Їжа для музею

«Музей і кулінарні традиції  – не те, що люди поєднують у своїх думках у більшості випадків. Під час проекту, бар’єр якимось чином трохи змістився», – стверджує Дата Чігхолашвілі з ініціативи GeoAIR, що розташована в Тбілісі, Грузія.

 


Інтерв’ю Юлії Костерєвої з Дата Чігхолашвілі і Ніні Палавандішвілі

25 серпня, 2015
Мелітополь, Україна

 

Дата Чигхолашвілі працює на стику соціальної антропології та сучасного мистецтва, вивчаючи зв’язки між ними через теоретичні дослідження та художньо-соціальні проекти. Дата приєднався до ініціативи GeoAIR в 2012 році. Ніні Палавандішвілі приєдналася до ініціативи GeoAIR в 2006 році, і з того часу, вона активно займається кураторськими проектами, а, також, організацією міжнародних обмінів, як в Грузії, так і за її межами. Через свої проекти Ніні досліджує соціальний і політичний контексти та їх інтерпретації в контексті культурного виробництва і сучасного мистецтва.

«Ніхто насправді не замислюється яку роль кухня і кулінарія відіграють у нашому повсякденному житті»

Юлія Костерєва: Як ваш попередній досвід перетинається з діяльністю у Мелітополі?

Дата Чігхолашвілі: Контекст, звичайно, дуже різний, тут активно присутня ідея зібрати разом багато етнічних груп чи національностей. Ми і до того працювали з людьми з різних країн, які переїхали до Грузії, але контекст і проект там були інші. У Мелітополі було дуже цікаво працювати. Багато людей хотіли зробити свій внесок у проект, більшість з них були активні і дійсно запропонували корисні ідеї. Цікаво, що всі ці люди були жінками. Час від часу приходили чоловіки, але найактивнішими учасниками все ж були жінки. Можливо, спрацювали стереотипи, через те, що проект про рецепти та їжу, що також цікаво. Як ми підкреслювали, обмін був відправною точкою для проекту у Мелітополі, що знову-ж давало можливість поглянути на їжу з іншої точки зору.

Ніні Палавандішвілі: Якщо у попередніх наших досвідах, це був обмін між нами і учасниками проекту, у Мелітополі обмін відбувався між усіма задіяними особами. Всі учасники мали обмінюватися рецептами між собою. Спостерігати за роботою цієї  групи було дуже цікаво.

Юлія Костерєва: Чому ви запропонували саме таку активність для Мелітополя?

Дата Чігхолашвілі: В цьому році і в минулому ми багато працювали з темою приготування їжі і хотіли поглянути на процес трохи інакше цього разу. І хоча у Мелітополі в основному все зосередилося на рецептах і деталях – таких як кулінарні книги, тобто знову все крутилося навколо кулінарних аспектів, у той же час цей проект був про пам’ять, але  через рецепти та продукти харчування.

Що мені здається було важливим в цьому проекті, це те, що музей і кулінарні традиції – не те, що люди поєднують у своїх думках у більшості випадків. Хоча багато з експонатів, що представлені у музеї, до якої б епохи вони не відносилися, розповідають про їжу, кухню певного періоду, те, як люди здобувають їжу, які інструменти використовували тощо, так чому б не привнести аспекти, сучасних соціальних практик пов’язані з їжею (foodways) до музею? І, я думаю, один з хороших прикладів – жінка, яка робить кулінарне ТВ-шоу. Вона брала участь у першій сесії проекту і потім принесла запис своєї програми. Вона зрозуміла, що це нормально – показати передачу у музеї. Я думаю, що вона мала змогу зробити це і раніше,  але під час проекту, бар’єр якимось чином  трохи змістився.

Ніні Палавандішвілі: Дивна річ. Часто, коли проходять різні культурні заходи,  особливо це стосується відкриттів виставок, там завжди присутня їжа. Але ніхто не думає про те, щоб поговорити про цю їжу, чому саме ці страви присутні. Ніхто насправді не замислюється яку роль кухня і кулінарія відіграють у нашому повсякденному житті.

«У [Мелітопольському краєзнавчому] музеї вже існує достатньо велика кількість людей, які є спільнотою»

Юлія Костерєва: Наскільки виправдалися ваші очікування від роботи у Мелітополі?

Дата Чігхолашвілі: Не думаю, що це правильно – мати чіткі очікування від роботи, що базується на процесі. До того ж ми працювали тут дуже короткий час. Одна справа – те, що ти бачиш як кінцевий результат, або заключний захід, але в основному, коли попрацюєш день чи два, більшість речей змінюється у процесі. Втім, це не означає, що щось не так з проектом, навпаки, якщо нічого не змінилося, тоді можливо щось не так. Іноді, якщо контекст та/або учасники вимагають, можна відійти від того, як хотілося працювати спочатку. Ми роздумували яким саме шляхом йти, робити так чи інакше…

Ніні Палавандішвілі: Але ці думки радше про процес, а не про кінцевий результат.

Юлія Костерєва: Ви помітили якісь особливості роботи у невеликому місті?

Ніні Палавандішвілі: Все дуже залежить від місця і спільноти. Думаю, у музеї вже існує достатньо велика кількість людей, які є спільнотою. Ці люди – відвідувачі, друзі, активні учасники різних подій. У великому місті може бути не так багато людей, які беруть участь у подібних заходах. Така ситуація може бути і в селі – просто немає зацікавлених людей. Але у даному випадку, безумовно, було приємно бачити, як багато людей приходить до музею оцінити те, що зроблено, і з нетерпінням чекає нових проектів, долучається до них.

Юлія Костерєва: Як може розвиватися музей у Мелітополі?

Дата Чігхолашвілі: Особисто я додав би більше сучасних елементів на першому поверсі, які тут вже присутні у деякому сенсі. Треба не просто знайти людину, яка робить карикатури або портрети, і організувати в музеї її виставку, а, також, подумати про речі можливо трохи інші, але які так багато розповідають про людей. Можливо, варто провести відкритий конкурс і отримати від місцевих жителів ідеї того, що можна виставляти у музеї тимчасово. Наприклад, книги рецептів, що може бути дуже цікавим як в контексті цього музею, так і в контексті мультикультурного середовища Мелітополя.

Ніні Палавандішвілі: Завжди цікаво переосмислити і по-новому поглянути на колекцію, попрацювати з нею. Можна змінити постійну експозицію, проводити більше тематичних виставок з колекції, яка вже є, і також додавати нові експонати. І, звичайно, долучати до цього різних людей, зробити музей більш відкритим.

Дата Чігхолашвілі: Треба залучати людей до роботи, а не просто пропонувати їм щось. Щоб мешканці знали і пам’ятали, що музей – частина їхнього міста. Важливо, що тут це зробити простіше, ніж у великих містах і великих музеях.

Юлія Костерєва: Якими ще висновками або думками після проекту ви хочете поділитися?

Ніні Палавандішвілі: Можливо, побажанням, щоб такі ініціативи, не були тимчасовими і одиночними. Щоб музей також продовжував цю діяльність. Це те, про що ми говорили, що ні ви ані будь-який інший художник не зможе працювати тут постійно. Я би хотіла, щоб сам продовжував таку роботу. Щоб тут шукали різних людей, щоб тут ініціювали речі, які спонукали б до творчості і розвитку самого музею.