Альтернативна інституційність

17 Квітня, 2019
Київ, Україна

Експозиційне середовище Shukhliadа складається з трьох частин: матеріального світу, віртуального світу та світу сприйняття глядача. Засноване художниками Лерою Полянськовою, Максом Роботовим та Іваном Світличним, з’явилося як відповідь на необхідність створення середовища з різноманітним потенціалом.

Розмова починалася з Лерою Полянсковою і Іваном Світличним, потім підключився Макс Роботов. Тому в першій частині Макса Роботова не чутно.

Юрій Кручак: Ми проводимо дослідження інституціалізації українського мистецтва. Збираємо досвіди, інтерв’ю з людьми з різними позиціями, з різних регіонів. У вас було декілька проектів і зараз є, які тісно пов’язані з процесом інституціалізації. Якщо говорити про інституцію, хотілось би дізнатись про структуру, як це розвивалося в часі. Можливо, про людей, які відіграли важливу роль в вашому процесі. Ідея, що примушує вас рухатись, чим ви керуєтесь – певний стрижень, що допомагає. Спочатку ми хотіли попросити вас представити себе.

Лера Полянскова: Я представляю арт-групу SVITER, іншим учасником якої є Макс Роботов. І розповідаючи, свою історію, я швидше буду говорити про нашу історію, тому що вся творча практика, по суті, у мене пов’язана з Максом.
За освітою, я театрознавець, навчалася в харківському Університеті Мистецтв. Під час навчання я зрозуміла, що мені це не цікавлять театри, принаймні в тій формі, в якій вони існують в Україні, та освіта в цій сфері. Паралельно з навчанням, я почала працювати в театрі-студії «Арабески» в Харкові. Як приклад інституцій Харкова треба відзначити харківський ЛітМузей який слугував базою та багато в чому сприяв виникненню театру-студії «Арабески». Власне в «Арабесках» ми познайомилися з Максом. Я працювала там акторкою, а Макс прийшов як режисер, працювати з світлом і звуком. В процесі знайомства і спільної роботи, ми зрозуміли, що нам також цікаво займатися музикою. Ми створили групу SVITER в 2008 році. Спочатку це був музичний проект за участю чотирьох людей, де окрім нас з Максом також були гітарист Славік Голов’янко і барабанщик Артем Добрицький – всі випускники ХАІ, окрім мене. Потім група редукувалася до мене і Макса.
Специфіка Харкова полягає в тому, що там продукується багато творчих ідей, дуже потужні художня і музична тусовки, і паралельно існує місто, якому культурний зріз абсолютно не цікавий. Тому творчі особистості достатньо тісно кучкуються, і знаходяться в добрих відносинах. Якихось особливих ревнощів, або заздрості не те щоб не має, але менше ніж будо б за інших обставин.
Музичне середовище на той час було сконцентроване навколо групи 5’nizza. Нам цей художній формат і спілкування були не цікавими, а тягнуло більше до художнього середовища, куди ми і потрапили, зокрема, завдяки Івану Світличному. З художнім середовищем було і цікавіше і плодотворніше спілкуватись, ми зрозуміли, що можемо реалізуватись і там також.
З Іваном ми познайомилися в 2008 році. Спочатку це були просто дружні відносини, потім з’ясувалося, що маємо спільні сфери інтересів. Іван тоді займався проектом аудіо скульптур («Різанина про мінімал») і йому потрібна була технічна допомога з боку людей, що працюють з аудіо. Знайшовши перетини в цій сфері, ми зрозуміли, що можемо продумувати разом проекти як художні, так і кураторські. На той час у нас з Максом вже був досвід організації музичних фестивалів. Тому що знову ж таки в Харкові така специфіка, що якщо хочеш робити хороший захід, краще робити самому. Через студію «Арабески» ми познайомилися з Сергієм Жаданом, і в нас було декілька спільно реалізованих фестивалів і проектів, з яких найсерйозніший «Акумулятор» – фестиваль екологічної  урбаністики, але це вже 2011-2012 роки. Тож ми прийшли до проекту «ТЕЦ» – творчий експозиційний центр (2009 рік) вже маючи досвід організації достатньо крупних фестивальних подій.

Іван Світличний: Я з сім’ї художників, в п’ятому поколінні так точно, мої родичі нічім іншим не займалися, принаймні з боку батька. Я завжди знав, що буду художником, але було лінь. До останнього класу взагалі про це не замислювався. Мені пощастило, що батько (художник Євген Світличний) віддав мене в майстерні на Культурі (скульптурні майстерні на вулиці Культури). В основному, я там і жив, і мені це дуже подобалося. Там відбувалася моя освіта. А Худпром (Академія дизайну і мистецтв), в який я пізніше вступив на кафедру станкової і монументальної скульптури, був тільки місцем для роботи з безкоштовною натурою. Ще за декілька місяців до вступу, я почав робити творчі роботи, тому на другому курсі в мене вже відбулась персональна виставка дерев’яної скульптури («Табурет, чи Табурет», 2009р.) в Муніципальній галереї. Тоді і почалась активна виставкова історія.
В майстернях на Культури Валера (форматор Валерій Тищенко) дав мені приміщення для роботи, але одночасно, те саме приміщення він дав під виставки SOSкє. Вони в основному робили разові акції, на час проведення яких ми з Валерою складали свої речі в окрему кімнату. Потім продовжувалася нормальна робота. SOSка і її учасники ніколи не були моїм колом спілкування, радше колом перетину, тому що мені ніколи не було цікаво чим вони взагалі займаються. Може через те, що я бачив «кухню», може через те, що відчував позицію … У мене не однозначне ставлення до цієї тусовки.
В той час я також багато займався колективною роботою. 2009 рік дуже активний був, окрім персональної практики, я робив спільні проекти з Віталієм Коханом, з арт-групою SVITER. Одна з наших з Віталіком робіт, була в музеї (Харківський Художній Музей) в рамках виставки «Нова історія», як раз SOSка нас туди запросила. Наш проект називався «Живопис, графіка, скульптура» і був про глобалізацію, зокрема і в мистецтві. Не змінюючи форму, ми переводили роботи з одного медіума в інший – пачку замальовок, стопку картин, рулони рисунків відливали в гіпсі в масштабі один до одного, отримуючи скульптуру.
З SVITER`ом ми дуже багато продукували ідей, але активні дії почалися з ТЕЦ. Я шукав нове приміщення для майстерні, а батько в той час знімав майстерню на ТЕЦ (Дім культури від третьої теплоелектроцентралі). Вдалося домовитися з місцевим директором, щоб він нам повністю віддав цей ДК. Ми переконали його, що йому це потрібно.

Макс Роботов: З Луганська. В 17 років поїхав вчитися в ХАІ (Харківський Авіаційний Інститут). Закінчив кафедру космічної техніки і нетрадиційних джерел енергії. Музикою займається з 2000 року. В мистецтво потрапив зі сторони музичної діяльності. Був учасником групи «Парадокс Мангейма», створеної з студентів ХАЇ, і групи з Луганська «1/16 трактора», що в 2007 році перемогла в конкурсі «Червона Рута».

Лера Полянскова: Виходить в нас такий колектив з трьох людей, і ми з якоїсь причини, вже більше 10 років тримаємося разом. Всі розуміють свої сильні і слабкі сторони, і розподіляють обов’язки між собою. Максим в нас такий комунікатор. Ми з Іваном не дуже товариські люди, достатньо замкнуті, а Макс – душа компанії, його всі люблять і він всіх любить.

Іван Світличний: ТЕЦ (2009-2011 роки.) об’єднала нас, але і до цього було кілька перетинів. Гагарін-фест до прикладу. Хоча це також досить болючий досвід. Раптом з’явилася людина – власник великого приміщення, фактично в центрі міста, з ініціативою зробити якісь події – виставки, концерти, з перспективою що художники отримають простір під майстерні в вільне користування. Створюється велика подія, залучається купа художників, музикантів, робиться виставка, концерти. Потім людина говорить: «Дякую, всього найкращого. Ніяких майстерень. У мене тут буде супермаркет». Але на той момент це не зупинило наші пориви створити якийсь двіж в Харкові.

Лера Полянскова: Щоб охарактеризувати ситуацію, треба зазначити, що в місті-мільйоннику Харкові, де багато ВУЗів і багато студентів, тільки одна Муніципальна Галерея, хоч якось задовольняла попит на сучасне мистецтво, я маю на увазі фестиваль NonStop.

Іван Світличний: Зараз ми говоримо про період з 2007 по 2012 роки, коли не було ще ЄрміловЦентра. І тут вдається домовитися з цим ДК від ТЕЦ. Ця будівля хоч і знаходилась в промисловому районі Харкова, але була відокремлена від території заводу, мала вільний доступ з вулиці. З цим приміщенням хотілося працювати якось конструктивно. Можна було просто розподілити майстерні. Були художники, яким потрібні майстерні. Але ми – я, Віталій Кохан, арт-група SVITER, почали розробляти концепцію входження в цей простір. Які у нас були умови: нам дають безкоштовно майстерні, виставкові зали, в свою чергу ми скидаємося технікою, надаємо її в загальне користування і починаємо працювати. Але над чим ми починаємо працювати?
Ми збиралися, і обговорювали з художниками, які саме проекти вони хотіли б реалізувати на базі ТЕЦ. Ми відчули, що виникають точки перетину, якісь спільні ідеї, наприклад хтось з музикантів бачить, що він може співпрацювати з певним художником, і зробити спільний проект. Тобто концепція була така, всі проговорюють, що вони хотіли б реалізувати, «заходять» з цим проектом, і починають над ним працювати в майстерні, етап реалізації документується. Підсумком мала стати виставка з трьох частин, розділених в часі. Перша – початковий проект, друга – всі проекти, які виникли в процесі реалізації, або як колаборації, або як авторські роботи, і третя частина – документація створення проектів.
Коли починали, було багато людей, більшість відсіялося в процесі, і утворився кістяк з п’яти-шести чоловік – художників і музикантів. Але коли проходили заходи – наприклад серії концертів, або нічні вечірки, був навал глядачів.

Лера Полянскова: Формат був скоріше фестивально-виставковий. Ми зробили дві великих події, і серію менших.

Іван Світличний: Прикладом однієї з колаборацій стала виставка живописних робіт. Спільно з Віталієм Коханом, Андрієм Тараніком і Дмитром Зезюліним ми шарами, по черзі, або одночасно на одних площинах писали живопис. Не я ініціював проект, підключився пізніше. Проект мені нагадує велику спільну серію робіт мого хрещеного і батька.

Лера Полянскова: Іван говорить про проект Євгена Світличного і Володимира Шапошникова. В цій серії вони концептуалізували і використовували принцип відмови художника від своєї індивідуальності і роботу над чимось єдиним. Перша картина проекту була написана в 1986 році.

Іван Світличний: Їх проект почався з гри, а потім переріс в реальну концепцію третього автора, спільного поля. Вони ніколи не писали роботи одночасно, в одному приміщенні. Їх спілкування відбувалося тільки, власне в роботі. Один писав, скручував в рулон і передавав іншому. І так по 7-8 разів переписувалися роботи. Для мене це дуже важливий проект, він сформував мій підхід до колективного художнього процесу, в якому художник – це загальний жест. Колабораціонний проект на ТЕЦ, не був цитатою, але мав точки перетину. В цілому у нас було багато класних, цікавих проектів. Наприклад, у Андрія Тараніка був такий трохи дивний період, він майже весь час жив на ТЕЦ і писав дуже багато концепцій, але майже нічого не реалізовував. А в нього були вже цілі зошити концепцій. Якось ми прийшли в майстерню, а Андрій зробив з усіх цих зошитів «глечик концепцій». Зробив пап’є-маше і зліпив глечик, такий класичний український глечик.
Паралельно дуже активно працювала арт-група SVITER. Були постійні колаборації. Я тоді записував дуже багато аудіо і ми співпрацювали. Зараз Лера більше розповість про ідею лейбла.

Лера Полянскова: Це, ймовірно, проблема Харкова, з одного боку є взаємодія, з іншого, якась взаємна недовіра. Спочатку, до ідеї лейбла, музиканти з якими ми розмовляли поставилися насторожено. Ми з Максом їх довго переконували, потім засмутилися і перегоріли, а через рік до нас підходять ці ж люди і кажуть: «а пам’ятаєте, ви колись лейбл пропонували зробити – ми готові». Ми відповіли: «Тепер вже ні, тільки концерти». А ідея полягала в тому, що тоді (2009 рік) було досить чисте інформаційне поле, в плані музики. Не було такого засилля музичного. І ми зрозуміли, що можна якимись посильними вкладами отримувати хороший результат. Наприклад всі скидаються невеликою сумою щомісяця в загальну базу і ми цю суму використовуємо і на рекламу, і для записів, і на концерти і так далі. Разом працювати на те, щоб кожна група розширювала коло своїх шанувальників, і це коло поповнювалося за рахунок аудиторії інших груп. Всі групи були досить різні за стилістикою, мали свої аудиторії, але ми спілкувалися, знаходили світоглядні точки перетину і могли б бути цікавими слухачам один одного. По суті ми з Максом хотіли розробити систему існування незалежних андеграундних музикантів в українському музичному просторі.

Іван Світличний: Було весело. Але нам не цікаво було робити щось, просто щоб зробити, без перспективи розвитку. В якийсь момент, ми почали розмірковувати над можливістю створення центру  сучасного мистецтва – функціонуючої інституції, що могла б наймати людей, виплачувати заробітну плату, гонорари художникам. Це була наша головна мета, оскільки нічого подібного в Харкові не було. Ми розробили стратегію, дуже довго, дуже багато над цим працювали. Ми були згуртовані однією ідеєю, і спільним баченням. Коли писали концепцію, намагалися охопити всіх, хто брав активну участь на ТЕЦ, робили спільні обговорення. Але в результаті стратегію розробляли втрьох (Іван Світличний, Лера Полянскова і Макс Роботов), які кроки необхідно зробити, куди звертатися, яка техніка потрібна та інше.

Юлія Костерєва: Як приймалися рішення щодо проектів, які реалізовувати, а які ні?

Іван Світличний: Коли ми заявили про відкриття, багато було дивних пропозицій на кшталт «Етюди Бурсацького узвозу». Нам це було не цікаво і ми колективно вирішували що: «вибач, але це не вкладається в бачення формату». Для нас було важливим створити певний прецедент, і в результаті створити адекватну реаліям інституцію, яка займається сучасним мистецтвом. Ми бачили це в перспективі, і розуміли, що не можемо приймати пропозиції, які не дадуть нам можливості розвитку. В якийсь момент вирішили, щоб створити фундамент для розвитку, нам потрібно з самого початку працювати на перспективу. І вже з цієї позиції ми почали вибудовувати свою політику. Також ми вирішили що нам необхідна комунікація з районом, де знаходилася ТЕЦ. Це досить суворий район, оточений з усіх боків заводами. А ми почали створювати школу дитячого малюнка. Домовилися з дирекцією, закупили мольберти, розвісили оголошення, запустили набори, і тут втрутилася міська політика, тому що ТЕЦ і наш Будинок культури належали Авакову.

Лера Полянскова: Це був передвиборчий період, і основне протистояння за місце міського голови точилося між Кернесом і Аваковим. Аваков на той час мав досить хорошу репутацію. Він займався фестивалем фантастики («Зоряний міст»), і на загальному тлі виглядав ліберальним і прогресивним політиком. В цей же період почалася рубка лісу ініційована Кернесом (вирубка лісу в парку Горького). Була певна кількість активних, ініціативних людей, які цьому протистояли. Я теж брала участь в протестах, тільки приєдналася пізніше, ніж відбулися найбільш напружені і небезпечні події. Це почалося в кінці травня, а вибори мера мали бути восени. Аваков виступав проти вирубки, він приїжджав на місце вирубки, і завдяки тому що він безпосередньо стояв там з людьми все відбувалось менш драматично, ніж спочатку, коли на людей кидалися з бензопилами і пиляли дерева на яких сиділи альпіністи.
Виникла ідея фестивалю, ми зробили фестиваль «Екотаж» на місці вирубки лісу, підключивши до цього всі наші зв’язки, і всю базу ТЕЦ як технічну, так і художників, і музикантів. В організації брали участь активісти з ініціативної захисної групи. Зі свого боку підключилася команда Авакова. Оскільки фестиваль пройшов дуже добре, в мене з’явилась можливість вийти безпосередньо на команду Авакова, яка займалась культурними подіями, і вже з ними поговорити про ТЕЦ, і що ми там хочемо зробити. Нам сказали: «так, нам це цікаво, але давайте дочекаємося виборів». За результатами виборів Кернес став мером, Аваков подався в «біга» в Італію. Нас якийсь час не чіпали, а потім одного січневого або лютневого ранку під будівлю ТЕЦ під’їхав екскаватор.

Іван Світличний: Так, то було весело! Я один там був чомусь – всі пороз’їжджалися. В якийсь момент просто вриваються хлопці, класичне такий рейдерське захоплення – з ноги вибиваються всі двері. Ходить тітонька з папірцем, описує техніку. Добре що вони ще студію не побачили. Вибивають двері, кажуть «щоб вас тут в середу не було». В середу зранку кажуть. Викопують екскаватором комунікації, одночасно зникають світло і вода. Тітонька ходить пломбує всі розетки, не зрозуміло навіщо, комунікації все одно вирвані. Я всіх обдзвонюю, всі приїжджають і розвозять речи хто куди. Комусь вдалося орендувати підсобки в магазинах через дорогу. Хтось встиг знайти інше приміщення. Я все відвіз до брата в приватний дім. Макс з Лєрою винайняли кімнату два на два, куди звалили всю техніку. І за один день, практично за один вечір, просто все вивозиться, все що можливо. Залишилося дві роботи художниці Насті Скорикової, які ми забирали мабуть рік, тому що на територію ДК нас більше не пускали. Через якийсь час нам зателефонували, чи то від імені нової дерекції, чи то від департаменту культури, запропонували повернутися, але ми не погодились.
Тільки-но почали набирати оберти, тільки відчули можливість реалізації інституції, і тут все різко обривається… В нас почалася апатія, але з часом бажання робити якісь простори повернулося. І якось першого грудня прокидаємося після дружніх посиденьок, і думаємо: «А чого ми власне хочемо?».  А хочемо ми створити простір, який не зможуть віджати рейдери, який не буде залежати від чергового «дяді». Далі думаємо: «А чому б нам не створити свій центр, та хоча б в шухляді стола?». Якщо цю шухляду помістити в інтернет, то вийде якась призма, що дає дуже великі можливості: масштабування, дорисовування, вихід в конкретний фізичну простір. І одночасно, це слугуватиме базою для подальшого розвитку. Ми отримуємо універсальний інструмент: «Мінімум продакшна, максимум можливостей! Чому не зробити?». Так вийшло, що у нас в цей час з’являється чудовий друг, сусід однокурсника Макса, прекрасний програміст Даніель Яворович. Він каже: «Так, можна зробити!».  Ми розробили концепцію, наше бачення. Назва Shukhliadа придумалося відразу.
Суттєвим було те, що Shukhliadа мала працювати за принципом саме відеопанорами. Але це був 2013 рік і відеопанорама 360 градусів, як інтернет інструмент не існувала взагалі. Але Даня знайшов платформу, яка дозволяла це робити. Ми почали експериментувати, розробляти сайт, писати його. Вже все було готово, все вже було створене, але ми не могли запуститися – жоден браузер не відкривав відеопанораму. Це доходило до абсурду, щоб створити відеопанораму, нам доводилося відзняте відео розрізати, розкладати по кадрах, склеювати фотопанораму, а потім знову клеїти в відео, і таким чином отримували відеопанораму. І вона ледь відкривалася. Потім через декілька місяців після того, як ми усвідомили, що нічого не працює google chrome робить оновлення, і починає підтримувати відео 360 градусів. Ми почали розробляти першу виставку, набрали художників, і тут знову всі технології перезапускаються, оновлюються і так далі. Нам доводиться розробляти новий сайт. Нова хвиля апатії – вкладено багато сил, нас надихає ідея, дуже хочемо її реалізувати, але все вперлося в банальну річ – в технологію. Потім почалися довгі перемовини з художниками, відновлення першої виставки. Shukhliad’у в результаті ми відкрили тільки в 2017 році. Тобто як робочий проект вона була вже готова в 2013, але браузери не відкривали сайт, його підтримував тільки локальний сервер.
Ми назвали Shukhliad’у експозиційним середовищем, оскільки тут задіяні і реальність, і віртуальність. Оскільки формат досить експериментальний, ми подумали, що перший крок має бути максимально ясним і простим. Вирішили рухатися поступально, і відкривати можливості по мірі проходження. Перша виставка «Білий триптих» була досить класична, білий простір з сірою підлогою, групова виставка, різні медіа – так відкриваються всі арт-центри. Для нас важливо, що Shukhliadа, це система з трьома компонентами, де є реальний простір – сама коробка, яку ми не показуємо, вона існує, але є якоюсь передумовою для реалізації в інтернеті. Є віртуальний простір – інтернет, як єдине місце репрезентації, де оригінали робіт, і оригінал простору існують в цифровому вигляді. І є простір глядача, входження в цю ситуацію з іншого боку і призма його сприйняття. І тому першу виставку ми вирішили робити про триптих, як певне посилання на сутність Shukhliad’и.
Виставка існує певний час, а потім йде в архів. Ми також розробляємо концепцію існування оригінального твору мистецтва в віртуальному цифровому середовищі.

Юлія Костерєва: Ви себе розглядаєте як авторів, кураторів чи медіаторів?

Іван Світличний: Скоріше як ініціаторів і творців. Тому що час тупика технологій, дав нам можливість осмислити, що відбувається, і який інструмент у нас є в руках. На даному етапі, ми запрошуємо кураторів, і куратор вже вирішує, яку виставку він робить. Ми не робимо кураторських виставок, ми можемо брати участь, якщо нас куратор запросить.
У нас є головний куратор Ксенія Малих. Коли ми вже думали відмовитися від реалізації, вона підключилася і дала новий поштовх, і в підсумку ми відкрили Shukhliad’у, хоч і на технологіях 2013 року. Після перших виставок ми зрозуміли, як Shukhliada працює, і що нам потрібно. Зараз займаємося апдейтом, перекладаємо сайт на іншу платформу, більш адаптивну і зручну. З іншого боку ми щосили намагаємося знайти можливості, щоб Shukhliada була інституцією яка сплачує гонорари художникам, кураторам, зарплати співробітникам.

Юлія Костерєва: А в чому різниця між галереєю, яка від початку є віртуальною і Shukhliad’ою?

Іван Світличний: Для мене важливим було залишити можливість зіткнення з реальністю, щоб спектр можливостей був більшим. Ми можемо взяти і реальний об’єкт, і зробити отрисовку, і створити умови для інтерактивних речей і комунікації з глядачем, якщо художнику це потрібно. Якби ми від початку виключили, цей момент присутності реальності, ми б поставили себе в тупикову ситуацію – все б обмежилося отрисовкою.
Для нас також важлива повноцінність «включення» глядача. Всередині сайту є чат, там всі анонімні, так звані анонімуси. Це певна імітація реального середовища де є групи людей об’єднані спілкуванням, і ти можеш «кинути» себе в одну групу, або в іншу. Як спілкуватися на відкритті виставки – підійшов, там поговорив, там поговорив. Shukhliad’а відсилає до реального простору, об’єктів, ситуації. Але це не те саме, що перегляд 3D моделі колекції Лувра, коли після їдеш в Париж дивитися оригінали. Сайт Shukhliad’и, його виставковий контент – вже оригінал, тому несе в собі потенціал повної відкритості з будь-якого ресурсу.

Лера Полянскова: Є ще два моменти, які важливі для мене. На мою думку, для художників, в першу чергу, важливо побачити свою ідею втіленою. Багато хто хоче створити триметрову, умовно кажучи, інсталяцію, але не мають такої можливості. У Shukhliad`і ти робиш об’єкт і масштабуєш його як хочеш, поміщаєш в будь-які умови. З іншого боку, до тих пір, поки я бачу різницю між 3D чашкою і фотографією або відео реальної чашки, до тих пір мені буде важливо, щоб реальні об’єкти теж виставлялися.
Ще було питання хто ми в Shukhliad’і. Нещодавно я читала інтерв’ю з аніматором Ігорем Ковальовим, і він як раз говорив про те, що художники дуже суб’єктивні. Чим художник більше художник, тим більше у нього сконцентрована особиста позиція, від якої важко абстрагуватися. І у нас є певна специфіка – ми досить вибагливі. Ще від початку ми розуміли, що нам не варто бути кураторами галереї, оскільки людей з якими ми хочемо спілкуватися, яких нам цікаво виставляти зовсім не багато. Але цією «позицією» ми дуже сильно обмежуємо можливості нашого простору, тому вирішили, що будемо максимально відсторонені від якогось художнього відбору, для цієї роботи потрібні куратори.

Юлія Костерєва: Якщо говорити про Shukhliad’у, як про інституцію, яке її завдання, і кого ви бачите, як аудиторію?

Іван Світличний: Shukhliadа це певне продовження рефлексії і переосмислення ситуації, в тому числі, з ТЕЦ. Це імпульс, переживання, що з часом сформувалися в ідею, в проект, знайшовши свою позицію, і специфіку.
Shukhliadа – специфічний продукт, оскільки знаходиться у відкритому доступі, будь-яка людина з будь-якої точки світу може зайти на сайт і подивитися виставку, тому складно сказати, кому вона адресована.
А на питання навіщо, напевно, і в мене і в Макса з Лєрой є внутрішня потреба створювати простори, контекст, робити виставки навколо якоїсь ідеї, кураторські проекти. І для нас Shukhliadа на даний час є реалізацією цього бажання. Може колись, ми передамо її під чиєсь керівництво, і займемося чимось іншим, якщо побачимо, що у неї є потенціал до самостійного розвитку.

Лера Полянскова: Нам завжди цікаво робити щось нове, проект з яким ще не стикалися. І мені здається Shukhliadа це відповідь на багато питань як внутрішньоконтекстних, специфічно українських: як бути сучасним художником в українських реаліях, так і відповідь на запити, і виклики сучасного світу.

Іван Світличний: Це ще і універсальна модель для реалізації різних проектів. Наприклад Ксюша (Ксенії Малих), чому вона зацікавилася і підключилася до цього проекту, бо для неї це модель інституції, альтернативна інституційність. Shukhliadа – дуже гнучкий інструмент, і тут можна ставити незручні експерименти з невеликими інвестиціями. Фінансові ризики художників і кураторів мінімізовані.
Мета зробити самостійний проект, такий що живе окремо, який сам себе може забезпечувати і не потребуватиме нас, наприклад.

Лера Полянскова: Якщо глобальні тенденції кардинально не зміняться, якщо жити тут дійсно нікому не захочеться і все віртуалізується, то це дуже природна форма існування мистецтва. Але, сподіваюсь, віртуальність все-таки стане затребуваною не внаслідок кризи, а як етап розвитку.

Макс Роботов: Я прийшов.

Лера Полянскова: Ми тут про тебе розповідали, може ти про себе, щось захочеш сказати?

Макс Роботов: Я хотів розказати, що я рок-зірка.

Лера Полянскова: Я розповіла про «Червону Руту».

Макс Роботов: А, ну добре, тоді це все.
Я музикою займаюсь мабуть з нульових (2000 років). До цього все життя мріяв бути вченим, допоки не вступив в інститут. Десь на другому курсі я зрозумів, що не хочу бути вченим. По перше ХАІ – інститут скажімо не віртуальної фізики він більше прикладний. Специфічний все ж таки вуз. Він крутий, класний, але він про літаки і ракети і дуже інженерний. А про друге, я розчарувався в процесах, що супроводжують українську науку, але до неї прямого відношення не мають.
В мене все дитинство був комп’ютер, сам зібрав, я знав дві мови програмування, брав участь в олімпіадах з програмування. Це 1995-1999 роки – тобто достатньо давно. Ще коли вчився в школі, полюбляв з дорослими дядьками спілкуватися на комп’ютерні теми.

Лера Полянскова: Потім з’ясувалося, що людини з таким бекграундом в мистецькому середовищі як раз таки дуже і дуже бракувало.

Юрій Кручак: Не так багато груп в Україні, які, що називається, трансдисциплінарні в своїй основі. І ваш досвід дуже цікавий. Йшлося про колективне авторство, як це працює?

Лера Полянскова: На рівні концептуальному ми просто втрьох все обговорюємо. При цьому кожен має право вето, право останнього слова. Якщо мова йде про візуальне рішення останнє рішення за Іваном. Якщо він каже: «ні», ми говоримо «Добре, від цього варіанта ми відмовляємось». В питаннях технічної реалізації у нас останнє слово за Максимом. А моє право вето це охолоджувати їх божевільний запал, типу: «давайте витратимо продакшн, гонорар і ще гроші з ось-цього комерційного проекту на нашу виставку …», повертати всіх до бюджетів, таймінгів.

Іван Світличний: В принципі ми ще працюємо як взаємне «рабство». Можемо повністю включатися без якоїсь персональної потреби реалізації власних амбіцій в проекти один одного.

Лера Полянскова: Дуже зручно, коли ти знаєш у кого які сильні сторони. Я, в принципі, все менеджерю і розрулюю. І Ваніни проекти, і SVITER`a і спільні – це моє завдання.

Макс Роботов: А я з усіма за всіх знайомлюся.

Іван Світличний: Коли розробка ідеї, концепції та іншого завершена, кожен робить свою роботу. Так і Shukhliadа живе, розподілили обов’язки, хто, чим займається. Останнім часом, ми правда, вже і розділили, хто яким проектом більше займається, хто менше. Тому що паралельно з’явилася школа, студенти.

Юрій Кручак:  А розкажіть про школу, доречи.

Макс Роботов: Ця школа народилася з декількох причин. У нас є деякі комерційні проекти, які ми або реалізуємо як технічна команда, або як художня, чи так і так. Тобто виконуємо завдання, що поставив замовник. А Леся Хоменко викладає в КАМА (Київська Академія Медіа Мистецтв) сучасне мистецтво. Так вийшло, що ми почали спілкуватися з деякими з її студентів і зрозуміли, що є запит на навчання. Їм цікаво, те чим ми займаємося, і вони хочуть, щоб хтось їх цьому навчив. Довкола сформувалася група людей, які хочуть знати медіа, і я вирішив почати з ними працювати. Я даю їм семінари, один семінар – одна тема, наступне заняття – практика. Семінарів зараз десять – десять тем, а потім вони йдуть далі по колу. Тобто у кожного семінару є кілька рівнів. І знання, отримані за десять семінарів, дозволяють знову повернутися до теми першого семінару і по-новому її вивчати. Це все безкоштовно і заради великої мети.

Іван Світличний: Макс і ми не замислювалися над тим щоб оголошувати набір, чи щось таке. Просто з’явилися більш-менш підготовлені люди з сформованим запитом. Але зараз обставини склалися таким чином, що надалі ми не можемо собі дозволити викладати безкоштовно. Тож наступний набір запускаємо з мінімальною оплатою. Не заробіток, а скоріше робота в нуль.

Лера Полянскова: Одна з головних проблем нашої історії  – неможливість планування. Все тримається в кращому випадку до наступних президентських, мерських, або інших виборів.
І Shukhliadа це також відповідь на питання, що робити в стані реальності, що постійно змінюється і яку не можливо спрогнозувати. У цій країні, неможливо прив’язуватися до жодних матеріальних об’єктів.