«Лабораторіум інституції»

5 Квітня, 2019
Київ, Україна

Петро Ряска художник-живописець, автор перформансів та відео. Живе в селі Білки і в Ужгороді. Навчався в Закарпатському художньому інституті, кафедра образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва. Член Закарпатської організації Нацiональної спiлки художникiв України. Куратор і ініціатор резиденції «Вибачте, вільних номерів немає» в Ужгороді.

Юрій Кручак: Проект стосується питань інституціалізації мистецтва в Україні, того, як це відбувається. Мене цікавлять різні досвіди з різних регіонів України. Цікавлять люди, цікавлять питання як з’являються інституції, як вони розвиваються, як фінансуються, з якими труднощами стикаються, з яким контекстом працюють. Мене також цікавлять питання самоорганізації художників, які беруть на себе відповідальність розвивати соціальні зв’язки, залучати до своїх практик суспільство. І мене цікавить такий вид творчості який вибудовується на перетині соціальних, художніх, політичних, економічних площин.
З того дослідження, що я вже провів  ці практики  з’являються в Україні від кінця дев’ятнадцятого початку двадцятого сторіччя.  Одна з перших таких ініціатив це був такий центр, сьогодні його б назвали хабом або креативною лабораторією. Це було в Чугуєві. Ілля Рєпін перед першою світовою війною виділив досить великі кошти на побудову такого, можна було б сказати міждисциплінарного центру. Був певний план створення такого центру в Чугуєві. Є листи, є документи, які говорять що ідея була досить конкретна, але почалась перша світова війна, і ті кошти, які Рєпін виділив, були знищені інфляцією.
Якщо далі розгортати цю думку, то вона будується на тому, що є певний розвиток реалізму, це вже не реалізм зразка Іллі Рєпіна, а якийсь інший реалізм, і мені цікаво розбиратись в тому.
Мене цікавить твій художній досвід, але, наскільки я розумію, ти маєш також досвід розвитку інституції. Це так?

Петро Ряска: Скажемо, що це формат культури альтернативної, але ми не уникнемо того, що це певного роду “інституції”.

Юрій Кручак: Скажи декілька слів про себе.

Петро Ряска: Мене звати Петро Ряска, я з Закарпаття. Живу в Білках та в Ужгороді. Навчався в художньому інституті в Ужгороді на кафедрі декоративно-прикладного мистецтва, група – живопис в 2004-2009 роках.  Досить пізно почав навчатися, а до того отримав освіту ветеринарного фельдшера. Вчився під Миргородом, там є помістя Муравйових-Апостолів в селі Хомутець, де вчився з 1990 по 1994 роки. Як то союз розвалився, і там десь п’ять років мені пішло на пошук себе. Розглядаю це, як пошук себе, тому що напевно вся Україна себе шукала в дев’яностих – міняли професії, було скорочення. Люди сумнівалися в собі – що є їхнє справжнє, думаю я не один такий. Їздив на якісь роботи за кордон, чи в Україні. А з кінці дев’яностих почав малювати акварель. В школі ходив на гурток малювання, і мав якісь ази акварелі.  Потім десь ще п’ять років практикував акварелі, пізніше поступив в інститут в Ужгороді. Хоча спочатку хотів вчитися в Бельгії, потім в Берліні, потім в Києві. Вступав до НАОМА на Графіку і не поступив. Ще один рік вчився заочно в Стефаника в Франківську, але заочно то не навчання. Потім відкрився інститут в Ужгороді і вирішив в Ужгород поступати. Не знаю, наскільки воно добре, що маю художню освіту. Можливо, відчував, що мені це потрібно, я не знав, що саме. Можна було залишатись  в такому самобутньому ключі, але все одно потрібна була свідомість, на той час я не мав такої свідомості як зараз, щоб бачити себе, що добре, а що зле, коли роблю.

Юрій Кручак: А що ти вкладаєш в поняття «бачити себе»?

Петро Ряска: Інформація, яку ми отримуємо в процесі кваліфікації як художника, інформація з історії мистецтв, про художників, які жили, як працювали, що відбувалося в мистецтві та бачити себе в цьому контексті, це одне, але скажімо зараз, я можу себе так бачити, що мені перестає бути щось цікаво працювати. Добре, якщо є самокритика , але є таке, що поет пише поезію, і йому потрібно якийсь час – півроку – рік, щоб поезія устоялася. Він тоді себе бачить через пів року, через рік.  Художнику треба теж якийсь час, щоб бачити, а буває так, що зразу можна побачити чи добре це чи ні. Може це на якомусь інтуїтивному рівні в поєднанні з професійними знаннями, освіти, чи освіченості, як художника, як мистецтвознавця.

Юрій Кручак: А твої медіа, з якими ти працюєш, що то за медіа?

Петро Ряска: Це поезія, малюнок, живопис і перформанс. Якщо брати перформанс, то хтось робить документацію, або я багато сам роблю. Художники-перформери один-одному допомагаємо – документуємо один-одного і тут хочеш не хочеш з’являється досвід фільммейкера. І вже багато фільмів і це відео, відео арт, якісь кінематографічні нотатки (шкіци). Поезія мені цікава, але вона специфічна, візуальна концептульна поезія, не класична. Беру коректор і закреслюю. Це теж не нове, теж таким займалися і художники і поети, але мені воно схоже на колаж. Закреслюю все зайве і якийсь пошук літер, пошук слова.

Юрій Кручак: Тепер, я думаю, можна перейти до інституції. Опиши той досвід.

Петро Ряска: Якщо сказати, чого не вистачає тим художнім інституціям, що ми маємо зараз, то навіть якби була краща історія сучасного мистецтва, було б добре. В інституті нам її давали на самостійне завдання. А ні в одній Ужгородській бібліотеці немає літератури по сучасному мистецтву. Ми це не могли самі вивчити. І саме, коли закінчив інститут, то був якийсь такий вакуум. Потрапляв в середовище художнє, в це майбутнє теперішнє, і розумів що воно зовсім не таке як нас вчили в інституті. Я починав розуміти, що база модерн – арту, яку я отримав, що це не є до кінця актуальне мистецтво, яке переживає історія мистецтв зараз. Мені потрібно було самоосвідчуватися.
С 2013 по 2015 рік був досвід організаційно-кураторський в галереї «Коридор». Це в Ужгороді в художньому фонді на другому поверсі. Куратором галереї є Павло Ковач старший. Там завжди в нас ситуативність, тимчасовий простір. Там є майстерні художників і ми їм постійно заважаємо з тими виставками. Хотів якийсь простір, незалежний автономний. Знайшов такий простір цікавий в «Будинку побуту», навіть ідея була до цього простору, але поїхав на пів року в Польщу на “Gaude Polonia”. Повертаюся, а тут вже працівники айті сфери орендують. Ніде в цьому будинку не залишилось вільних просторів.
Ще будучи студентом в 2004 році, отримував пропозицію від готелю «Закарпаття», чи не хочу мати майстерню. Вони навіть претендували щоб там був арт готель. Готель проводив пленери в Карпатах, робили  закупки робіт. Тоді в них був 4 поверх, який вони давали під оренду і художникам під майстерні зокрема. Зараз вони перенесли на 14, що навіть краще.  Пам’ятав завжди про цю можливість оренди бартерної в готелі. Резиденція “Вибачте номерів немає” почалася в 2016 році. Вона могла би вже бути восени 2015 року, але було піврічне очікування на кімнату з краєвидом на південь. Це вже мова йшла про резиденцію, і хотів щоб Ужгород саме презентувався з південної сторони готелю.  Південь більш пасує до атмосфери естетики і архітектури самого готелю. Резиденція це не номер готельний, це кімната не житлова. Резиденція існує на ініціативі (підтримці) самих художників. Ми самі оплачуємо за кімнату і оплачуємо за харчування. Це наша кімната, ми в ній робимо, що хочемо. Вона в нас як студія – робимо дірки, ліпимо, переробляємо.  Це також  співпраця з готелем. Художники, які приїздять на резиденцію, вони дають за себе дві картини одну за готель, а одну за харчування.  Це якщо або художник раніше малював, або малює зараз. На резиденції прошу, у випадку якщо це не частина проекту, щоб не переймались малюванням якщо не хочуть, тому що воно забирає час від них, для якогось мистецтва, яке би вони зробили на резиденції. Якщо у них будуть клопоти, що треба намалювати полотно на резиденції, то вони цілий місяць будуть думати про це, і воно їм буде давити. І не будуть вільними художниками. То заздалегідь можуть надіслати, або пізніше присилають. Є ще партнери, котрі дають на харчування – сім’я Манів.  Вони в поколінні колекціонери.
В горах є ще одна резиденційна програма «Корови Орють», яка знаходиться в будинку саме сім’ї  Манів у селі Буківцьово. Тут уже пленерна система, тобто художники дають одну картину в тиждень, а власники дають цей будинок, проживання, харчування і матеріали, вивозять туди. Вона існує тільки в теплу пору року, позаяк туалет на дворі і душ на дворі.
Сім’я Манів – цікаві колекціонери, вони є як партнери резиденції “Вибачте номерів немає” в Ужгороді,  дають гроші на харчування резидентам і отримують роботи художників. Думаю, що в партнера є надія, що вони допомагають сучасному мистецтву, і формують теж колекцію. Бо з «Корови орють» вони мають добру колекцію сучасного живопису, а з резиденції “Вибачте номерів немає” вони самі відбирають, деколи вони відбирають ранні студентські роботи художників. Я взагалі не формую колекцію ні готелю ні сім’ї Ман. Якби вони довіряли мені, було б добре, бо вони би мали колекцію сучасного мистецтва.  Так як в Ужгороді у нас є майже відсутність сучасних культурних інституцій, є якісь окремі особистості і люди, які цим займаються.

Юрій Кручак: А чи є якась програма у цієї резиденції, якась політика?

Петро Ряска: Є полярність в Ужгороді, напевно і в Києві є полярність і всюди. Є інституції більш взірцеві. Багатьом не подобаються погані неприбрані місця, в яких ми робимо виставки. А якісь простори альтернативні , є між нами більше порозуміння.
Наразі резиденція є однією з культурних інституцій Ужгорода сучасного мистецтва. Йдеться скоріше про якийсь лабораторіум інституції, ніж про  те що зараз має мати інституція: приміщення і так далі. Цю резиденцію можна навіть назвати “інституція-перформанс”, тому що деколи не зрозуміло, як вона буде, як існує. Я сам як куратор починаю думати, як я можу реалізуватися як художник в цій резиденції. Не знаю чи відповів на запитання програми.

Юрій Кручак: Давай тоді розглянемо фігуру куратора в інституції. Ти як куратор, що для тебе є головним?

Петро Ряска: Наразі якщо брати так як резиденція, то вона є така камерна, що там розглядати якусь перспективу розвитку складно. Хоча розвиток є, але такими дуже маленькими кроками. Особисто мені, як куратору перестали бути цікаві просто групові виставки, якими займався в галереї  «Коридор». Відчував, що може мені бути цікавим працювати саме з одним художником.
Коли з’явилась ця фраза: вибачте номерів немає, то ще до кінця не визначив, що це може бути. Чи це може бути одноразовий проект, який я зроблю як художник, чи це може бути якась форма мистецтва, яку будуть робити довго і дати іншим художникам можливість. Все ж таки зрозумів, що якщо це один раз зробиться то це буде одноразово і не цікаво. А якщо зробити це резиденцією, то це буде довго і кожен зможе зробити з художників щось з цим великим титаніком Ужгородським.
Я взагалі довго боровся з терміном куратора в мистецтві, як художник. Тому що особисто я теж важко працюю в групі. Кураторство це теж робота в групі. Сказати хто куратор а хто художник важко, тому що можуть помінятися ролі під час тієї співпраці, якщо куратор буде домінувати. Тому з 2013 до 2016, я взагалі не підписувався. Позиціонував себе, як безкуратор. І тільки вже як з’явилася резиденція, зрозумів, що це є відповідальність. Тобто, не може бути резиденція без відповідальної людини. І куратор, скоріше, означає відповідальність за все, що робиться на резиденції.  Я захищаю проекти, пишу тексти і рецензії на проекти. Намагаюсь дати більше зрозуміти глядачу, ідею, яку хотів показати художник, так, щоб не нашкодити. Якщо бачу, що це потрібно, то говорю, а якщо все зрозуміло, то нема потреби якось, комусь роз’яснювати. Зазвичай пояснювати треба людям, які не з мистецтва приходять, і завжди є запитання, і тоді треба пояснювати.

Юрій Кручак: У цієї резиденції, у цього проекту, є вже якесь коло людей, аудиторія, постійні відвідувачі?

Петро Ряска: Не знаю чи це можна назвати проектом. Є невелике середовище, це ті самі люди, друзі, що приходять до галереї «Коридор». Це чоловік максимум тридцять. Є якраз думка, щоб залучати молодь, можливо студентів з коледжу та академії, щоб їм було цікаво, щоб вони приходили хоча б на зустріч з художником, і на виставку, взагалі було би гарно, аби прийшли і на якусь подію.
Резиденція є круглорічною, кожен місяць хтось приїжджає. Тому воно цікаво для середовища Ужгородського. До кінця 2018 року ідея резиденції мала виключно контекстуальний характер і то було тільки візуальне мистецтво. З  початку  2019 року це вже всі види мистецтва, бо якщо йде пошук форми мистецтва, то вже не можна обмежувати медіумом в резиденції. Це можуть бути і поети і музиканти, і кіно, і архітектура. З 2019 року місцеві художники також можуть брати участь у резиденції.  Але для місцевих художників інакші критерії, місцеві можуть вже пропонувати проект наперед. Тому що вони живуть тут на місці. Місцевий митець приходить на резиденцію, вже може говорити якусь ідею, вести спілкування зі мною, можливо як з куратором. Є надія, що в цьому році з’являться якісь молоді художники. Також в готелі є ще один проект «Місце в Готелі» для художників, які не в рамках резиденції хочуть створити роботу на локації. Може з 2019 року ці два проекти можна об’єднати, якщо можуть бути місцеві художники на резиденції, і ті хто не подає проект заздалегідь, то теж може робити виставку. Готель «Закарпаття» надає нам локації для виставок.
З готелем ми повільно співпрацюємо в плані оренди. Перший рік давав свої роботи за художників. І їм було може більш переконливо те, що я роблю. Зараз ми їм винні за рік. Вони хочуть певні роботи. Я вже думав робити якусь інструкцію, які роботи потрібно.

Юрій Кручак: А чи не пробував ти звернутися за підтримкою до місцевої влади?

Петро Ряска: В 2010-2013 роках, я допомагав фестивалю «Березневі коти», щоб взагалі цей фестиваль відбувся. Тоді підходив та просив гроші від управління культури. Знаю як це є, та що це, коли я працював  як співорганізатор. Коли я сам почав працювати, як організатор і куратор, то аж ніяк не горів бажанням підходити оббивати пороги постійно і говорити, певно боюся що мистецтво потім буде цензоруватись, якщо вони нам дадуть гроші. Бо були такі речі. Відділ культури давав кошти на «Березневі коти». Була виставка в Ілько галереї, яка була процензурована вербально іншими відділами Облради. І якщо на резиденцію буде хтось давати, я боюсь, що буде цензура, а так є свобода – робимо, що хочемо. І для пошуку грошей потрібен час, я сам не встигаю.

Юрій Кручак: А організаційні питання ти вирішуєш самостійно? Тобто в тебе нема помічників, нема волонтерів, нема колег.

Петро Ряска: В мене кожен рік так питання: бути резиденції, чи не бути. Але цього року зареєстрували ГО, можливо тимчасові спроби вийти з “андеграуду”, і думаю, що помічники будуть. Резиденція існує вже три роки, як формат альтернативної  культури. Розширилася робота резиденції і є пропозиції закордонних художників, приїхати зробити якийсь проект, зняти кіно тощо і їм потрібен договір. Та ж сама оренда – ми винні за оренду кімнати за рік. Я не можу вигребти, я поганий дилер, не можу продавати роботи, щоб отримати якийсь грант, навіть від того Українського Культурного  Фонду – гроші платників податків, це має бути ГО, папери мають бути.  Мова не йде щоб щось узаконити, резиденція і так є, у такій формі в якій є, її не потрібно узаконювати, не треба патентувати. Це певна форма мистецтва, навіть в самій назві.
В мистецтві, ми створюємо художній прототип майбутнього, який би ми хотіли щоб він був і цей каркас уявний може заповнитись рано чи пізно, та провокувати до створення інституцій. Це як, коли мітинг, коли люди йдуть, і на це звертають увагу, і міняються закони. Так само і з культурними інституціями, хто приймає закони, чи виділяє ці державні гроші на освіту, чи на ці культурні інституції нові, які є в розвинених країнах, у нас їх не має. Можливо, якби депутати верховної ради в школах, або в навчальних закладах, де вони навчалися, мали, якісь лекції з історії мистецтв (чи похід екскурсія у музей), які не є обов’язкові сьогодні, більше б розумілись на цьому, у них би краще було розвинене сприйняття (сучасного) мистецтва, що це потрібно. Вони би розуміли, що таке культурна економіка, наскільки це корисно державі. Наскільки мистецтво, культура впливають навіть на локальний бюджет міста.
Резиденція не була офіційно зареєстрована, і в лютому цього року (2019) зареєстрували резиденцію. Можна отримати якесь фінансування, це вже буде долучатися якийсь колектив резиденції. І вже реально хтось буде затрачувати час і робити працю, яка буде змінювати контекст міста.  Хоча зараз теж є зміни, можливо не видимі. Середовищу приємно приходити на події в резиденцію, це заповнює якісь пустоти.