Фундамент анархітектури

18 березня, 2017
Київ, Україна

Архітекторка і співзасновниця групи «Пилорама» Дана Косміна прагне до того,  щоб в об’єктах  з якими вона працює, був присутній космос. Але головне – співучасть багатьох людей, які разом формують кінцевий образ об’єкту.

«Архітектура виступає інструментом поєднання абсолютно різних особистостей – стверджує Дана – Ти маєш можливість перебувати в публічному просторі і діями знайомитись з людьми. Я порівнюю це з досвідом тимчасового безхатька. Часові рамки прочитуються зовсім інакше. Ти постійно знаходишся у відкритому просторі, стикаєшся з різноманітними проблемами, як і безхатьки, – елементарно – де сходити до туалету, де поїсти, як на тебе зреагують звичайні громадяни. Разом з тим, коли в ході еволюції цього «мурашника» із нього щось виростає, сама група людей збільшується, з’являється цікавість до того що відбувається. Достатньо складний процес, в якому легко впасти у відчай і подумати, що все це нікому не потрібно». Дана Косміна докладно пояснює принципи такого партисипативного будівництва на прикладах зі своєї практики.

Після закінчення архітектурного факультету Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури я відразу поїхала до Франції, де здобувала ступінь магістра. Потім у мене була архітектурна практика в рамках якої я отримала досвід самоорганізації  з молодими архітекторами. Я вперше побачила наскільки круто можна використати кращі якості в колективі, щоб створювати складні в технічному, конструктивному і бюджетному плані проекти, відстоювати їх, вести комунікацію з мерією і містом в цілому.

Проект літнього кінотеатру на даху, який ми реалізовували протягом року, дав надзвичайно багато досвіду, щоб потім ретранслювати його в дрібніших київських практиках. Відправним пунктом стало те, що в місті Нант, де я перебувала, раз на два роки проходить фестиваль «Подорож Нантом». Основна його ідея в тому, що організатори зацікавлені в відкритті різноманітних площадок, які використовуються за іншим призначенням. Так був використаний дах архітектурної школи, до якого веде окремий прохід. Там рампа виводить нас на пласку поверхню даху, куди часто приходять службовці з найближчих офісів, щоб, наприклад, з’їсти сандвіч. Молодих архітекторів закликали запропонувати, що ще можна зробити в цьому просторі.

Та естетика – дах, бетон, площина, рампа, машини – відразу викликає певний драйвінг. Виникла ідея кінотеатру, і ми поєдналися групою для роботи над ідеєю. Спочатку нас було 18, потім деякі люди відійшли і нас залишилось 15, були створені підгрупи, Це був мій базовий досвід, в якому не були задіяні мешканці міста, не було об’єднання реально різних людей. Тут важливим був сам процес самоорганізації і техніки, розробка – від моделі до реальних фізичних макетів. Цього в українській системі освіти не існує взагалі. Ми нескінченно займаємось якимись гіперболізованими утопіями – музеями сучасного мистецтва і аеропортами. А там чудово, бо є можливість протестувати кожний момент. Я зрозуміла як працювати з бетоном, з деревом чи металом. По поверненню до Києва, захотілося просунутись далі – винести ці знання в середовище.

Мій перший досвід в Україні був влітку 2013 року в Криму в селищі Піщане. Це була важлива і цікава робота. Ми поїхали туди відразу після закінчення художньої академії, розташувались в піонерському таборі, з дітьми, у нас були помічники, ми створили об’єкт – куб. Діти вигадали геометрію сонцезахисту.

Пізніше в рамках фестивалю CANactions  в містечку Теличка на Київщині був проект «Тиха хода», в якому брали участь всі хто приходив на фестиваль. Далі в Славутичі, наша команда розширилась. До нас приєднались Поліна Морозова і Андрій Бражник, які згодом покинули колектив. В рамках урбаністичної школи, яку створили Аня Доброва і Марійка Семененко з ініціативи «Місто Дія» в Славутичі був воркшоп по створенню модульних елементів, зіставних блоків. Спочатку вони знаходились на площі проти мерії. Далі вони почали «розбігатися», і, як писали хлопці, з’явилися у них на пляжі. Інші притягли до міста і використовували в кафе. Тобто ці блоки почали «розсипатись» по місту.

Але самими виразними проектами за ідеями самоорганізації для мене є «Сходи в кіно» у Вінниці і ініціатива з гаражним кооперативом в Києві.

Важливо зазначити, звідки з’явилась назва «Пилорама». З хлопцем, з яким ми жили раніше, в той час мешкали в лісництві в Пущі-Водиці у його батька, в якого була невеличка пилорама і доступ до деревини. Для перших проектів ми просто завозили дошки з пилорами. Ось і для першого воркшопу, який проходив в гаражах на Петровській, ми були забезпечені матеріалом, требу було тільки сплатити за доставку.

Взагалі, під час цього проекту було цікаво зайнятись ресайклінгом. Під горою ми знайшли дві трамвайні  рейки. Саме через їх використання, подальша конструкція «зазнала краху», тому що один з місцевих жителів витягнув їх на металобрухт. Частково ми прибрали сміття, розчистили цей схил. Як результат отримали таку собі  напівсцену, напівлежак, який повторював обриси і форму того, що ми не змогли прибрати. Також використовувались цегляні елементи – шматки стіни гаражу, що обвалився. Навпроти весь час відбувалась активна тусовка, там знаходився гараж Центру візуальної культури, де проходили різноманітні заходи. Це один з перших проектів з реальним залученням людей, з розчисткою і будівництвом. В основному, були задіяні люди, які мешкали в цьому гаражному кооперативі – майстри графіті, музиканти і просто ті хто приходив на фестиваль do it yourself  культури.

Такі проекти складно було пояснити, тому що в той час подібного не створювалось, не було такої хвилі активності. Вже після Майдану я помічаю активізацію подібних рухів: «Право на місто», розмови про незаконні забудови, гранти які видаються Івано-Франківську, Маріуполю, Херсону, Славутичу, Києву.

Мені дуже подобалось саме перевтілення, яке давав цей процес. Замість сухої комп’ютерної роботи, яка зобов’язувала до чогось, ти отримував повну свободу, коли був задіяний лише людський фактор, коли важливою була лише повага іншого.

Ми починали з Сергієм Ковальовим. Коли ми вже розуміли що  і де ми будемо робити, ми залучали мешканців цих локацій. Важко було говорити про ще якихось однодумців. Зараз набагато легше говорити про людей, які взаємодіють з простором, вводять якісь об’єкти в простір – і в Харкові, і в Івано-Франківську. Ті ж таки фестивалі дають можливість створювати певні форми. Але «без фестивальне»   створення ще цікавіше, тому що при такому підході завжди є рух дуже різних людей, і це круто. А при «фестивальному», просто залучається оточення.

Під час створення будь якого нашого проекту нас питають який депутат чи голова районної адміністрації це фінансує. Частіше всього запитують «За чий рахунок ви це роботе?» «Під якими знаменами ви виступаєте?» Люди, які не довіряють, але залишаються і спостерігають за процесом, розуміють що це таки якась інша форма, ніж штампування лавочки з тегами того чи іншого кандидата.

Взагалі, це ж не просто люди приходять і мовчки щось будують. Завжди починаються розмови про наболіле, і ця загальна кухня дуже важлива.

Ми в Вінниці робили проект «Сходи в кіно». Виникла така гра слів. «СхОди в кіно»  та «СходИ в кіно». Ми закликали до того, щоб вінничани, які допомагали нам будувати цей об’єкт, підтримували життя локації. Учасники були абсолютно різні. Пізніше вони писали в мерію з проханням узаконити цю конструкцію, але у них не вийшло. Один із активістів, Віталій Янковий, зняв фільм про те як безхатьки ніби «обгризали» конструкцію, як скелет риби, викинутий на пісок – шматочками знімали фрагменти самої структури, і каркас завалився.

Після спроб узаконити цю площадку, хлопці створили свою громадську організацію і назвали її «Сходи в кіно». Вона існує і сьогодні. Її учасники збираються в місцевому будинку архітекторів. Цікаво, як об’єкт сприяв створенню групи, познайомив людей. Об’єкт зник, але виникла спільнота людей, зацікавлених відеомистецтвом і документальним кіно.

Мої принципи сформувались після створення колективом «Тарілки» в «Хащах» в 2016 році. Найважливішим і найцікавішим є сама можливість створення. Безумовно, важлива і функціональність, яка передбачена проектом, але хочеться вкласти в об’єкт ще іронію і образність. Щоб об’єкт, який створено малими зусиллями, з самих простих матеріалів перевершував сам себе. Навіть сміття може мати вигляд фрагменту літаючої тарілки!

Під час роботи з «Тарілкою» у нас збільшувався розмір накриття, створювались сходи, для зручного доступу – всі ці утилітарні, функціональні речі важливі, але в об’єкт цікаво закладати щось більш містичне. Що вже є загадковим –  як за таких малих зусиль з’явилося  це місце. Виявляється, в хащах таїлося дещо. Туди все більше сходилось друзів і не друзів, в принципі людей. На передостанніх заходах вся локація була заповнена найрізноманітнішим людом. Це було доказом вірно прийнятих рішень.

Спочатку я говорила про квадратну сцену, але хлопці з гаражів  стверджували – ні, цікавішою  і  функціональнішою буде кругла форма, яка не має чіткого фасаду, і надає більше можливостей для використання. Існував якийсь базовий задум, а далі я приймала те, що йшло від людей – коректив було багато. Дуже цікавий підхід був до сходів. Хлопці, які весь час бігали наверх, на Львівську площу, говорили де найбільш протоптані, класні  і швидкі шляхи.

Поява задуму – багатокомпонентний процес. В першу чергу особисто мені хотілося деякого космізму. А далі працювали з Максимом Поповим. Я надзвичайно рада, що він приєднався до групи «Пилорама», він найбільш сильний учасник з концептуального боку. Сходи – це його ідея, і я в захваті від неї і від того, як швидко він проклав шлях  нагору. Це така київська тема – схили, сходи. Для мене сходи і «Тарілка» втрачають одне без одного. Макс Попов з’явився в потрібний момент. Але це я зараз говорю про тих, хто теж архітектор. Важливу роль також відіграли  хлопці з гаражів,  друзі, які допомагали з друком наклейок. Можна безкінечно перераховувати внески кожного.

Найважливіше – це історії людей, тому що в такому процесі близько знайомишся з різного плану-роду людьми. Мова йде не про конкретний колектив, а в принципі про учасників. І добре, що Олексій Радинський з Центру візуальної культури паралельно знімав фільм про створення «Тарілки» «Зсув». Він знімав не лише будівництво, там видно процес.

Взагалі в кожному з таких проектів цікаво виявити кількість активних учасників. Завжди є певна кількість людей, які заряджаються ідеєю і приходять регулярно. Чудово, якщо буде виставковий проект, який виявить, як всі ці мікрочастинки створюють одну частину. Адже кожен вносить щось своє, і  навіть  найдрібніший момент є дуже важливим. Потім цікаво відстежити подальше життя локації. Одне зав’язується з іншим і відбувається свого роду мутація простору. Це як сімейне дерево.

Я весь час поєдную архітектурну і художню практики. Є художник-художник, архітектор-архітектор, але мені здається, це відбувається настільки на стику…  Ось анархітектура – це влучне визначення такого напрямку. Замовника немає, проектної документації немає, прямих комерційних векторів немає, будівельної бригади і зеленого паркану немає, «монументальності» і «вічності» немає, і цей перелік можна продовжувати до безкінечності. І таке стремління до певних ефектних спалахів, асоціацій, відчуттів виникає, тому що досягти всього цього простіше не звичайною архітектурою, а тоді коли ти зчищаєш всі ці нашарування.

У мене все йшло від внутрішнього егоїзму, бажання впливати і заявити про те, що ти теж маєш силу і право на зміни. Це злість, навіть незгода з тим, що ти зчитуєш кожного дня, з тим що тобі не подобається і постійно дратує – рекламою, МАФами, маршрутками.  Це внутрішнє  незадоволення навколишнім середовищем. І тільки в групі однодумців та маєш змогу якимсь чином вплинути на ситуацію.