Гра в життя

30 червня, 2015
Мелітополь, Україна

Можна погоджуватися з тезою, що життя – театр, можна її спростовувати, але деякі свої вчинки не зайве прорепетирувати. Це доводить практика «театру пригноблених». Ніна Ходорівська і Яна Салахова – джокери Театру для діалогу, що працює за цією методикою. У Мелітополі активістки провели театральний семінар для людей без акторських навичок. Учасники події за допомогою театральної гри вивчали, що таке пам’ять, як її конструюють і руйнують. Джокери, тобто тренери в «театрі пригноблених», разом з учасниками підготували сценки про пам’ять, історії та Мелітополь, засновані на подіях з життя, думках і переживаннях реальних людей.

В інтерв’ю Ніна і Яна пояснили, як через театральну гру вчать людей відстоювати права, що спільного між їх виставами і давньогрецькими трагедіями, і детально розповіли про роботу в Мелітополі.

Ніна Ходорівська: Наша головна мета – олюднювати людство. Ми – гуманістичний театр, в центрі якого – людина, а не художні традиції. Ми працюємо з поглядами, проблемами, інтересами людей, які до нас приходять. З цього формуємо наші вистави. Прописують сценки, розподіляють ролі самі люди. При цьому вони вчаться чути один одного. Ми надаємо майданчик і акуратно модеруємо процес, щоб група до кінця залишалася разом, щоб люди використовували естетичні методики.

Семінар починається з серії театральних тренінгів, які ми називаємо іграми. У ненав’язливій театральної грі люди готові відкривати ті грані себе, про які не хотіли думати. Спочатку ми аналізуємо, а потім синтезуємо спектакль. Під час показу глядачі стають рівноцінними учасниками процесу. Вони дивляться спектакль, а потім можуть оспорити все, що там було сказано, проговорити, чого їм не вистачало. Також глядачі можуть стати на місце майже будь-якого персонажа – крім різко негативного – і спробувати зіграти по-іншому. Показати, як вести себе інакше в тій чи іншій ситуації.

Яна Салахова: Ми працюємо з методикою «театр пригноблених», яку створив бразильський режисер Аугусто Боаль. Є два важливих моменти, які, на його думку, повинна реалізувати методика. По-перше, зробити мистецтво, в даному випадку – мистецтво театру, близьким для всіх. Аугусто Боаль стверджував, що кожна людина – театр. Другий аспект – пригноблені як люди, позбавлені права голосу. Вони володіють знаннями про своє життя, але у них немає каналу, через який вони можуть озвучити ці знання. Ми пропонуємо такий канал у вигляді театру. Тут люди можуть озвучити свої питання і проблеми. Важливий аспект: в безпечному просторі ми пропонуємо людям прорепетирувати вчинки, які вони можуть здійснювати в житті. Багато з ігор та вправ спрямовані на те, що людина не говорить, а діє за допомогою тіла, яке природніше виражає його думки і почуття. Ми намагаємося робити так, щоб людина почула сама себе, провокуємо його діяти через наші постановки. І залучаємо до наших вистав глядачів.

Юрій Кручак: Чому вам цікава ця методика?

Яна Салахова: Наші постановки не зачіпають системні проблеми, але на особистому рівні учасник нашого семінару вчиться змінювати своє життя. Люди вчаться відстоювати свої права. Наприклад, ми робили постановку з переселенцями, була сценка розмови з начальником. Пропонувалося багато стратегій, як переконати людину поміняти позицію. Незабаром одній з учасниць вистави запропонували роботу але сказали, що перший час не платитимуть. Після вистави у неї з’явилася сміливість сказати, що це неправильно. І вона переконала роботодавця заплатити їй. Тобто, в нашому театрі людина може отримати корисні навички.

Юрій Кручак: Наскільки виправдалися ваші очікування від Мелітополя?

Яна Салахова: Рано про це говорити. Повноцінний процес складається з двох частин. Перша – семінар. На кілька днів ми створюємо спільноту людей, які діляться своїми історіями з життя. Ми програємо все це через театр, разом горюємо, вирішуємо проблеми, і формулюємо питання, які важливо показати в постановці. Друга частина – показ. Учасники постановки – сценаристи і актори. Вони вчаться приймати рішення колективно. В рамках семінару ми намагаємося моделювати ситуацію, коли голос кожного учасника включений в процес. Намагаємося вчити людей працювати спільно.

Ніна Ходорівська: Якщо на семінарі ми репетируємо демократію, то на показі – революцію. На семінарі через творчі методики ми підводимо людей до того, щоб вони чули один одного. У якийсь момент ми йдемо з залу, модерації немає, всі учасники рівноправні, і їм потрібно домовитися про певний сценарій. І вони вчаться знаходити спільну мову без лідера. Демократія проявляється в тому, що всі голоси враховані, рішення приймають разом.

На показі ми представляємо песимістичну постановку в стилі давньогрецької трагедії – там герой наприкінці вмирає. У нас герой необов’язково вмирає, але його положення дуже погане. У нього є певні цілі, інтереси, бажання, але обставини – часто в образі людей – віддаляють героя від них. Під час показу ми пропонуємо глядачам стати на місце акторів і розібрати, як герой може повести себе, щоб не бути зацькованим силами долі, як грецькі персонажі, а отримати бажане. На сцені ми не можемо зробити революцію, врятувати всіх пригноблених, але ми можемо прорепетирувати це. Все ж краще, ніж обговорення на кухні.

Юрій Кручак: Які ваші очікування від проекту «У центрі спільноти»?

Яна Салахова: Коли говорили з акторами, багато з них відзначали, що всі проблеми, яких ми торкнулися, близькі їм і важливі. Але зазвичай жителі міста заговорюють ці проблеми. Скаржаться, але не вистачає громади, спільноти активних людей, які можуть взяти на себе відповідальність і почати щось робити. Постановка може стати спробою створення такого публічного дискурсу. Коли люди бачать, що про якісь проблеми заявили вголос, в театрі, це може вплинути на їхнє ставлення до питання. Вони зрозуміють, що деякі речі можна і потрібно виносити на публічне обговорення, наприклад, на відкритому засіданні міськради.

Ми хочемо показати, як можна піднімати проблемні питання. Можливо, в залі будуть глядачі, для яких така ситуація виявиться знайомою. А відчуття єдності іноді може стати поштовхом до створення спільноти людей, до їх самоорганізації.

Юрій Кручак: В Україні є аналоги вашому колективу?

Ніна Ходорівська: Є люди, які у своїй правозахисної або інший активістської діяльності користуються методикою форум-театру. Але «театр пригноблених» – щось набагато ширше, там своя філософія. Ось, у багатьох країнах є кафедри або факультети антропології. А в Україні – курс антропології з шести лекцій в університеті. Чи можна говорити, що в даному університеті займаються антропологією? Різні організації використовують шматочок методики, щоб розкрити щось своє, а наш «Театр для діалогу» повністю сфокусований на цій техніці і застосовує її для різних груп людей.

Яна Салахова: Є громадські організації та правозахисники, які використовують форум-театр як інструмент для досягнення своїх цілей, без ідеологічної складової, яку ми намагаємося зберегти. Якщо ми говоримо, що «театр пригноблених» – це театр, зроблений простими людьми для людей, ми очікуємо, що за цим слідує пряма дія. Коли ми починали проводити семінари, до нас приходили психологи, громадські працівники, які бачили в цьому просто цікаву методику роботи з людьми. Але «театр пригноблених» придуманий для того, щоб людина звільнилася від гноблення, зрозуміла, чого хоче, і діяла самостійно. Такі речі ми не завжди спостерігаємо, коли методику використовують різні організації.

Ніна Ходорівська: Працювати з групою людей, щоб зробити постановку на певну, нехай і актуальну, тему – це дещо інше від власне «театру пригноблених». В Африці, наприклад, використовують групу людей, щоб зробити виставу на «потрібну» тему. Люди борються з поширенням ВІЛ та СНІДу, хочуть якнайкраще проявити проблему, яка їх хвилює, і роблять про неї постановку. Так, спектакль спирається на реальні історії, але не має відношення до людей, які в ньому задіяні.

Юрій Кручак: Ви проводили семінари в різних містах України, наприклад, у Кременчуці. Чим відрізняється Мелітополь?

Яна Салахова: У Кременчуці я була один день, тому якісь речі порівнювати не можна, але деякі аспекти схожі. У Кременчуці ми робили постановку про молоду художницю, яка мріє робити перформанси, облагороджувати місто і стикається із застарілими уявленнями городян про те, як має виглядати місто. Її роботу не розуміють в сім’ї, серед однолітків. І в цьому аспекті проект в Кременчуці схожий на мелітопольський. Взагалі, часто наш головний герой має задумку, яка не вкладається в рамки того, що прийнято в місті. Деякі усталені цінності заважають герою реалізовувати те, що він хоче.

Ніна Ходорівська: Все залежить від того, хто приходить на семінар. У Яни в Кременчуці була чисто жіноча група, як, загалом-то, і в Мелітополі. Я працювала в Житомирі з молоддю, половині групи не виповнилося й 20, і там було інше бачення ключових проблем. Працювали з поняттям структури – школи, університету, коледжу – де є директор-тиран, вчителі-тирани і школярі і студенти, які начебто не зовсім люди, на них можна кричати і все таке. Безвихідь, безправність і так далі. Для учасників семінару пригнічення було в цьому. У сценках спливали слова «ієрархія», «влада», «зловживання». У Кременчуці та Мелітополі говорили, скоріше, про працевлаштування і можливості. Тут є бачення, що якщо на тебе тиснуть – перейди в іншу компанію.

Яна Салахова: Між іншим, в основному на наші семінари приходять жінки.

Ніна Ходорівська: Думаю, це співвідноситься з тим, що назва методики – «театр пригноблених». Нам говорили, що це звучить сумно, не потрібно згадувати це поняття. Але учасники наших семінарів, дуже розуміють таке. Вони відчувають пригнічення і хочуть з ним працювати. Зараз ми відмовилися від ідеї прибрати словосполучення «театр пригноблених» з анонсів. Ми зазиваємо аудиторію, якій потрібно працювати з пригніченням, і вона є. Більшість учасниць семінарів – дійсно жінки. Не беруся стверджувати, але складається враження, що серед жінок більше, ніж серед чоловіків, людей, які відчувають себе пригнобленими і при цьому бажають щось змінити. Може, чоловіки вважають театр негідним заняттям.

Юрій Кручак: У проекті «У центрі спільноти» ми працюємо в Мелітопольському краєзнавчому музеї. Які у вас є пропозиції щодо реформування таких музеїв: невеликих, в нестоличному місті?

Ніна Ходорівська: Здивована, але половина залів у мелітопольському музеї зроблені дуже сучасно. Палеонтологічний зал, ще якісь кімнати з опудалами – це щось явно радянське. А стеля що світиться синім світлом в одному із залів створює відчуття пригоди. Інша справа, що музей повинен працювати не тільки з аудиторією, яка прийде дивитися на предмети. Музей повинен працювати з людьми як такими. Кожен музейний працівник може вести невеликий науково-популярний курс. Співробітники можуть робити творчі екскурсії для різних категорій людей. У Національному художньому музеї України проводять такі події. Там є лекторії для людей різного віку, і це класно. Так, музей працює з минулим, але це не тільки предмети, а й практики, про які фахівці знають щось цікаве. Хотілося б взаємодії на людському рівні.

Яна Салахова: Мені здається, проект «У центрі спільноти» розвивається в правильному напрямку. У невеликих містах достатньо просторів, де люди могли б щось робити, але ці простори побудовані в певну епоху і для певних цілей. Багато з таких просторів, в тому числі музей, мають врахувати інтереси і потреби, які існують у городян зараз. У нас на семінарі хтось говорив про працюючих людей, які мають запит на те, щоб розвиватися. І музей може бути простором, який відреагує на таку потребу: тут можна проводити лекції, семінари, майстер-класи. Тут може формуватися певне дискурс. Але це місце має бути вільним, щоб туди приходили люди з різних тусовок, і їм було б комфортно. У чомусь наш семінар про це. Про модель простору, де кожен знайде себе. Музей може стати таким простором, співробітники можуть розвивати такий напрямок, зокрема, через проведення різних заходів.

Юрій Кручак: У Мелітополі у вас з’явилася ідея фестивалю. Розкажіть про це докладніше.

Яна Салахова: Нас надихнув місцевий палац культури залізничників. Там хороша акустика, сам проект будівлі класний. На семінарі згадували, що Мелітополь перестав бути воротами до Криму, і тепер у місті проблема з робочими місцями. Подумалося, що в цьому ДК круто провести арт-фестиваль. Пустує зал, він не в дуже хорошому стані, але під фестиваль можна було б отримати гроші і частина їх вкласти в ремонт залу і збереження будівлі. Можна було б привести в Мелітополь арт-тусовку. Але просто арт-фестиваль залучить тільки закриту групу людей. Розширили ідею до фестивалю культури та бізнесу.

У Мелітополі, як і в будь-якому іншому місті, є ресурси, з якими можна піднімати економіку краю. Зараз саме час цим зайнятися. Але потрібно знати, як все побудувати, щоб не прогоріти. Потрібен поштовх, натхнення, знання. Фестиваль культури та бізнесу міг би стати поштовхом для активної частини міста, у якої є певний матеріальний або соціально-інтелектуальний капітал. Щоб там мелітопольці поспілкувалися з людьми ззовні, які досягли успіху в мистецтві чи бізнесі. Мова йде про бізнес, який розвиває щось навколо себе, про соціальне підприємництво. Може, бізнесмен частину прибутку вкладає в культурну освіту, в простори для мистецтва. Наприклад, симбіоз клубу і арт-центру, заводу і виставкової території.

Юрій Кручак: Ти готова стати частиною групи, яка б запустила подібний процес?

Ніна Ходорівська: Мені цікаво спробувати. Трохи почитала б, як організовувати подібні речі. Можливо, зв’язалася б з людьми, які проводять подібні заходи, вивчила б закордонний досвід. Щоб зрозуміти, як зробити, щоб проект вийшов.