, мають врахувати інтереси і потреби, які існують у городян зараз. У нас на семінарі хтось говорив про працюючих людей, які мають запит на те, щоб розвиватися. І музей може бути простором, який відреагує на таку потребу: тут можна проводити лекції, семінари, майстер-класи. Тут може формуватися певне дискурс. Але це місце має бути вільним, щоб туди приходили люди з різних тусовок, і їм було б комфортно. У чомусь наш семінар про це. Про модель простору, де кожен знайде себе. Музей може стати таким простором, співробітники можуть розвивати такий напрямок, зокрема, через проведення різних заходів.

Юрій Кручак: У Мелітополі у вас з’явилася ідея фестивалю. Розкажіть про це докладніше.

Яна Салахова: Нас надихнув місцевий палац культури залізничників. Там хороша акустика, сам проект будівлі класний. На семінарі згадували, що Мелітополь перестав бути воротами до Криму, і тепер у місті проблема з робочими місцями. Подумалося, що в цьому ДК круто провести арт-фестиваль. Пустує зал, він не в дуже хорошому стані, але під фестиваль можна було б отримати гроші і частина їх вкласти в ремонт залу і збереження будівлі. Можна було б привести в Мелітополь арт-тусовку. Але просто арт-фестиваль залучить тільки закриту групу людей. Розширили ідею до фестивалю культури та бізнесу.

У Мелітополі, як і в будь-якому іншому місті, є ресурси, з якими можна піднімати економіку краю. Зараз саме час цим зайнятися. Але потрібно знати, як все побудувати, щоб не прогоріти. Потрібен поштовх, натхнення, знання. Фестиваль культури та бізнесу міг би стати поштовхом для активної частини міста, у якої є певний матеріальний або соціально-інтелектуальний капітал. Щоб там мелітопольці поспілкувалися з людьми ззовні, які досягли успіху в мистецтві чи бізнесі. Мова йде про бізнес, який розвиває щось навколо себе, про соціальне підприємництво. Може, бізнесмен частину прибутку вкладає в культурну освіту, в простори для мистецтва. Наприклад, симбіоз клубу і арт-центру, заводу і виставкової території.

Юрій Кручак: Ти готова стати частиною групи, яка б запустила подібний процес?

Ніна Ходорівська: Мені цікаво спробувати. Трохи почитала б, як організовувати подібні речі. Можливо, зв’язалася б з людьми, які проводять подібні заходи, вивчила б закордонний досвід. Щоб зрозуміти, як зробити, щоб проект вийшов.

Навіщо колекціонувати історії?


Інтерв’ю Юлії Костерєвої з Габріелою Булішовою і Марком Айзеком

11 серпня, 2015
Мелітополь, Україна

 

Сотні «маленьких» персональних історій людей зливаються в одну велику історію, яку через сто років будуть вчити по підручниках – звичайно, якщо тоді будуть підручники і школа взагалі. Такі історії збирали на мелітопольському «Фестивалі пам’яті» Габріела Булішова і Марк Айзек, які приїхали з Америки для участі в проекті В центрі спільноти (проект платформа Відкритий Простір реалізує разом з Мелітопольським краєзнавчим музеєм і Варшавським музеєм сучасного мистецтва у рамках програми ТАНДЕМ).

Габріела Булішова – фотограф-документаліст і художник. Вона родом зі Словаччини, але більшу частину життя провела у Сполучених Штатах Америки. Габріела досліджує соціально значущі теми, наприклад, робить проекти з американськими в’язнями. Марк Айзек – мультимедійний художник, який живе у Вашингтоні, округ Колумбія. Свою роботу він зосереджує на питаннях занурення людей в електронні засоби масової інформації та їхніх спробах викувати свою справжню ідентичність.

У Мелітополі Габріелу Булішову і Марка Айзека вразила робота у місцевій колонії – там вони багато спілкувалися з дівчатами-ув’язненими і зробили їх фотопортрети. У краєзнавчому музеї гості з Америки розповідали про фестивалі та організували разом з мелітопольцями «Фестиваль пам’яті». Під час події всі могли поділитися особистими історіями про улюблені місця і запропонувати об’єкти, пов’язані з пам’яттю. Що з цього вийшло, і чим здивував американських учасників Мелітополь – вони розповіли Відкритому Простору.

Вільний діалог – у колонії

Юлія Костерєва: Як ваш попередній досвід відповідає тому, що ви робили у Мелітополі?

Габріела Булішова: Є багато спільного. Десять років тому або навіть більше я робила проекти в Україні та Білорусі, пов’язані з питаннями охорони навколишнього середовища, соціальною справедливістю і з Чорнобильською катастрофою. Ця робота, принаймні, на культурному і етнографічному рівнях, допомогла мені з тим, як приступити до проекту у Мелітополі. Також нашому нинішньому візиту до виправної колонії передували роки роботи з кримінальним правосуддям у Сполучених Штатах. Тим не менш, це був абсолютно новий досвід для Марка і мене. Ми отримали дозвіл на відвідування колонії (що навряд чи можливо в Сполучених Штатах), турботливий персонал тепло привітав нас, як і прекрасні дівчата-ув’язнені, що поділилися з нами дуже особистими історіями. Ми глибоко зворушені цим привітним прийомом і нам дуже дорогий досвід в колонії.

Марк Айзек: Новим є те, що раніше ми не могли отримати такий рівень доступу. Ми не могли потрапити у місця позбавлення волі, і ми не могли займатися з персоналом або в’язнями в будь-якій формі. Більшість наших проектів у США зроблені з людьми, які повертаються з місць позбавлення волі або з членами їх сімей, що постраждали від в’язниці. Але ми не мали змоги отримати такий доступ, який був у Мелітополі.

Ми шукали спосіб прямого залучення людей у наші проекти, щоб внести більше інтерактивності в нашу художню працю. І вся робота у Мелітополі, не тільки у колонії, а й з городянами, які добровільно брали участь у «Фестивалі пам’яті», створила новий рівень співпраці з місцевою спільнотою. Це було хорошим досвідом для нас, і я сподіваюся, для людей, які брали участь, теж. Думаю, цей досвід вплине на наші майбутні проекти. Тепер нам простіше розвивати дієві стратегії взаємодії зі спільнотою.

Габріела Булішова: Ми постійно думаємо про те, як залучити суб’єкт, як залучити аудиторію. І для нас важливо, коли суб’єкт перебуває на одному рівні з нами у ракурсі співробітництва. У проекті звучить і голос суб’єкта.

Марк Айзек: Ми не приймаємо всі рішення по проекту. Рішення приймають усі учасники, і їх думки і досвід стають частиною проекту. Ми завжди шукаємо, як достовірно передати розповіді наших суб’єктів – людей, з якими ми працюємо, і нова практика у Мелітополі дозволила учасникам проекту прямо впливати на вибір деяких матеріалів. Думаю, досвід був успішним, і ми розвиватимемо його у наших майбутніх проектах.

Юлія Костерєва: Як ви вибудовували свою роботу у певному місці?

Габріела Булішова: Ми не знали чого очікувати, коли вперше прийшли в колонію. Ми не знали, який доступ отримаємо, як багато дівчат захочуть брати участь у нашому проекті. Всі учасники процесу були дуже відкритими, ми все робили разом, і в останній день сталася цікава річ, коли дівчата розповідали, де хотіли б сфотографуватися. Ми провели з ними деякий час, вони зрозуміли ідею нашого проекту, і вони отримали можливість обміркувати, як і де хотіли б сфотографуватися, і яке місце важливо для них. Думаю, подібне сталося і з іншими учасниками нашого проекту в Мелітополі. Вони зрозуміли, що є рівноправними учасниками діалогу. Дівчата могли вибрати місце, де вони хотіли б бути зображені, вони могли виділити об’єкт, який стане частиною їхньої історії. Ми тільки поділилися з ними ідеями того, що можна зробити з урахуванням часових обмежень і так далі. Це був діалог від початку і до кінця.

Юлія Костерєва: Які у вас були очікування від проекту? Наскільки вони відповідають дійсності?

Габріела Булішова: Звичайно, є деякі думки, бачення, плани і очікування, але важливо бути гнучким і відкритим для пропозицій і можливостей. Коли ти в реальності зустрічаєшся з людиною, фотографуєш її, розмовляєш з нею, намагаєшся зрозуміти її думки, особливості місця, яке вона вибрала для фото, плани можуть змінюватися. І якщо ти не здатний на гнучкість, а просто рухаєшся вперед зі своїми очікуваннями і ідеями, можна зайти в глухий кут.

У цьому проекті ми взагалі не знали, що станеться у колонії, і результат набагато перевершив наші очікування. А у Мелітополі, коли ми вперше потрапили туди, були впевнені, що з нами захочуть працювати десь п’ять людей. У підсумку, загалом це було 25 людей, і знову результат був більшим і більш значущим, ніж той, що я очікувала.

Перед початком будь-якого проекту треба проводити дослідження і підготовчі роботи, що ми і робимо. Але важливо, що жодного з досягнутих у Мелітополі результатів ми б не отримали без допомоги команди Open Place і місцевого краєзнавчого музею. Без цього не було б основи, від якої ми змогли відштовхнутися. Ми нікого не знали в Мелітополі, і ми б зіткнулися не тільки з мовним, а й культурним бар’єром, і всі двері перед нами були б закриті.

Для США – рідкість, що музей контактує з виправною установою

Юлія Костерєва: Які особливості роботи у невеликому місті ви помітили?

Марк Айзек: Звернули увагу, що у невеликому місті люди дуже відкриті для співпраці. Місцеві жителі були привітні й хотіли брати участь у нашому проекті. Я думаю, що у великому місті люди можуть бути обережнішими, обмірковуючи участь у такому проекті. Тобто, у певному сенсі робота у невеликому місті простіше. Можливо, це викликано бажанням місцевих жителів підключитися до чогось більшого. У даному випадку люди побачили можливість зробити це через нас як художників, що працюють в інших частинах світу, часто – у великих містах. І багато питань, які ми отримали від жителів Мелітополя, підсилюють це враження. Наприклад: чи буде фестиваль пам’яті проходити в інших містах? Люди прагнуть відчувати себе частиною проекту, який на певному етапі виходить на ширші обрії. Захоплює, що незалежно від місцезнаходження, ти можеш підключати різних людей для пошуку спільних стратегій і спільного бачення того, що може поліпшити здатність наших установ культури служити громадськості. Готовність людей брати участь у таких проектах дуже корисна.

Юлія Костерєва: Якою ви бачите роль музею у житті спільноти?

Габріела Булішова: Якщо повернутися до нашого досвіду з колонією, знову ж, рідкістю для США є контакти музею з будь-якою виправною установою. Відносини між музеєм і колонією Мелітополя вже існують. І величезний актив – те, що є відкритість і готовність двох установ охопити подібності та відмінності і створити міст взаємодії.

Марк Айзек: Музей усвідомив такий тип проекту, такий тип взаємодії зі спільнотою як частину своєї місії. Це показує, що музей вже сприймає себе як центр спільноти в аспекті культурного життя городян. І це означає, що музей тепер – не просто місце, де зберігаються цінні предмети з минулого, а люди приїжджають подивитися на них і йдуть додому. Музей сприймає себе, принаймні частково, як спосіб об’єднання членів спільноти і створення стратегії культурного збагачення. Це захоплююча можливість і для музею, і для спільноти зростати і розвиватися. Люди починають усвідомлювати: якщо вони приходять співпрацювати, разом з музеєм вони зможуть створювати проекти, які збагатять їх культурне життя. І чим більше люди розуміють це, тим сильніше вони надихаються на створення чогось цінного для майбутнього.

Габріела Булішова: Часто музеї дуже недоступні. Будь-які рішення щодо роботи такої інституції приймає виключно персонал музею. Мелітопольський краєзнавчий музей був готовий прийняти нову концепцію і відкрити двері для новаторської ідеї, що я бачу як великий потенціал. Цікаво, що музей пішов далі, коли дозволив стороннім людям реалізовувати новаторські ідеї. Проект, у рамках якого ви працюєте, називається ТАНДЕМ, вірно? І проект у Мелітополі дійсно розвивається у тандемі: у когось виник запит, і хтось на нього відповів.

Замість краєзнавчого – «Музей культурної спадщини»

Юлія Костерєва: Як такі інституції як музей можуть розвиватися?

Марк Айзек: Музею важливо прийняти тип діяльності, який пропонує ваш проект, і далі розвивати його самостійно. Музею необхідно створити довгострокову перспективу для просування подібних стратегій у майбутньому. Мелітополь акцентує на своєму розмаїтті і різнорідності культури. Безумовно, це так, і у цьому – сила суспільства. Музей вже показав, що об’єднує багато різних людей, але це коло важливо розширювати у майбутньому. Щоб звертатися не до одних і тих же людей, а залучати у свої проекти нових городян, збільшувати число людей, зацікавлених у побудові діалогу про майбутнє культури і мистецтва. Тобто, щоб культурне збагачення суспільства підтримувало все більше людей.

Габріела Булішова: Ми зустріли багато талановитих місцевих жителів, які не завжди можуть проявити свій талант. У співпраці з музеєм культурно і етнічно різні жителі Мелітополя можуть висловлювати свої ідеї щодо майбутнього музею, щодо того, як можна разом працювати над його програмуванням і плануванням. На підставі питань, які задавали мелітопольці під час «Фестивалю пам’яті», я відчуваю, що у городян є багатство перспективного бачення, інноваційні ідеї і чудовий потенціал. І якщо люди відчують, що їхні ідеї розглядають і обговорюють на серйозному рівні, є потенціал для майбутніх спільних проектів, які збагатять всіх учасників.

Марк Айзек: Важливо, що назва музею – принаймні, англійською мовою – мабуть, зменшує його соціальну роль. Десь його назву перевели як «Museum of Local Lore» (дослівно – «Музей знань про місцевість» – Авт.), десь – як «Museum of Local History» (дослівно – «Музей місцевої історії» – Авт.). Ми запропонували як варіант перекладу щось на зразок «Museum of Cultural Heritage» («Музей культурної спадщини» –- Авт.). Тому що роль цього музею ширше, ніж просто збирати знання про край та його історію. Ця інституція допомагає виковувати культурне майбутнє суспільства. І саме тому музейники можуть задуматися про зміну назви, щоб вона відповідала цій іпостасі.

Юлія Костерєва: Якими ще думками ви хотіли б поділитися?

Габріела Булішова: Ідея обміну історіями з нашої пам’яті та обміну усними історіями дуже важлива особисто для мене. Такий обмін – те, що ми спостерігаємо все менше і менше, особливо тому, що звикли, коли нас хтось розважає – у телевізорі, в інтернеті, де завгодно. Часто ми перестаємо обмінюватися історіями. Часто у нас немає можливості для такої розмови між поколіннями, особливо у Сполучених Штатах. Раніше люди слухали розповіді своїх бабусь і дідусів і дізнавалися про їхнє минуле. Часто ми не ставимо якісь важливі питання, бо зайняті або чимось стурбовані. Коли ми дізнаємося більше про наше власне минуле, про минуле наших бабусь, дідусів і батьків, минуле наших спільнот і міст – це дуже збагачує. Так ми повертаємося до самого початку людської розмови – обмінюємося історіями і слухаємо їх.

Музей – портал для спілкування громади зі світом


Інтерв’ю Юрія Кручака з Миколою Скибою

27 травня, 2015
Мелітополь, Україна

 

Микола Скиба – директор Агенції культурних стратегій, учасник платформи Культура 2025, фахівець із креативної економіки. Воркшоп Миколи називався Музей як оповідач історій. Після зустрічі з музейниками, Микола Скиба поділився враженнями від проекту, пояснив, чому музей може стати «вікном у світ» для невеликого міста, і навів приклади сучасних культурних інституцій.

 

Музей як продуцент історій

– Ситуація у Mелітопольському Mузеї обнадіює, хоча працювати треба багато, рамок проекту недостатньо для досягнення поставленої мети, яка полягає у тому щоби “розговорити музей”. В Центрі Спільноти може стати «чарівним пенделем», а траєкторію подальшого розвитку будуватимуть самі музейники протягом тривалого часу. Головне – подолати стереотипи, які в’їлися у голови співробітників музею. Є ядро, яке хоче змін. З цим можна і треба працювати, делікатно щось підказуючи, щоб вивести музей на потрібний рівень.

На воркшопі ми почали з того, що учасники називали три слова, з якими у них асоціюється музей. Багато людей сказали, що музей має бути інтерактивним, сучасним, інноваційним. Але ті ж сенсорні екрани – лише оболонка. І ця оболонка провалиться, якщо не буде ядра – того, заради чого музей існує, смислів, які музей транслює світу. Треба створювати таке ядро, і це дуже складно.

Певний час ми витратили на дискусію про різницю між історією і історіями. Історія, наче субстанція, схожа на бурштин, у який «вклеєні» якісь доісторичні комахи. Історії – те, що продукуємо ми самі. Музей має перейти від шліфування Історії до продукування історій, тобто, якихось наративів, прагнень. Історія не має кінця. І треба показати цю незакінченість, відкритість до продовження.

Музей як рушій змін

– Сьогодні проекти, як В центрі спільноти на часі, оскільки в Україні триває децентралізація, міста отримують більше повноважень, обирають шлях подальшого розвитку. Добре, якщо майбутнє міст буде прописуватися у пардигмі сталого розвитку. У такому випадку музей може і має стати майданчиком, де різні спільноти об’єднуються, а культура стає ресурсом розвитку.

Те, що ми робимо у камерному форматі воркшопу, потребує масштабування і залучення інших аудиторій. Ці процеси не можна штучно пришвидшити. Інакше, утвориться спільнота, яка розпадеться без імпульсу ззовні.

Якісь спонтанні соціальні процеси відбуваються без смислового наповнення. З поля зору людей випадає щось суттєве. Є культурний, соціальний, інтелектуальний, людський капітали, і треба їх поєднувати. Потрібне місце, де їх можна оприлюднювати. Найкраще робити це через культурні інституції. У міста має бути соціальний центр, де громада буде вирішувати питання самоврядування. Гадаю, поступово такі осередки з’являтимуться. Але, поки їх немає, музей може перебрати на себе цю функцію, запускати певні процеси, щоб потім передати напрацювання місту. Музей – портал спілкування міста і громади з великим світом.

Музей – одна з найбільш глобалізованих інституцій. Фактично, немає жодного міста у світі, яке б не мало музею. Музей – такий самий атрибут міста, як вулиці з будинками, торгові площі та люди. Це – простір, через який голос і пам’ять людей, їх артефакти говорять більше, ніж у побуті. Функціональна річ стає смисловим артефактом. Музей концентрує голоси міста і може направляти цю інформацію далі у світ. Треба вчитися використовувати музей як засіб комунікації зі світом. У цьому і є сенс проектів, на кшталт В центрі спільноти.

Музей як майданчик для спілкування

– Свій воркшоп у Мелітополі я назвав Музей як оповідач історій. Найпоширеніший тип музею в Україні – краєзнавчий. Такі заклади є у кожному райцентрі. Часто те, що вони презентують, є великою монументальною Історією, типовою для аналогічних музеїв України, від Ужгорода до Донецька. Обов’язково експозиція включає момент заселення території, природу у різних опудалах, гербаріях та інших «принадах», війну зі зброєю та амуніцією, фотографії і «куточок досягнень», часто у дусі соціалізму. У таку історію людина вкинута, і у ній, як комашка у бурштині, застигає. Такій історії треба підкорятися. Музей вчить «не рипатися», бо за людей все вирішено.

Цей меседж знищує людське ставлення до світу, заперечує тезу, що кожен може зробити щось важливе. Задача у тому, щоб від історії перейти до історій, що є співмірними людям. Попри насиченість цифрами, датами, вказівниками, музеї оглушливо мовчать. Але музей може і має заговорити людським голосом, оповідати цікаві історії. Суть мого воркшопу у Мелітополі полягала у тому, щоб музейники зрозуміли: вони – модератори між минулим, теперішнім і майбутнім, між різними спільнотами.

Найпотужніша річ – людські цінності і переконання. Вони найважче піддаються змінам. Існує зона комфорту, яку не хочеться полишати. На воркшопі я намагався показати, що зміни – це драйв, крок до нових можливостей. Для цього розповідав, що таке музей у сучасному світі. Музей сьогодні – простір, де комунікують різні спільноти, де можна пережити інтелектуальну пригоду. Треба показати, що музей у Мелітополі також може стати таким майданчиком.

Хотілося б залучити до воркшопу більше аудиторій. У музеї сформувалася невелика фокусна група, яка відвідувала заняття. Це – мінус, бо ми не повністю використали потенціал події. З іншого боку, нових людей можуть втягнути у процес ті, хто вже долучився до проекту. Сподіваюся, інші лекції та воркшопи у рамках В центрі спільноти розкачають громаду. Тоді музей стане «ді-джеєм», що поєднує різні голоси.

Музей як місце навчання

– Під час воркшопу Музей як оповідач історій ми осмислювали, навіщо існує музей у Мелітополі, що він може сказати місту, і який сенс буття самого міста. Також обговорювали конкретні аудиторії, яких може зацікавити краєзнавчий музей. Наприклад, студенти, підприємці, певна кількість людей старшого віку. Також є туристи, але поки у Мелітополі вони – екзотика.

Ми генерували поняття, чим є Мелітополь. Сформулювали кілька визначень: це – торговельне місто, місто-підприємець, місто-перехрестя, місто можливостей. Потім думали, як музей може працювати з такими категоріями. Оглянули експозицію, будівлю, щоб оцінити можливості закладу. Прагнули знайти проекти, які звертаються до різних аудиторій. Завершили воркшоп інтервенціями в експозицію, щоб розчаклувати світ «мега-історії».

Кожен музей має своєрідний колектив. Існує пізнаваний типаж музейника, але у кожному місті ці люди мають особливості. Завжди є лідери, які рухають процес поступу. У Мелітополі це – директорка краєзнавчого музею, яка відкрита до молоді, довіряє їй, продовжує вчитися, готова втілювати нові ідеї, очікує від працівників ініціативи. Це обнадіює. Інша річ, як на це реагують співробітники музею. Частині колективу комфортно у музейному «бурштині». І далі багато залежить від того, як директорка пояснить нової музейної політики.

Музей як місце досвіду

– В Україні сучасних музеїв більше у Києві, хоча і там все нерівномірно. Наприклад, Національний музей історії – приклад законсервованості. Також є музей Булгакова, який сформував експозицію як дійство. З нестоличних сучасних музеїв є заповідник “Тустань” у Львівській області. Це – унікальний об’єкт, фортеця у скелі і митниця ІХ-ХІІІ століть. Колектив музею розробив стратегію розвитку, співробітники використовують кожну можливість розвиватися. Тут є непогана крамничка, проводиться фестиваль. Є й інші позитивні приклади, і усюди музеї самі шукали можливостей для розвитку.

Національний художній музей 2012 року переламав спробу нав’язати йому керівника. Навколо музею утворилася активна спільнота, яка протестувала і висунула позитивну програму: конкурс на посаду директора, публічність тощо. Тепер музей показує, як переосмислювати власний зміст. Останні проекти – «Герої. Спроба інвентаризації» та «Спецфонди» – про це. Немає Піросмані і Гойї, на яких прийдуть, бо це розкручені імена. Музей показує історію, що формує у людей спротив до перетворення культури на пропаганду. Взагалі, ставлення до пам’яті вказує на готовність працювати з людьми.

Музей як колектив особистостей

– Реформування музею варто починати з правильної оцінки сил, з постановки точних цілей. Важливо сформулювати свою специфіку, місію. Також важливо розподілити ролі у команді. Часто зміни ініціюють декілька лідерів. У якийсь момент наростає дистанція між ними та іншими членами команди. Потрібно синхронізувати зусилля і побудувати команду. Краще пожертвувати швидкістю перетворень на користь якості.

Важливо дати музейникам заохочувальну «морквинку». Це може бути навчальна подорож, можливість заявити про себе по різних каналах. Мотивація щось робити часто персоналізована, і будь-яка стратегія перетворень має включати особистісний компонент. Треба враховувати інтереси конкретних людей – тоді збережемо мотивацію для змін.

Важлива ресурсна складова. Хибний шлях – одразу дати багато ресурсів. Також погано, коли розігрівають бажання людей щось змінювати за відсутності фінансових і матеріальних джерел. Треба допомагати музею залучати кошти на невеликі перетворення, щоб встановлювалися тісніші зв’язки зі спільнотами міста, готовими до змін. Можливо, потрібний фасилітатор, який допоможе музею стати впливовим партнером громади. Якщо такі практики поширяться містами України, виграємо ми всі. Це окультурить публіку у різних регіонах країни.

Музей як «вікно у світ»

– Зараз різні міста України активізувалися, і це треба фіксувати. Можливо, потрібні маркування у публічному просторі, які покажуть, що нового з’явилося у місті. Цим новим можуть бути неформальні дійства: фестиваль вуличної їжі чи скейтерів, вуличні музики, місця для читання та дитячих ігор. Також мають бути громадські багатофункціональні хаби, куди кожен може прийти з ініціативою і знайти, кому її адресувати.

Широкі верстви населення мало довіряють і владі, і громадським організаціям, у них багато питань до прозорості цих структур. Змінити це можна завдяки створенню місця, де громадські організації напряму допомагатимуть людям вирішувати різні проблеми, наприклад, соціальні. Такі функції часто розпорошуються по різних невеликих інституціях, настає певний безлад. Треба створювати місця акумулювання громадської пам’яті і досвіду, і щоб люди самі їх підтримували. Різні ініціативи мають разом експлуатувати та утримувати таке місце. Почасти «точкою зборки» для активістів можуть стати музеї та бібліотеки. Це стане прикладом взаємодії між установами, що утримуються коштом держави чи міста і низовими ініціативами.

Непогана практика створення консультаційних центрів. Часто люди не знають, як краще реалізувати власні здібності, не знають про певні конкурси та програми обміну. Є певний алгоритм, куди і як подаватися, і цьому можна вчити. Це потребує невеликих ресурсів: людина, яка працює неповний день, комп’ютер та інтернет. І можна приходити до музею чи бібліотеки, щоб дізнаватися, які гранти зараз відкриті. Припустимо, раз на місяць у музеї розповідатимуть про різні можливості за межами маленького міста. Це дає музею статус «вікна у світ». Музей опиняється в центрі спільноти.