Категорія: Активності

Проєкт акумулював мистецькі практики і рефлексії українських митців, які виникли під час зимових блекаутів, у формі арт-буку «Blackout», який також був створений під час блекауту. Основою для візуального наповнення арт-буку стали дві чорно-білі фотографії, знайдені в альбомі 1983 року, купленому на блошиному ринку в Тернополі. На кожній сторінці альбому ці фотографії були повторені тушшю, вручну, що візуалізувало усвідомлення цінності і важливості повторюваних дій, ритуалів, як механізму психологічного само-врівноваження і відновлення. Текстовим наповненням арт-буку «Блекаут» стали історії митців – художників, драматургів, архітекторів, акторів, які описували свої способи пережити блекаут і свої нові (або відновлені старі) мистецькі практики.

Робота над серією ``Випромінювання війни`` почалась у березні 2022 року. 6 червня 2023 року російські війська підірвали машинний зал Каховської ГЕС, що призвело до руйнування греблі Каховського водосховища та подальшого екоцидного затоплення нижче за течією Дніпра. Щоб вивчити вплив цієї техногенної катастрофи, авторка відвідала затоплені райони поблизу Херсона та дослідила наслідки зниження рівня води в Каховському водосховищі вище за течією вздовж берегів Дніпра в Запоріжжі, на острові Хортиця та в передмістях. Фотосерія зосереджується на просторовому зображенні середовищ, що постраждали від війни, контекстуалізуючи ці образи в індустріальній та геологічній історії України.

Фотокнига привертає увагу до важливості збереження та відновлення природних середовищ, що виникають на місцях колишніх індустріальних об’єктів. В книзі зібрані архівні фотоматеріали з фіксацією історію та перетворення індустріальних та постіндустріальних ландшафтів сходу України. Фотографії ілюструють трансформацію постіндустріальних ландшафтів у природні середовища, демонструючи можливості їх відновлення. Книга може служити основою для подальших досліджень і ініціатив, спрямованих на збереження та відновлення природних середовищ в різних регіонах України, які стикаються з подібними викликами. Фотографії зібрані в книзі можуть стати майже єдиним джерелом, що демонструє як виглядали індустріальні ландшафти до 2022 року.

Це спроба “вхопити момент” і зафіксувати зміни у львівському мистецькому середовищі після 24 лютого 2022 року. Це найширший зріз досвідів від квартирних виставок, через незалежні мистецькі галереї до найбільшої в регіоні приватної інституції Jam Factory. Хочеться вірити, що увага до релокованих художників і художниць з боку локального медіа сприяє розвитку емпатичних звʼязків у мистецькому середовищі і сприятиме підсиленню художників та художниць. Записані в рамках дослідження інтервʼю, особиста комунікація та зібрана статистика з відкритих джерел дозволяють окреслити переваги горизонтальних звʼязків, унаочнити важливість взаємопідтримки всередині мистецького середовища, вказати на слабкі місця і думати про стратегії підсилення.

Перший проєкт центру сучасної культури Кривого Рогу представляв собою “резиденцію” для діячів культури, мистецтва, бізнесу та громадянського суспільства з Кривого Рогу. Учасники проєкту дізналися про досвід роботи інституцій з інших міст України, зокрема Арт Центру ``Фабрика Повидла``, Izolyatsia, Львівського муніципального мистецького центру, Atelienormalno, Тепле місто, Платформи міждисциплінарних практик Відкритий Простір (Open place) та ЛКП «Львівське радіо». Проєкт надавав місце, час та простір для суспільного діалогу з метою визначення місії, візії та ролі даного центру у Кривому Розі.

На основі художнього дослідження у волонтерській спільноті Kukhnia-Львів, та одноіменної лекції, проведених Ларіоном Лозовим у 2023 році, була написана стаття «Практики участі до та під час великої війни». «Взаємодія із людьми – одне з проклятих питань теорії сучасного мистецтва. Важко уявити дискусію про нього, що не загрузала б у нерозв’язних дилемах етичного та естетичного характеру. Здатне на беззаперечний вплив, мистецтво участі реалізовує його іншим чином, ніж мистецтва візуальні. Раніше моя художня практика була максимально далекою від учасництва і взаємодії, і я не міг уявити що залучатиму до неї спільноти людей. Втім, із початком повномасштабного вторгнення рф я потрапив до однієї з таких спільнот. Мистецтво участі, знане раніше як абстракція, стало цілком реальним чинником мого (художнього) життя».

Відкриття безпечного арт-простору, що дає можливість молодим митцям вперше виставитися, отримати досвід та іноді навіть продати свої перші роботи. Формування стійкої спільноти, основу якої складають молоді митці та студенти. Було досягнуто більшість поставлених цілей, як то дати мистецькій спільноті та жителям міста нове дихання, перезавантажити формати проведення заходів та зробити їх більш відкритими. Вдалося об’єднати розрізнені мистецькі “бульбашки”, слугуючи платформою для взаємних колаборацій та виступів – від перфомансу та музики до поезії та літератури. Кожне відкриття та подія слугували своєрідним нетворкінгом. Ключовий формат — поп-ап виставки, які дозволяють кому завгодно без виключення у день проведення принести що завгодно і бути впевненим, що не буде осуду та не боятися критики.

Резиденція на Дарниці – це спосіб дослідити місцевість «лівого берега» у Києві, а саме місцину що зветься «Дарниця», та її околиці. Під час екскурсії познайомилися з монументальною спадщиною району: будинками та мозаїками. Для кращого ознайомлення використовували матеріали з книжки С. Широчина та О. Михайлика «Невідомі периферії Києва. Північне Лівобережжя». Резиденція тривала протягом двох тижнів. Перший тиждень складався з ознайомчих зустрічей, екскурсії, та прокладання маршруту другого тижня. На другому ми рухались спільним маршрутом, також мали вечерю від «Гостинця» та займались підготовкою до виставки. Завершилася резиденція виставкою «Бичача кров».

Есей оповідає історію колонізації через приватні історії членів однієї родини, і відзначає новий рівень свідомості суспільства, коли ми починаємо говорити в своїх сім’ях зі своїми близькими про незручні і не комфортні теми.
Есей є частиною проєкту ``Беручи потяг на Схід`` основна мета якого представити і зробити видимою перспективу маргіналізованих спільнот і культур.

Видання «Silence féminin» присвячене осмисленню феномену мовчання через практику жіночого письма. У текстах, створених в спільному діалозі, авторки діляться власним досвідом, розмірковують над стратегіями подолання німоти, обмеженнями теоретичного апарату. З початку повномасштабного вторгнення Росії, цей проєкт став для учасниць інструментом підтримки та способом проявлення власного голосу, постулюванням крихкості та сили водночас. Тексти переосмислюють трансформації, що сталися з авторками внаслідок вторгнення і як вони вплинули на сприйняття феномену мовчання і спроби віднаходження власного голосу.

В рамках фінансування було створено та обладнано майстерню вітражу на базі Київського інституту автоматики. Авторка створила та монтувала свій перший самостійний монументальний проект — вікно в техніці класичного вітражу і мала змогу подарувати його локальному культурному простору “Спаська”, чия діяльність і цінності їй близькі. Було проведено офіційне “відкриття вікна”, на яке завітало близько 80-ти відвідувачів.

Текст звертає увагу на важливі питання, які мають передувати простому запозиченню європейської екологічної риторики. Тест пропонує подивитися на наративний інструмент катастрофи і уявний кінець людства, щоб звернути увагу на неуніверсальність таких понять як час та уява майбутнього. Особливості європейської та радянської модерності, різність їх політичного та економічного тла мають бути враховані і в критиці щодо понять людини і природи, їх стосунків. Для того, щоб екологія не ставала порожнім означником, а катастрофа – єдиним оперативним сценарієм, ми пропонуємо зосередитись на розміщеному знанні — називанні заплутаного досвіду конкретної землі та її версій часу. З них стають можливими не тільки альтернативні до радянської версії історії, але і різні можливості роботи з уявою вже сьогодні.

Проект має ідею переносу ритуалу з містичної площини у мистецьку, перформативну, надаючи фрігійській богині Кібелі нові якості — захисниця-покровителька квір людей. Проект звертається до проблеми присутності ЛГБТІ спільноти в Українському соціумі де вона зазвичай закрита і сприймається як окремі розрізнені секти за інтересами. Проект має на меті через гру в ритуалу-казку, об'єднатися з людьми в одному безпечному квірному просторі і познайомитися, та відчути од_на од_ну. Разом у спільному просторі без чітких гендерних і сексуальних ролей практикувати свою тілесність через провідників богині Кібели — перформерів і психоделічної електронної музики. Мета проекту — видимість ЛГБТІ спільноти, включеність її в загальний культурний Український контекст.

Зустрічі тематизовані позиційною різноманітністю відносин між текстуальністю і матеріальністю в художніх і теоретичних практиках сучасного феміністського мистецтва. Можливі позиції: Вирушати на пошуки Іншої (не фалологоцентріської) морфо-логіки виразності; Інкорпорувати текст та читання в художню практику, за допомогою призначення їм статусу матеріального об'єкту; Пропагувати практику скромності літератури-як-співучасниці; Виносити сміття з хатини відносин тексту й служниці-його-ілюстрації; Або ж інші й інші художні хитрощі освоєння відносин з буквою Теорії. Спільні читання й обговорення — простір залучення до діалогів між художницями та теоретикинями.

Проєкт має на меті зібрати архів українських вернакулярних фотографій, які потрапили в поле зору радянської імперської оптики, і були або знищені (часто разом із своїми володарями), або вилучені зі свого оригінального контексту і підшиті до матеріалів справи. Всі ці текстові описи і нечисленні зображення походять з матеріалів архівних справ репресованих у 1930-х роках мешканців радянської частини України. Вони це та частина української культури, по якій після десятирічь колоніальної влади залишилася пустка. Це лише сліди чиїхось родинних фотографій, але й водночас і сліди самого колоніального погляду, який дивився на ці фотографії останнім і назавжди в них закарбувався.

Проєкт стосується діалектики внутрішнього і зовнішнього через дослідження живопису у співвідношенні з навколишнім простором, як об'єкта, що може формувати сприйняття території та розкривати її нові комплексні значення. Покинувши межі своєї майстерні та звичного простору роботи, художниця вирішила експонувати нову живописну серію в невідомому та майже безлюдному місці, використовуючи ресурси самої ділянки, її територію та компоненти. З пасивної учасниці виставки художниця стає організаторкою, яка самостійно формує своє поле і створює власний контекст.

Проєкт досліджує візуальну складову експозиції Національного науково-природничого музею — мистецькі твори Івана Їжакевича, Федора Кричевського, Геннадія Глікмана та інших авторів. У результаті проєкту було створено та опубліковано перші описи творів Івана Їжакевича, Федора Кричевського та Геннадія Глікмана. Матеріали дослідження були передані команді музею для подальшого використання та роботи з ними. Розпочато дискусію про український палеоарт та його подальше дослідження. Проєкт сприяє переозначенню музею природи як простору мистецтва та вписуванню його колекції в мистецький контекст. Проєкт окреслив перший крок в актуалізації музею як альтернативного мистецького майданчика. Далі команда планує працювати над розкриттям мистецького потенціалу музею природи.

Підсумування трирічної роботи простору NOCH, друк і презентація каталогу. До каталогу увійшли тексти художників і кураторів про значення і важливість даної галереї, якій за три роки вдалося акамулювати невелику культурну спільноту і дати старт кар'єрі деяких художників. Досвід створення самвидав матеріалів від галереї став ще одним результатом проєкту. Частину з надрукованих каталогів роздали художникам. Книжка-каталог надасть змогу охопити аудиторію за межами Одеси і надихатиме самоорганізовані та неінституційні ініціативи в інших містах продовжувати працювати в цьому напрямку, розвиваючи та збагачуючи сферу мистецтва.

Як позначити українське мистецтво, що було створене поодаль від панівних у той чи інший період тенденцій? Ані ар брют, ані наївне мистецтво, outsider art або ж маргіналізовна творчість не відповідають сповна локальному контексту. Для подолання своєрідної білої плями в культурних тенденціях країни команда проєкту обрала визначення — провінційне мистецтво. Упродовж експедицій маленькими містами й селами вони шукають художників і художниць, чия творчість не вписується у смаки елітарних арт-тусовок, але має свою логіку та систему. У рамках проєкту було проведено дослідження та проаналізовано культурне життя у Стрию, Смілі та Будах. Зібрані матеріали стали основою для написання статей.

«Синергія і залюднення» — це художнє дослідження, присвячене взаємопов’язаності процесів джентрифікації, експансії будівельного капіталу та цифрової економіки, і роль сектору культури у цих суперечливих процесах. Автор розглянув ключові приклади «адаптивного використання» колишніх промислових об’єктів — заводів і фабрик, котрі стали креативними кластерами, чи були перетворені на елітне житло. Культура відіграє центральну роль у легітимації подібних проектів, згладжуючи суперечності їх впровадження. Сучасне мистецтво опиняється у хисткій позиції — притаманна йому чутливість до контексту, конфліктує з очевидністю інструменталізації, умовами, у яких ролі відведені заздалегідь.

Зйомки орієнтувалися на сімейну легенду про двоюрідну бабусю режисера, яка в 1960-ті закопала медалі свого батька в саду. Проговорення сімейної історії допомогло висвітлити важливі риси минулого та теперішнього приморського міста, передусім пов’язані з патріархальним укладом. Зйомки полягали в документуванні щоденного життя досить типової маріупольської родини в районі біля порту та інтерв’ю з героями та героїнями про минуле.

Хустка-плакат це особистий атрибут політичного висловлювання на тканині, що відтворює або вже існуючий плакат, який був присутній на певній важливій для людини політичній події, або власний стейтмент, який також можна використати як плакат. Учасни_ці воркшопу отримали можливість зайнятись творчістю в комфортних для них умовах і атмосфері, опанувати техніку батик, створити предмет одягу. Також була створена серія навчальних відео з техніки батик, щоб учасни_ці могли працювати дистанційно.

Методом дослідження став розгляд мистецьких творів як документів, які стали свідоцтвом певного соціального та політичного контексту. Основним припущенням є те, що естетика методу соціалістичного реалізму встановила певний режим бачення. Проект виявив особливість становлення дисциплінованого бачення, що історично відбувалося шляхом ототожнення глядацького досвіду з мистецьким образом в регламентованому однопартійною системою репрезентаційному апараті. Цьому процесу сприяв шлях художника через самоцензуру та прийняття жорсткої політики репрезентації до самоув’язнення в завданні вдосконалення майстерності реалістичної манери. Так мистецтво стало механізмом приборкання як художника, так і глядача. Серія малюнків була створена шляхом копіювання чорно-білих репродукцій живописних пейзажів з каталогу Холостенка.

У Олешківських пісках була створена перформативна скульптура, що являє собою пам’ятник ландшафту – у дуже буквальному значенні – не лише як штучно зроблений предмет, що, встановлений у певній місцевості, відсилає до неї, позначає її, але і як штучно зроблений предмет, що різними своїми складовими повторює ландшафт, в якому цей предмет розташований. Матеріал, з якого була створена скульптура (пісок), це фізичний вимір ландшафту. Елементи, які складали основу скульптури (авіаційний снаряд, пісок, степова рослинність), відсилають до історії цієї місцевості, до певних періодів, наповнених знаковими подіями (включно з сьогоденням). Форма, якої набуває скульптура (тришаровість, часткова заглибленість під поверхню, швидкий розпад), є алюзією часу (взаємовідносини - минуле, теперішнє, майбутнє) та циклічності.

Проєкт досліджує сучасний стан неорусинського руху на Закарпатті, через образ Енді Ворхола. Мок’юментарі фільм, що стане результатом даного дослідження розповідатиме альтернативну вигадану історію життя Ворхола, де Енді не померає у 1987 році, а переїжджає на Закарпаття, на батьківщину його пращурів, де продовжує займатися активною художньою практикою, осмислюючи локальні процеси. Автор простежує використання образу Енді Ворхола, як одного із національних героїв русинів.