Навіщо колекціонувати історії?

11 серпня, 2015
Мелітополь, Україна

Сотні «маленьких» персональних історій людей зливаються в одну велику історію, яку через сто років будуть вчити по підручниках – звичайно, якщо тоді будуть підручники і школа взагалі. Такі історії збирали на мелітопольському «Фестивалі пам’яті» Габріела Булішова і Марк Айзек, які приїхали з Америки для участі в проекті В центрі спільноти (проект платформа Відкритий Простір реалізує разом з Мелітопольським краєзнавчим музеєм і Варшавським музеєм сучасного мистецтва у рамках програми ТАНДЕМ).

Габріела Булішова – фотограф-документаліст і художник. Вона родом зі Словаччини, але більшу частину життя провела у Сполучених Штатах Америки. Габріела досліджує соціально значущі теми, наприклад, робить проекти з американськими в’язнями. Марк Айзек – мультимедійний художник, який живе у Вашингтоні, округ Колумбія. Свою роботу він зосереджує на питаннях занурення людей в електронні засоби масової інформації та їхніх спробах викувати свою справжню ідентичність.

У Мелітополі Габріелу Булішову і Марка Айзека вразила робота у місцевій колонії – там вони багато спілкувалися з дівчатами-ув’язненими і зробили їх фотопортрети. У краєзнавчому музеї гості з Америки розповідали про фестивалі та організували разом з мелітопольцями «Фестиваль пам’яті». Під час події всі могли поділитися особистими історіями про улюблені місця і запропонувати об’єкти, пов’язані з пам’яттю. Що з цього вийшло, і чим здивував американських учасників Мелітополь – вони розповіли Відкритому Простору.

Юлія Костерєва: Як ваш попередній досвід відповідає тому, що ви робили у Мелітополі?

Габріела Булішова: Є багато спільного. Десять років тому або навіть більше я робила проекти в Україні та Білорусі, пов’язані з питаннями охорони навколишнього середовища, соціальною справедливістю і з Чорнобильською катастрофою. Ця робота, принаймні, на культурному і етнографічному рівнях, допомогла мені з тим, як приступити до проекту у Мелітополі. Також нашому нинішньому візиту до виправної колонії передували роки роботи з кримінальним правосуддям у Сполучених Штатах. Тим не менш, це був абсолютно новий досвід для Марка і мене. Ми отримали дозвіл на відвідування колонії (що навряд чи можливо в Сполучених Штатах), турботливий персонал тепло привітав нас, як і прекрасні дівчата-ув’язнені, що поділилися з нами дуже особистими історіями. Ми глибоко зворушені цим привітним прийомом і нам дуже дорогий досвід в колонії.

Марк Айзек: Новим є те, що раніше ми не могли отримати такий рівень доступу. Ми не могли потрапити у місця позбавлення волі, і ми не могли займатися з персоналом або в’язнями в будь-якій формі. Більшість наших проектів у США зроблені з людьми, які повертаються з місць позбавлення волі або з членами їх сімей, що постраждали від в’язниці. Але ми не мали змоги отримати такий доступ, який був у Мелітополі.

Ми шукали спосіб прямого залучення людей у наші проекти, щоб внести більше інтерактивності в нашу художню працю. І вся робота у Мелітополі, не тільки у колонії, а й з городянами, які добровільно брали участь у «Фестивалі пам’яті», створила новий рівень співпраці з місцевою спільнотою. Це було хорошим досвідом для нас, і я сподіваюся, для людей, які брали участь, теж. Думаю, цей досвід вплине на наші майбутні проекти. Тепер нам простіше розвивати дієві стратегії взаємодії зі спільнотою.

Габріела Булішова: Ми постійно думаємо про те, як залучити суб’єкт, як залучити аудиторію. І для нас важливо, коли суб’єкт перебуває на одному рівні з нами у ракурсі співробітництва. У проекті звучить і голос суб’єкта.

Марк Айзек: Ми не приймаємо всі рішення по проекту. Рішення приймають усі учасники, і їх думки і досвід стають частиною проекту. Ми завжди шукаємо, як достовірно передати розповіді наших суб’єктів – людей, з якими ми працюємо, і нова практика у Мелітополі дозволила учасникам проекту прямо впливати на вибір деяких матеріалів. Думаю, досвід був успішним, і ми розвиватимемо його у наших майбутніх проектах.

Юлія Костерєва: Як ви вибудовували свою роботу у певному місці?

Габріела Булішова: Ми не знали чого очікувати, коли вперше прийшли в колонію. Ми не знали, який доступ отримаємо, як багато дівчат захочуть брати участь у нашому проекті. Всі учасники процесу були дуже відкритими, ми все робили разом, і в останній день сталася цікава річ, коли дівчата розповідали, де хотіли б сфотографуватися. Ми провели з ними деякий час, вони зрозуміли ідею нашого проекту, і вони отримали можливість обміркувати, як і де хотіли б сфотографуватися, і яке місце важливо для них. Думаю, подібне сталося і з іншими учасниками нашого проекту в Мелітополі. Вони зрозуміли, що є рівноправними учасниками діалогу. Дівчата могли вибрати місце, де вони хотіли б бути зображені, вони могли виділити об’єкт, який стане частиною їхньої історії. Ми тільки поділилися з ними ідеями того, що можна зробити з урахуванням часових обмежень і так далі. Це був діалог від початку і до кінця.

Юлія Костерєва: Які у вас були очікування від проекту? Наскільки вони відповідають дійсності?

Габріела Булішова: Звичайно, є деякі думки, бачення, плани і очікування, але важливо бути гнучким і відкритим для пропозицій і можливостей. Коли ти в реальності зустрічаєшся з людиною, фотографуєш її, розмовляєш з нею, намагаєшся зрозуміти її думки, особливості місця, яке вона вибрала для фото, плани можуть змінюватися. І якщо ти не здатний на гнучкість, а просто рухаєшся вперед зі своїми очікуваннями і ідеями, можна зайти в глухий кут.

У цьому проекті ми взагалі не знали, що станеться у колонії, і результат набагато перевершив наші очікування. А у Мелітополі, коли ми вперше потрапили туди, були впевнені, що з нами захочуть працювати десь п’ять людей. У підсумку, загалом це було 25 людей, і знову результат був більшим і більш значущим, ніж той, що я очікувала.

Перед початком будь-якого проекту треба проводити дослідження і підготовчі роботи, що ми і робимо. Але важливо, що жодного з досягнутих у Мелітополі результатів ми б не отримали без допомоги команди Open Place і місцевого краєзнавчого музею. Без цього не було б основи, від якої ми змогли відштовхнутися. Ми нікого не знали в Мелітополі, і ми б зіткнулися не тільки з мовним, а й культурним бар’єром, і всі двері перед нами були б закриті.

Юлія Костерєва: Які особливості роботи у невеликому місті ви помітили?

Марк Айзек: Звернули увагу, що у невеликому місті люди дуже відкриті для співпраці. Місцеві жителі були привітні й хотіли брати участь у нашому проекті. Я думаю, що у великому місті люди можуть бути обережнішими, обмірковуючи участь у такому проекті. Тобто, у певному сенсі робота у невеликому місті простіше. Можливо, це викликано бажанням місцевих жителів підключитися до чогось більшого. У даному випадку люди побачили можливість зробити це через нас як художників, що працюють в інших частинах світу, часто – у великих містах. І багато питань, які ми отримали від жителів Мелітополя, підсилюють це враження. Наприклад: чи буде фестиваль пам’яті проходити в інших містах? Люди прагнуть відчувати себе частиною проекту, який на певному етапі виходить на ширші обрії. Захоплює, що незалежно від місцезнаходження, ти можеш підключати різних людей для пошуку спільних стратегій і спільного бачення того, що може поліпшити здатність наших установ культури служити громадськості. Готовність людей брати участь у таких проектах дуже корисна.

Юлія Костерєва: Якою ви бачите роль музею у житті спільноти?

Габріела Булішова: Якщо повернутися до нашого досвіду з колонією, знову ж, рідкістю для США є контакти музею з будь-якою виправною установою. Відносини між музеєм і колонією Мелітополя вже існують. І величезний актив – те, що є відкритість і готовність двох установ охопити подібності та відмінності і створити міст взаємодії.

Марк Айзек: Музей усвідомив такий тип проекту, такий тип взаємодії зі спільнотою як частину своєї місії. Це показує, що музей вже сприймає себе як центр спільноти в аспекті культурного життя городян. І це означає, що музей тепер – не просто місце, де зберігаються цінні предмети з минулого, а люди приїжджають подивитися на них і йдуть додому. Музей сприймає себе, принаймні частково, як спосіб об’єднання членів спільноти і створення стратегії культурного збагачення. Це захоплююча можливість і для музею, і для спільноти зростати і розвиватися. Люди починають усвідомлювати: якщо вони приходять співпрацювати, разом з музеєм вони зможуть створювати проекти, які збагатять їх культурне життя. І чим більше люди розуміють це, тим сильніше вони надихаються на створення чогось цінного для майбутнього.

Габріела Булішова: Часто музеї дуже недоступні. Будь-які рішення щодо роботи такої інституції приймає виключно персонал музею. Мелітопольський краєзнавчий музей був готовий прийняти нову концепцію і відкрити двері для новаторської ідеї, що я бачу як великий потенціал. Цікаво, що музей пішов далі, коли дозволив стороннім людям реалізовувати новаторські ідеї. Проект, у рамках якого ви працюєте, називається ТАНДЕМ, вірно? І проект у Мелітополі дійсно розвивається у тандемі: у когось виник запит, і хтось на нього відповів.

Юлія Костерєва: Як такі інституції як музей можуть розвиватися?

Марк Айзек: Музею важливо прийняти тип діяльності, який пропонує ваш проект, і далі розвивати його самостійно. Музею необхідно створити довгострокову перспективу для просування подібних стратегій у майбутньому. Мелітополь акцентує на своєму розмаїтті і різнорідності культури. Безумовно, це так, і у цьому – сила суспільства. Музей вже показав, що об’єднує багато різних людей, але це коло важливо розширювати у майбутньому. Щоб звертатися не до одних і тих же людей, а залучати у свої проекти нових городян, збільшувати число людей, зацікавлених у побудові діалогу про майбутнє культури і мистецтва. Тобто, щоб культурне збагачення суспільства підтримувало все більше людей.

Габріела Булішова: Ми зустріли багато талановитих місцевих жителів, які не завжди можуть проявити свій талант. У співпраці з музеєм культурно і етнічно різні жителі Мелітополя можуть висловлювати свої ідеї щодо майбутнього музею, щодо того, як можна разом працювати над його програмуванням і плануванням. На підставі питань, які задавали мелітопольці під час «Фестивалю пам’яті», я відчуваю, що у городян є багатство перспективного бачення, інноваційні ідеї і чудовий потенціал. І якщо люди відчують, що їхні ідеї розглядають і обговорюють на серйозному рівні, є потенціал для майбутніх спільних проектів, які збагатять всіх учасників.

Марк Айзек: Важливо, що назва музею – принаймні, англійською мовою – мабуть, зменшує його соціальну роль. Десь його назву перевели як «Museum of Local Lore» (дослівно – «Музей знань про місцевість» – Авт.), десь – як «Museum of Local History» (дослівно – «Музей місцевої історії» – Авт.). Ми запропонували як варіант перекладу щось на зразок «Museum of Cultural Heritage» («Музей культурної спадщини» –- Авт.). Тому що роль цього музею ширше, ніж просто збирати знання про край та його історію. Ця інституція допомагає виковувати культурне майбутнє суспільства. І саме тому музейники можуть задуматися про зміну назви, щоб вона відповідала цій іпостасі.

Юлія Костерєва: Якими ще думками ви хотіли б поділитися?

Габріела Булішова: Ідея обміну історіями з нашої пам’яті та обміну усними історіями дуже важлива особисто для мене. Такий обмін – те, що ми спостерігаємо все менше і менше, особливо тому, що звикли, коли нас хтось розважає – у телевізорі, в інтернеті, де завгодно. Часто ми перестаємо обмінюватися історіями. Часто у нас немає можливості для такої розмови між поколіннями, особливо у Сполучених Штатах. Раніше люди слухали розповіді своїх бабусь і дідусів і дізнавалися про їхнє минуле. Часто ми не ставимо якісь важливі питання, бо зайняті або чимось стурбовані. Коли ми дізнаємося більше про наше власне минуле, про минуле наших бабусь, дідусів і батьків, минуле наших спільнот і міст – це дуже збагачує. Так ми повертаємося до самого початку людської розмови – обмінюємося історіями і слухаємо їх.