Архітектура в пошуках цінностей

22 березня, 2017
Київ, Україна

Архітектор з Києва Влад Голдаковський  обрав професію ще в підлітковому віці. Після університету він деякий час  займався мистецтвом, але потім знову повернувся до архітектури. Досвід показав йому, що  сьогодні і те і інше втратило зв’язок з людьми. Чому це сталося, чим це небезпечно та як змінити  такий перебіг справ – Влад обговорює в бесіді з Юрієм Кручаком.

Юрій Кручак: Влад, я бачив одну з твоїх презентацій, і мене зацікавило твоє бачення архітектури, якою вона може бути сьогодні. Також я багато разів чув про твій метод «кіл та ліній». Але спочатку розкажи про себе.

Влад Голдаковський:  Мені 35 років, я маю двох дітей, я одружений і я – архітектор. Я народився в Херсоні, стати архітектором вирішив на Кіпрі, де ми жили з батьками. Мої батьки – музиканти,  тому вони воліли аби я теж став музикантом, а я – ні. Я не мав друзів серед однолітків, а мої батьки були дуже гостинними і багато хто в нас жив. Одним з таких гостей був архітектор з Києва Вадим Глущенко, який виїхав до Кіпру в пошуках кращого життя. В середині 1990-х  він будував у Києві котеджі скоробагатькам, і коли один з котеджів раптово згорів, він був винен купу грошей, тому він взяв дружину і втік на Кіпр.  Деякий час Вадим жив у нас. Він влаштувався на роботу до одного вірмена, який на Кіпрі будував всілякі будинки-котеджі в неокласичному стилі. Він брав мене з собою в майстерню. Мені дуже подобалось те чим він займався. Не архітектура, яку він створював, а в принципі діяльність пов’язана з будівництвом та мистецтвом. На цій підставі я і вирішив стати архітектором.

В 1996 році ми з батьками повернулися в Україну. Я мав за мету вступити на архітектурний факультет і пішов до КІБІ (Київський інженерно-будівельний інститут, сьогодні це Київський національний університет будівництва і архітектури – ОР). Не можу сказати, що я був дуже талановитим архітектором. Під час навчання в університеті мені здавалося, що мої друзі набагато талановитіші ніж я.  У мене був друг, який помер, дуже талановитий архітектор – Сергій Яворський. В університеті Саша (Саша Бурлака – ОР), Ваня (Іван Мельничук – ОР), цей друг Сергій та я – були компанією. Ми були дуже близькими друзями – все робили разом, навчались, товаришували, їздили на дачу. Деякий час ми і працювали разом в компанії «Ардок», де працювала мама Сергія.

Я не вважав себе суперталановитим архітектором. На четвертому курсі я пішов до Сергія Бабушкіна і пропрацював у нього три роки. Якість роботи і об’єктів мене зовсім не влаштовувала, це пригнічувало, і я почав працювати у Віктора Зотова. Ця людина дуже вплинула на мене. Фактично саме він навчив мене по справжньому займатися архітектурою, за що я йому дуже вдячний. Я не довго пропрацював у нього, але цей час дав мені значно більше ніж вся практика до цього. Після роботи у Віктора я зрозумів, що можу займатися лише архітектурою, яка мені подобається. Я отримав деяку впевненість, зрозумів що можу створювати таку архітектуру.

В цей самий час десь в 2008 – 2009 роках ми з хлопцями вирішили створити «Групу предметів». Все почалося з того, що в КІБІ проходила виставка «Wonderland.ua», для якої молодим архітекторам запропонували зробити концептуальні проекти. Ми зробили такі собі книжки в яких і були зібрані ці проекти. Це була скоріше утопічна архітектура. В одному з таких проектів, який має назву «Будинок предметів», я зробив свій перший архітектурний маніфест.

Мене,  Івана та Сашу завжди цікавило сучасне мистецтво. До того часу, коли ми фактично почали ним займатися, ми багато говорили про нього, досить добре розбиралися і в історії і в тому, що відбувається. Позитивним було і те, що я ріс в доволі творчому середовищі, плюс ця тема з радянським авангардом, Бурлюком, тим, що пов’язано з раннім модернізмом – все це я любив з дитинства. В якийсь момент ми вирішили займатися сучасним мистецтвом і поєдналися в «Групу предметів». Ми не мали чіткого групового маніфесту, але нас почали запрошувати на виставки і ми брали в них участь. Я зрозумів, що можу розвиватись в цьому напрямку.

Я зробив серію виставок, але відчув – продовжувати це мені не дуже цікаво. По-перше,  я все таки архітектор, я віддав цій справі чимало сил, я насправді бажав займатися практичною архітектурою, будівництвом. З іншої сторони було не зовсім зрозуміло – навіщо мені займатися сучасним мистецтвом. Важко було зрозуміти, що я хочу від цього отримати, або що я бажаю дати людям. На той момент мені це було нецікаво і я припинив займатися сучасним мистецтвом та почав багато і активно займатись архітектурою.

Влад Голдаковський: Мені було цікаво дізнатися, як люди реагують на середовище. Ось я, як архітектор, створюю середовище, вкладаючи багато сил енергії та думок …  Я був дуже здивований, що люди (в переважній більшості) ніяк на це не реагують. Я зрозумів що площина архітектури, мистецтва, дизайну взагалі не торкається людей, вони живуть в паралельному світі. Я замислився «Для кого ж тоді я працюю?»

Чому я припинив займатися мистецтвом? Тому що воно ще більше віддалене від людей ніж архітектура. Архітектура, як даність:, ти щось побудував і люди тут ходять, вони мимоволі зобов’язані з цим контактувати. Їм навіть не треба ходити на виставку. Я побачив, що виставки відвідують одні і ті ж люди, які весь час говорять тільки про проблеми мистецтва. Всі мої друзі, переважно лівої ідеології, говорять виключно про проблеми мистецтва. Ніби тільки мистецтво має якісь проблеми, і про це треба говорити. У цьому всьому є якесь відчуження, що стало однією з причин – чому заняття мистецтвом  перестало мене цікавити. Я зрозумів, що людина і середовище – так би мовити «інобуття» і це стосується і мистецтва і архітектури і дизайну – живуть зараз в різних площинах, людина замикається в собі. Це не проблема середовища, це проблема людини. Точно так, як вона не пов’язана з іншою людиною, своєю родиною, країною, або ще з чимось, точно так вона не пов’язана з мистецтвом.

Власне, те що відбулося, було складним соціальним процесом. Якщо говорити термінами історії мистецтва – то  після виникнення модернізму, після того як художник захотів створити вільний простір для мистецтва, воно, з одного боку, отримало можливість вільно «пливти», з іншого – втратило аудиторію. Раніше, що таке мистецтво визначав канон – «заходячи» в художню академію людина вбудовувалася в певний контекст, який визначав що вона є художником, їй потрібно платити гроші, пенсію. Коли люди почали малювати  «прямокутнички», стало очевидно: все, любі друзі, ви мріяли про вільне плавання – пливіть.  Художник зрозумів що йому треба повернути колишній контекст, тому він спробував пояснити мистецтво щось типу:  люди, ви почитайте книжку «Супрематизм», прочитайте про духовне в мистецтві, розберіться. Тобто він вважав, що якимсь наративом він все таки зможе повернути собі глядача. Але в подальшому цього теж виявилось недостатньо, тому що подібні концепції може писати будь яка людина, малювати  квадратики також, а де ж у всьому цьому цінність? Чому ми повинні за це тобі платити?  Постало питання про цінності в мистецтві.

Юрій Кручак: Мені здається цікавим твоє уявлення про цей досвід  втрати контексту, про втрату зв’язку з аудиторією. Я відчув що сьогодні, напевно, є бажання створювати цей контекст і цей зв’язок.

Влад Голдаковський:  Цінність те, що ти художник і тебе оцінили, що твої роботи можна купляти, що можеш мати якусь соціальну роль, що прямо пов’язана з тим яку функцію ти виконуєш в загальній системі соціальних зв’язків. Наведу простий приклад, який пояснить чому я прийшов до партисипації. В античній архітектурі, наприклад, в античному храмі існує такий елемент як фронтон. Виявляється, і це  серйозно досліджували, той самий Олексій Лосєв, існує таке поняття – фронтонний принцип античного епосу. Проаналізувавши «Іліаду» та інші твори прийшли до висновку, що всі вони мають таку ж структуру і будуються за тією ж схемою, за якою стоять фігури на цьому фронтоні. Там не має сюжетних ліній, які перетинаються, – є основна сцена і від неї відходять вторинні сюжетні лінії. Це доводить те, що архетип фронтону не висмоктали з пальця, його не вигадав архітектор – він сидів в якійсь суспільній підсвідомості. Так люди думали, так вони писали літературу і так створений цей фронтон. Всі ці речі були глибоко пов’язані і мали місце  в середині людини і суспільства. І саме завдяки цьому антична знакова система в архітектурі проіснувала тисячі років.

Так ось, проблема модернізму полягає в тому, що він створив певну свободу від цього контексту, нехай навіть надуманого. Адже аргументи модернізму, що все це давно вже лише прикраси, декорація, були справедливими. Але модернізм створив певне вільне поле, яке проявилося не тільки в мистецтві, а і в суспільстві в цілому Кухарка може керувати державою, людина може бути ким забажає, вона абсолютно вільна від контексту. Бажаєш бути чоловіком, жінкою – не важливо, можеш змінитися разів десять за життя. Прекрасно – простір вільного самовираження, кожен може робити що забажає. Проблема в тім, що порушились соціальні зв’язки. І все це разом порушило цінність. Тому що цінність – це загальне набуття, а в зв’язку з цим впали в ціні і гроші.

В 1970-х роках з цієї причини гроші припинили прив’язувати до золота. Гроші пішли у вільне плавання, як колись пішов модернізм зі своїми прямокутничками. Зараз гроші не мають жодного виміру, це просто певна система суспільних домовленостей. Як підсумок – ми опинились в ситуації абсолютного дисбалансу і відсутності цінності як об’єднуючої субстанції. Мистецтво опинилось в досить програшному становищі. В якийсь момент єдиним важелем формування цінності в мистецтві став ринок. А ринок сьогодні один, завтра інший, в архітектурі в тому числі. Якщо взяти до уваги конкурси – то там десять тисяч форм вираження, і всі вони не мають жодного зв’язку з людиною.

Я зрозумів, що моя архітектура не має ніякого відношення до людей, а людей до неї, між собою люди теж не мають жодних відносин. Тобто фактично виходить так, що коли ти будуєш, то ти робиш це для себе, а це мені теж було нецікаво. Я зрозумів, що потрібно шукати якийсь вихід.

Влад Голдаковський: В 2011 році я випадково опинився в Ізраїлі, потрапив на захід, який проходив в Тель-Авіві і мав назву «1000 круглих столів». Це Арабська весна, 2010-2011 роки – ланцюжок подій, які сколихнули  Ближній Схід, зачепивши і Ізраїль. Мої знайомі виступили з цікавою ініціативою, вирішивши направити вуличний протест в конструктивне русло. Вони вигадали особливий формат, який називається кругом. Взагалі вони не придумали нічого нового. Круги – це досить поширена технологія, яка використовується в багатьох галузях. Фактично це і фокус-група, і мозковий штурм, і гештальт-терапія, і групова динаміка – все це так чи інакше пов’язане з кругами і використовує цю форму. Мої знайомі, а це були соціологи і психологи, розробили простий, зрозумілий для мас формат, який можна модерувати, змішавши групову динаміку і гештальт-терапію. По всій країні вони почали проводити масові круглі столи. Ось відбувається акція «10 000 круглих столів» – в одному місті на площі сидять п’ять, десять тисяч людей, всі вони поєднані в невеликі групи по 10 чоловік і обговорюють як зробити своє місто, своє життя кращим, як побороти дитячу наркоманію. Я взяв участь і був дуже зворушений. Мені сподобався такий формат, я був зацікавлений, пройшов навчання, знайшов велику кількість знайомих і друзів, котрі теж цим займалися. Це були різні люди і політики і психологи, з різних куточків світу. Через деякий час ця практика переросла в цілу методологію.

Юрій Кручак: Де можна ознайомитись з цим методом? Важливі і цікаві моменти, коли імпульс отримує підкріплення та відклик в головах абсолютно різних людей. Ти згадав Арабську весну – мені дійсно здається, щось відбувається в суспільстві, в глобальному розумінні цього слова, що воно може змінити багато що. Але, для того, щоб ці зміни стали позитивними, потрібно навчитися домовлятися і розвиватися. Цікаво як можуть інституціоналізуватися подібні методології і практики. Мені здається, що саме створення нових інститутів і змінює суспільство. Зараз існує дефіцит на інституції подібного роду – коли люди не просто зібралися і поговорили, а коли це стає дією, системою, процесами, що змінюють міста. До тих пір доки суспільство не перейде на такий рівень, Україна – яскравий тому приклад, ми будемо спостерігати постійний регрес, що продиктований відсутністю механізмів, завдяки яким суспільство збирається в більш складні системи.

Влад Голдаковський:  Скажу більше, якщо глобальну історію уявити у вигляді прямої то будуть чітко простежуватись два процеси.  Перший – глобалізація, збільшення зв’язків. Після «Великого вибуху» атоми розлетілися в різні боки, а потім почали збиратися в різні структури. Кожен виток розвитку природи є більш якісним укрупненням зв’язків. В результаті ми всі зв’язані і створені з одних і тих самих елементів – що ти, що я, що стілець, що трава. Різниця між нами тільки в тому, яким чином ці елементи зібрані поміж собою. Історія людства розвивається також за цією схемою. З однієї сторони є збільшення зв’язків. Природна глобалізація збирає людей в спільноти, країни, континенти, поєднує культурою. А є і інший процес, який іде паралельно – індивідуалізація, чи атомізація. Розрив між цими двома процесами зростає.

Сьогодні ми знаходимось в ситуації, коли ми пов’язані з цілим світом.  Цей зв’язок  через гроші, технології, культуру – це величезна мережа зв’язків, яких раніше не було. З іншої сторони ми прийшли до небаченого рівня атомізації, до небаченого рівня цінності окремої частки. Є демократія, свобода, коли кожна  частка може дозволити собі бути ким вона забажає, це вважається досягненням. Кожна частка може самостійно обрати  контекст так, як вона його розуміє, як бачить і почуває себе. В принципі, це і є досягнення свободи, але такий підхід абсолютно недієздатний соціально, тому що  у тебе відсутні будь які механізми, які дають можливість привести цю систему до якогось балансу. Коли ми декларуємо свободу кожної окремої частки, система тотально виходить з під контролю. Відсутні будь які шанси на якусь гармонію і ефективність. Сьогодні ми знаходимось на етапі, коли розрив між тим, як ми пов’язані, і тим, як ми відчуваємо себе вільними і не пов’язаними, величезний. Тому сьогодення – час глобальних конфліктів, час ситуацій, які неможливо вирішити.

Юрій Кручак: Погоджуюсь, тому що і сам спостерігаю цю закономірність при сплеску  розвитку технологій, що призводить до нового розуміння свободи, і, відповідно, до підйому соціальної активності Цю тенденцію важко відкидати, і виходячи з цього, деякі речі ми вже можемо передбачити. Але мене цікавить значення художника, архітектора, творця в цій ситуації. Просто констатувати факт збільшення дистанції, чи це може бути більш складна позиція з проактивним елементом?

Влад Голдаковський: Зараз, в цій ситуації, позиції дуже слабкі і у художника, і у архітектора, і у творця. У зв’язку з цією атомізацією задуми  мультиплікуються  і девальвуються, Цінність мистецтва, архітектури і дизайну різко падає. Цінність можливо сформувати тільки наближуючи елементи один до іншого. Цінність є елементом комунікації між двома людьми. Якщо є я і ти, і щось, що має для нас цінність, ми можемо це декларувати, і на це спиратись. Тобто вираження відносин між нами і є цінністю.

Якщо повернутися до архітектури і дизайну, то їх цінність буде падати до тих пір, доки не будуть розроблені механізми створення і формування цієї цінності. Ось чому я говорю при дизайн 4.0. Це придумав не я, це вигадали американці – студія NextD.

Існує чотири етапи розвитку дизайну в ХХ столітті. Дизайн 1.0 – це коли є якийсь «маестро» з чарівною паличкою, що придумав те, що називається дизайном,  що поважають і цінують тільки тому, що це винайшов маестро. В той час, коли число таких маестро збільшується, виникає конкуренція і потреба зібрати мультидисциплінарну команду, яка буде вивчати попит споживача – це дизайн 2.0. До дизайнерів ми додаємо психологів і маркетологів, разом вони враховують твої побажання і особливості, як споживача, створюють цінність для тебе. На наступному етапі  еволюції дизайну і ринку цього стає замало, і до команди залучають споживача, який також бере участь в розробці продукту, це вже дизайн  3.0.  Зараз дизайн 3.0. є найпрогресивнішим методом роботи дизайн-компаній  зі споживачем. Монополія на створення яскравого образу чи виразності – відступає.

Ще до дизайну 3.0. виникло поняття дигітальної архітектури, Це коли архітектор повністю зняв з себе відповідальність за створення вираження. Він придумав алгоритм в який ти завантажуєш необхідну програму – які об’єми та площі – софт генерує різноманітні форми, що відповідають цим параметрам. Програма генерує нескінченну кількість форм, а задача архітектора – тільки зупинити цей процес в певний момент. Це дуже нагадує мені кількість метаморфоз, які сьогодні людина переживає в своєму житті. Нині життя звичайної людини проходить в безкінечних метаморфозах. Людина не прив’язується до конкретного місця, всі європейці живуть в найманих квартирах, практично ніхто не має родини. Людина живе, як дигітальна архітектура: весь час кудись пливе, летить, щось змінює. Вона змінює одяг і з такою ж легкість змінює стать. Це призвело до того, що архітектор створив дигітальну архітектуру і вирішив взагалі не займатися виразністю.  Не має сенсу – вона змінюється постійно. Що ж може мати цінність на наступному етапі?

Юрій Кручак:  А що ти вкладаєш в поняття цінності і виразності?

Влад Голдаковський: Для мене цінність – це зв’язок. Предмет має цінність тому що пов’язаний з іншими людьми чи процесами. Те відчуття, яке люди переживають спостерігаючи цей предмет, підсилює такий зв’язок. Завдяки цьому предмету людина усвідомлює себе і свої координати, а ціна є придатком до цінності.

Коли я говорю про виразність, то маю на увазі відчуття, які так чи інакше пов’язані з комунікацією, з відношенням. Ми завжди, коли щось створюємо, маємо на увазі відношення і зв’язки з іншими людьми. Абстрактно сприймати будь який предмет неможливо, тому ти завжди сприймаєш його у зв’язку з чимось іншим, наприклад, зі своїм минулим досвідом. Виразність – це певний маркер випадіння з череди зв’язків, В цьому розумінні зв’язки  визначають цей маркер, створюють для нього основу. Тому, коли зв’язки порушуються, втрачається будь який сенс в цих маркерах.

Юрій Кручак:  Повертаючись до дизайну, що ж таке дизайн 4.0.?

Влад Голдаковський: Дизайн 4.0. – це зміна методології. Спочатку ми створюємо певний соціальний досвід, певний соціальний прецедент, соціальний зв’язок, і потім, беручи за основу цей контекст, створюємо відповідну цінність. Ми не просто створюємо предмет – ми створюємо уяву про процес і його розуміння, особливу матерію, яка характерна для нього. Потім ми робимо для цього певний смисловий ряд, певний набір виразності.

Юрій Кручак:  Це нагадує роботу якщо не політика, то політтехнолога. Ти себе усвідомлюєш як людину пов’язану з політичними процесами?

Влад Голдаковський: Можу допустити, що я б цим займався.

Юрій Кручак:  З іншої сторони, в тому що ти описуєш, я вбачаю зв’язок з 1930-ми роками, коли глобальні спільноти почали формуватися як художній проект. В той же час, досвід України минулих десяти років показав, що хтось може впливати на державу так само, як художник на картину. До тих пір поки ми в ролі об’єкта, а суб’єкти активно пропонують певні моделі. Тебе цікавить політика. Кожен творець так чи інакше приходить до великих систем. Але як ти зараз для себе бачиш цю систему? Що тобі ближче?

Влад Голдаковський:  І ліві і праві працюють сьогодні з досить примітивним і відсталим бекграундом. Вони працюють на рівні і потребах людей, які застрягли десь років на п’ятдесят, сімдесят. У людини є різного рівня потреби, існує одна, з якою не працює ніхто – потреба в смислі. Сьогодні відчувається гострий дефіцит на задоволення цієї потреби, при всьому різноманітті, смисл відсутній будь де. Така потреба активно розвивається, є запит на зародження якоїсь нової світової ідеології, яка б дала відповідь на питання – яким же чином все зв’язано поміж собою. Той,  хто хоч би почне про це говорити, отримає якусь перспективу свого розвитку в цьому світі. Саме це мене і цікавить.

Так чи інакше ми живемо в світі, який визначається західними цінностями. Фактично ми живемо в юдейсько-християнському контексті, я б сказав в авраамічному контексті. Сьогодні на світовій арені існує два ключових гравця: мусульмани і християни. Драма, яка буде розгортатися, відбуватиметься саме між ними. Я говорю при масштабні ідеології.

В цьому процесі цікава функція Давнього Ізраїлю. Саме Давній Ізраїль був прообразом цих двох цивілізацій. В культурі Давнього Ізраїлю є дуже цікаві моменти, наприклад, там не було таких понять як мистецтво, театр, тому що в цій ідеології саме поняття спільноти між людьми є суб’єктом. Ця спільнота стала причиною формування цього народу, а також причиною контакту цього народу з богом, чи з вищим розумом. В культурі Давнього Ізраїлю існувало поняття, яке означало присутність якогось додаткового, над персонального інформаційного поля між людьми. Присутність цього інформаційного поля і ця спільнотність тотожні між собою. Спільнота може знаходитись в певному стані, який дає можливість людям розкривати це поле, знаходитись з ним в контакті. Саме тому в Давньому Ізраїлі не було театрів і мистецтва. Сприйняття мистецтва фронтальне:  є ти, і є те те, на що ти дивишся, якийсь об’єкт, а тут взагалі цього не було від початку. Партисипація в суспільстві і зв’язок між людьми були настільки цікавими, цінність того, що відбувається «тут» набула божественного смислу, відповідно виносити це кудись і дивитись на це було нецікаво, не мало сенсу и таким ніхто не займався.

Такий метод я хочу зробити своїм проектним в архітектурній роботі. Спочатку працювати з людьми, створюючи спільноту, а потім на основі цього створювати об’єкт, який являв би собою її вираження. Якщо ж говорити про «круги та лінії», навіщо я ними займаюся, то мені здається, що це більш цікаве заняття, ніж хмари в мистецтві, я працюю з зв’язками, а не створюю зовнішній об’єкт. Вважаю, що моя функція успішна, коли я працюю з людьми створюючи  відчуття спільноти. Коли у людини всередині зароджується «вузлик», коли вона відчуває теплий зв’язок з людьми, і їй з цим добре, я вважаю це найбільшим своїм досягненням і сенсом своєї роботи.