Інтерв’ю платформи Відкритий Простір з Марією Вільковіською і Руфією Дженрбековою
20 Липня, 2017
Київ, Україна
Якщо ви забажаєте відвідати Креольські центр то зробити цього ви не зможете, як би не прагнули цього і до якого б привілейованого суспільства не належали. Справа в тім, що ця організація по суті існує тільки віртуально. Це дозволяє Руфії Дженрбековій та Марії Вільковіській, які займаються центром, заглибитись в теорію сучасного мистецтва і моделювати ідеальні варіанти розвитку процесів, з ним пов’язаних.
Open Place поспілкувався з Марією Вільковіською і Руфією Дженрбековою про болісний пошук ідентичності, що робить його таким складним, а, також, про те як з’являються художники і чому краще не відмовлятися від міфів.
Ідея Креольські центру з’явилася в 2011 році, До того часу ми ідентифікували себе як художниць, і в чомусь це нас не влаштовувало. Загальноприйняте уявлення про художника малює образ людини, яка не залежить від зовнішніх обставин. Щоб не відбувалось навколо – є умови для праці, чи вони відсутні – все це не важливо. Важливим є внутрішнє самовідчуття, яке надає людині автономію. В кожній країні, за будь яких обставин художник творить, тому що у нього там всередині щось особливе. Як писала Андреа Фрезер: «інституція – у нас всередині». Для нас, для квірфеміністок і коструктивісток, така картина виглядала досить підозрілою. Ми почали розмірковувати звідки береться це відчуття «всередині»? Звідки взагалі беруться художники? Вони що, народжуються такими? Ми до цієї історії ставились скептично, тому що , якщо подивитись на казахстанське мистецтво в цілому, то зв’язок між виникненням тих чи інших інституцій і подальшим виникненням артистичних персоналій абсолютно очевидний. Це досить банальне спостереження і про це завжди писали теоретики – ось Мішель Фуко, наприклад, говорить, що суб’єктивність – не дар божий, а штука , яка формується інституціями.
Ми зрозуміли, що в Казахстані на інституціональному рівні сучасне мистецтво ніяк не організовано. Існують національні культурні центри, театри. бібліотеки, музеї , галереї, академії – але все це функціонує в старій квазі- сталінській естетичній парадигмі, котра передбачає тверді ідентичності, коли кожна людина приписана до тієї чи іншої нації, національності, етносу. Культура може бути лише національною, в іншому разі вона «несправжня». Ми подумали, що нам потрібний інший центр з зовсім іншими принципами. Коли для мистецтва немає ніякого контексту, його потрібно створювати самим. Щось організовувати, думати яким чином можна працювати колективно і об’єднуватись політично. Нам важливо було придумати інституцію, яка б порушувала усталені режими і викликала питання. Ми наважуємося проблематизувати критерії в мистецтві, оскільки ми вважаємо, що естетичні уявлення загальноприйнятні зараз як в середовищі шанувальників, так і в середовищі професіоналів, містять чималий елемент колоніальності.
Ми часто заявляємо про те, що Креольські центру не існує. Тут важливо розуміти, що і будь яка нація також існує лише в уявленні, як про це написано у Бенедикта Андерсона. Оскільки ми прагнемо порушити рамки національної репрезентації культури, для нас важливо подумати над тим, чи існує спільнота, яка не була б прив’язана до конкретної території, конкретних паспортів, національних ідентифікацій і генеалогій, що зазвичай походять з якоїсь міфологічної давнини. Спільнота, яка була б більше схожа на нас – невизначена, з відчуттям неприналежності, вигнанства, якась космічна діаспора.
Величезна кількість людей в світі відчувають щось подібне. Наприклад, феміністична позиція в будь якій країні завжди вступає в протиріччя з національною ідеологією. Причина в тім, що національна ідеологія в своїй основі – патріархальна. Контроль над жіночим тілом і підтримка низького статусу жінки є важливими для формування ілюзії зовнішньої небезпеки, а відтак потреби в пильному і боєздатному захиснику чоловічої статі. Для нас квір-феміністок, критика ідентичності – це питання супротиву культурі насилля. Ми бачимо свою спільність з глобальним квір- феміністичним рухом саме в тому, що цей рух в бік деколонізації незалежно від країни походження – будь то перший, третій чи четвертий світи. Ким би ми не були, ми говоримо : давайте ми не будемо приймати ролі, ідентифікації і визначення, які нам нав’язуються з владних позицій, давайте ми будемо визначати себе самі – так, як хочемо ми.
Ми вирішили, що Креольські центр може представляти таких істот як ми – з послабленим відчуттям приналежності до будь яких груп чи спільнот. Те, що ми використовуємо слово істоти замість люди має відношення до проблематизації протистояння «людина» і «нелюдина» в старій гуманістичній традиції. Ми припускаємо, що зараз таких як ми стає більше – тих, кого важко якось визначити. Наполовину – такі, наполовину – інші, незрозуміло хто. Саме це непопадання в класифікацію і є фокусом Креольські центру.
Ми проводимо свою деколоніальну повістку. Це спроба знайти спосіб врегулювання конфлікту, який існує в усьому світі. Це конфлікт між, умовно кажучи, універсалізуючою Імперією «без ідентичності», котрій опираються, як правило, з позиції вкоріненості, етнічної чи локальної історії, якихось коренів. Це протистояння настільки бінарне, що є бажання його якимось чином порушити. Можна вигадувати нові наднаціональні рамки чи взагалі – позанаціональні. Людям стає тісно в національних рамках. Крок вліво, крок вправо – і ти вже чужий, ворог. Важливо спробувати уявити, яким би міг стати світ після націй, після капіталізму. Що може означати – вважати своєю вітчизною планету, а не якусь територію на ній.
Соціальна реальність тримається на міфах. Міф про сім’ю, міф про гетеронормативність, міф про національність, міф про маскуліність і фемінність…, так чи інакше ми нікуди не подінемось від міфів. Просто міфи потрібно вигадувати якимсь іншим способом, створювати прогресивістські міфи. Те, що кращий світ можливий – міф, від якого ми не повинні відмовлятись. Ми вбачаємо завданням і компетенцією художників у переконструюванні цих міфів таким чином, щоб вони не були такими репресивними, щоб позбавлялись від насильства, на якому вони тримаються. Завдання художньої спільноти ми бачимо у діалозі, у взаємодії для того, щоб творити нові міфи, які були б чутливими політично, чутливими до різного роду ієрархій і нерівності.
Важливими рисами міфів нового етапу є певна дистанційованість і самоіронія. Небезпечні саме ті міфи, які повністю поглинають людину, не залишаючи дистанції, коли відбувається цілковита ідентифікація з міфом – це саме те, що лякає нас в націоналістичних рухах. Там відбувається повне ототожнення з міфом, людина вже не може вийти за ці рамки. Ми вважаємо що можливий інший тип міфу, який допускає дистанцію, іронію і самоіронію, який не поглинає тебе цілком і залишає простір незвіданого, того, про що ти не знаєш. Таким чином можна навіть вірити в бога. За звичай ми говоримо: «Бога нема? Так, нема. Але, можливо, він з’явиться завтра».