Війна як музейний експонат

Документаліст Олексій Радинський про те, як формується історична пам’ять – на прикладі Мелітополя.

Інтерв’ю Юрія Кручака з Олексієм Радинським

16 червня, 2015
Мелітополь, Україна

 

Олексій Радинський – документаліст, журналіст, учасник Центру візуальної культури. Свою робочу сесію Олексій назвав «Що таке суспільство?». На матеріалі Мелітополя дослідник аналізував взаємини музею з місцевими громадами та громадськими організаціями. Також Олексій Радинський записував відео-інтерв’ю з представниками громадських ініціатив та організацій, неформальних спільнот міста, щоб створити свого роду каталог суспільно значущих явищ Мелітополя.

Про місце війни в історії Мелітополя, про роль міста у нинішній війні на території України і про те, як краєзнавчий музей опрацьовує ці важливі теми – розповів Олексій Радинський.

Мелітополь – місто між двох вогнів

Юрій Кручак: Як ти бачив свою роботу у проекті В центрі спільноти до приїзду в Мелітополь?

Олексій Радинський: Назва сесії була дуже умовною. Цей регіон, Запорізька область, мені давно цікавий, в останні півтора року особливо. Але я не відчував, що маю право пропонувати тут якийсь готовий проект. Мене цікавило, як працює суспільство в цих краях. Саме суспільство, не спільноти. Спільнота – слово-субститут, евфемізм, який використовують, щоб не говорити про суспільство. Таких слів-субститутів безліч. При неолібералізмі і неокапіталізмі, які зараз панують у багатьох країнах світу, вважається, що суспільства немає, є тільки окремі індивіди, у кращому випадку – спільноти. А суспільство – щось із комуністичного словника. Це – дивний перегин, і я вважаю важливим говорити саме про суспільство. Так, мені цікаво, як взаємодіють спільноти. Але говорити про цю категорію треба з перспективою виходу на рівень суспільства.

Запорізька область, регіон на південному сході України, цікавила мене, тому що тут існувала загроза тотальної суспільної дезінтеграції, яка сталася по сусідству, на Донбасі. У першу чергу, треба говорити про дезінтеграцію державної структури, що швидко призвело до того, що суспільство на Донбасі розпалося до «природного стану» за Гоббсом, тобто, війни всіх проти всіх. Це такий собі досуспільний, природний стан, коли кожен сам за себе, люди збиваються в озброєні групи і захищають свої території. На південному сході України такого не сталося. Судячи з усього, вирішальним чинником у громадянському колапсі на Донбасі стала зрада України правоохоронними органами, репресивними структурами. Суспільство не змогло нічого цьому протиставити. Це свідчить про те, що за відсутності каральних органів, наприклад, міліції, немає інших факторів, які стримують суспільство від розпаду до стану війни. У Запорізькій області розпаду суспільства не відбулося, хоча спроби розгойдати ситуацію були.

Що відомо про Мелітополь середньостатистичному громадянину України? Наприклад, міф про Мелітополь як про мультикультурну столицю України. Досить давно різні структури, орієнтовані на гранти, намагаються «підняти на щит» Мелітополь як зразкове місце, де мирно уживається велика кількість етнічних груп. Мене завжди дивувало захоплення мирним співіснуванням цих груп – так, ніби це ненормально. Мелітополь подавався як місце тріумфу українського мультикультуралізму. Але у цього тріумфу є неприємна зворотна сторона – етнічні групи живуть мирно і більш менш однаково, але рівні вони, скоріше, в своїй бідності.

Мультикультурна складова Мелітополя зараз набула особливого значення, оскільки близько розташований Крим. Кримський півострів тепер – місце потенційних етнічних конфліктів на території Європи. Взагалі, в Криму етнічний конфлікт йде повним ходом, але це – не «гарячий» конфлікт, до якого ми звикли. Звичайна модель етнічного конфлікту – погром, який влаштовують «низи», через соціальні фактори, створені у «верхах» і доповнені штучними ксенофобськими настроями. Етнічний конфлікт у Криму диктується згори, відбувається шляхом «тихих репресій», утисків прав кримськотатарського народу. Є сенс казати про утиски в Криму прав україномовного населення. Там будується шовіністичне монокультурне суспільство, засноване на мілітаристській імперській парадигмі. Добре, що конфлікт не перейшов у «гарячу» фазу, але це ще може трапитися.

Виходить, Мелітополь знаходиться між двома зонами конфлікту: Кримом і Донбасом.

Навіщо музею каски?

Юрій Кручак: Наскільки виправдалися твої очікування від Мелітополя?

Олексій Радинський: Я збирався працювати з будь-якими існуючими тут громадськими ініціативами. Але склалося так, що більшість активних організацій Мелітополя є етнічними. Я сильно модифікував свій план. Відразу зрозумів, що суспільне життя Мелітополя визначає війна, яка відбувається в Україні, у 200 кілометрах від міста. Мені стало цікаво, як конкретно війна впливає на життя цього, здавалося б, мирного міста.

Центральне місце у моїй робочій сесії займає музей. Краєзнавчий музей в Мелітополі відкритий для різних громадських ініціатив, тому було цікаво поглянути на нього як на суспільну структуру, простежити, як війна відображена в його експозиції. Побіжного погляду достатньо, щоб зрозуміти: тема війни домінує у музеї, у відображенні історії міста. Ситуація неунікальності: те ж відбувається в багатьох інших містах України. Мова йде про різні війни, які проходили на території сучасного Мелітополя, у першу чергу, про Другу світову. Я вважаю це логічним і правильним. Інша справа, як представлена тема Другої світової війни. Крім цього, я відразу сфокусував увагу на експозиції, присвяченій антитерористичній операції на сході України. Цікаво, що музей вже включив тему АТО в експозицію, працює з сучасністю. І знову питання – як він це робить. Дослідження таких механізмів було головним моїм заняттям тут.

Юрій Кручак: Які висновки ти зробив, коли занурився в цю обстановку?

Олексій Радинський: Тема війни стане ще більш важливою для місцевої громади. Тим більше, Друга світова війна стала суттєвим фактором при розпалюванні нинішньої війни. Важливо, що у музеї школярам і іншим дітям при перегляді експозиції про Другу світову війну працівники пропонують надіти каски, які використовували під час бойових дій. Це називається військово-патріотичним вихованням, але, насправді, програмує у дітях з раннього віку небезпечні нахили.

Музейні працівники кажуть, що треба виховувати в дітях прагнення захищати батьківщину, як це робили їхні діди. Кажуть це, швидше за все, з проукраїнських спонукань, але такий механізм може спрацювати у зворотному напрямку. Багато людей, які воюють на боці «ДНР» і «ЛНР», можливо, пройшли такий же механізм так званого військово-патріотичного виховання в українських школах і музеях. Для багатьох людей це може стати сильним емоційним переживанням, виникає психологічний механізм, який знижує бар’єри при сприйнятті насильства, бойових дій, військової уніформи та інших атрибутів війни. І нічого не вказує на те, що такий механізм мобілізує дітей на захист держави України. Можливо, таке виховання мобілізує їх на сторону сили, яка заявить, що є легітимним продовжувачем боротьби з фашизмом. Такою силою сьогодні є Росія, яка у своїй пропаганді використовує міф про боротьбу з сучасним фашизмом на території України.

До того ж, роздача військових атрибутів у неформальній обстановці може спотворити сприйняття дітьми війни. Роздача касок у музеї не має нічого спільного з тим, коли в армії за статутом роздають каски і амуніцію. І, в той же час, ситуація в музеї має багато спільного з тим, коли у загоні ополчення, в якомусь неформальному батальйоні, який не має відношення до «регламентованої» війні, роздають каски і зброю.

Про історичну пам’ять і збитих льотчиків

Юрій Кручак: Які особливості роботи у невеликому місті?

Олексій Радинський: Мелітополь не таке вже невелике місто – він більший за Ужгород, а це – обласний центр. Особливість міста у тому, що тут легко вийти на потрібних тобі людей та організації. Хоча, може, це – заслуга дирекції краєзнавчого музею. Тут мені було легко за короткий проміжок часу провести дослідження. Досить швидко вдалося з розмаїття тем вибрати ту, яка здалася найбільш актуальною, зустрітися з потрібними людьми, відвідати цікаві події, вивчити контекст, у якому вони відбуваються, записати потрібні інтерв’ю.

Юрій Кручак: Над якою темою ти працював у Мелітополі?

Олексій Радинський: Вже після першого відвідування музею вирішив зосередитися на темі репрезентації війни, того, як у сучасних конфліктах діє пам’ять. Я зацікавився тим, як тема війни на сході України стає частиною музейної експозиції. Тема отримала розвиток ще й тому, що моє перебування у Мелітополі співпало з річницею загибелі місцевих льотчиків у небі над Луганськом 14 червня 2014 року. Я спостерігав різноманітні події, ритуали для увічнення цієї дати. Цю трагедію вже представили в експозиції Мелітопольського краєзнавчого музею, мені вдалося потрапити на відкриття міні-музею, присвяченого цій даті у Будинку офіцерів місцевого військового містечка. Також я бачив військові ритуали на цвинтарі, де поховані ці люди. Напевно, центральна подія сучасної історичної пам’яті Мелітополя – загибель військових льотчиків. І те, що конструюється навколо їх загибелі, особливо важливо у ситуації, коли багато городян визнають, що Мелітополь – досить розділене місто. Зараз тут спостерігають домінування проукраїнських настроїв. Але багато містян кажуть, що це – видимість, насправді більшість просто примикає до сильної сторони. При цьому існують великі проросійські групи, і невідомо, куди схилиться ця категорія при певному розвитку подій.

Так чи інакше, під час річниці загибелі льотчиків я побачив модель того, як буде формуватися історична пам’ять про події на сході України. Звичайно, було цікаво вивчити і задокументувати такий ранній і яскравий приклад, щоб далі працювати з цим матеріалом.

Музей в центрі світової історії

Юрій Кручак: Повернемося до теми проекту В центрі спільноти. Як може розвиватися краєзнавчий музей у Мелітополі?

Олексій Радинський: Є необхідність реформувати музей. І всі, включно зі співробітниками музею, це розуміють. Я не вважаю себе компетентним у питанні реформування музеїв. Музей цікавить мене як репрезентація даного суспільства, а якщо говорити конкретно про музей у Мелітополі – тут я зосередився на військовій тематиці. З директором музею ми обговорювали, як може реформуватися експозиція, і вона сказала, що хоче скоротити частину, присвячену Другій світовій війні. Я згоден з цим, але вважаю, що не варто скорочувати військову тему взагалі. Можна продемонструвати безперервність історії між різними війнами, які відбувалися на території міста, і так підвести до теми війни на сході України. До речі, як би не виглядала частина експозиції про АТО, вважаю її наявність правильним починанням, яке треба розвивати.

Взагалі, я б порадив музею зосередитися на історизації сучасності, на темі розвитку суспільства, яке живе поруч з війною – стан, у якому зараз існує Мелітополь. Тим більше, деякі співробітники музею збирають сучасні артефакти, які коли-небудь стануть історією: листівки, газети, плакати з політичною агітацією.

Складно говорити про реформування музею в нинішній ситуації. Важливо, щоб музейники усвідомили свою роль «пам’яті» суспільства, яке проживає серйозний історичний етап. Ця частина України раптом опинилася в центрі світової історії, хоча довго була її периферією. І документація процесу важлива навіть більше, ніж експонування речей, пов’язаних з цим періодом. Не Донбас і не Крим стали ключовими регіонами у війні, яка відбувається зараз в Україні, а території так званого південного сходу країни, які згідно військової російської стратегії розглядалися як очевидні плацдарми для бунту, оберненого проти України. Але це виявилося величезним прорахунком. На території, яку всередині самої України, в центрі і на заході країни, багато хто вважав другосортною, русифікованою і совєтизованою, виявилося, живуть люди, які своїм неприйняттям сценарію Новоросії зламали всі плани Росії. Роль цих людей набагато важливіша, ніж роль української армії. Якби зерна російської пропаганди впали тут на благодатний ґрунт, українська армія не змогла б втримати ситуацію. Важливо, що музей досліджує цей момент.

До слова, цим же південно-східним регіонам держава Україна зобов’язана своїм існуванням. Під час референдуму 1991 року рішення більшості жителів саме цих областей проголосувати за незалежність країни (а не голосування заходу або Києва, яке було і так очевидним), створило реальні умови для появи держави України.