Стратегії і тактики міждисциплінарного центру

20 Січня, 2014
Київ. Україна

 

Катерина Ботанова – критикиня, кураторка, перекладачка, директорка Фундації «Центр сучасного мистецтва», головна редакторка онлайнового журналу про сучасну культуру «Korydor», членкиня Европейського культурного парламенту, Наглядової ради міжнародного фестивалю мистецтва і комунікації FLOW та «рульової групи» Vienna Seminar.

Юрій Кручак: Катерино, минулої весни ти приймала участь у серії робочих зустрічей «Архітектури можливостей», де обговорювалась концепція міждисциплінарного центру в Україні. Як змінилось твоє бачення цієї інституції з того часу?

Катерина Ботанова: Зараз кожен день щось змінюється. Здається, усе, що ми говоримо, обов’язково повинно маркуватись датою, тому що динаміка політичних та соціальних подій шалена, і від того, у який час ти щось говориш, залежить, як твої слова будуть тлумачити.

 

Юрій Кручак: Існувала думка, що спільнота не може впливати на процеси навколо. Зараз спостерігаємо, що це не так, незадоволеність людей вилилась на вулиці.

Катерина Ботанова: Дуже хочу, щоб спільнота впливала, хоча невпевнена у цьому. Складність у тому, якою мірою ми хочемо впливати на політичну ситуацію як громадяни, та якою мірою – як художники, представники культури. Ці питання майже не пророблені, і це дуже небезпечно.

Ми постійно живемо без «завтра», без жодної візії того, що буде на декілька кроків попереду. Важливо пам’ятати, що культурний центр – жива структура, яка складається з потреб продуцентів культурних явищ, потреб аудиторії, знання цієї аудиторії та людських і матеріальних ресурсів. Диспозиція цих чотирьох блоків динамічна та постійно змінюється, за останній рік – дуже сильно, особливо у царині ресурсів. І людські, і матеріальні джерела вичерпуються. У нашій країні видатки на соціальні та культурні потреби постійно зменшуються, бо зникає розуміння того, що на ці сфери життя треба звертати увагу. Людські ресурси залежать від матеріальних, і зараз відбувається депрофесіоналізація у культурі: нам треба вчитись, розвиватись, але ми не маємо можливостей для цього, бо треба виживати.

 

Юрій Кручак: Все ж, якою має бути структура міждисциплінарного центру? Виходячи з подій в ніч на 20 січня, бачимо, що спільнота не бажає старих моделей управління, і, напевно, необхідні нові шляхи взаємодії між владою та громадянами? Можливо, у мультидисциплінарному центрі треба випрацьовувати ці нові моделі взаємовідносин між соціальними групами?

Катерина Ботанова : Моє бачення центру, за великим рахунком, з минулого року не змінилось, а вточнилось. Зокрема, сьогодні категорично незгодна, що треба шукати діалогу з теперішньою владою. До останнього була впевнена, що це необхідно, бачила шлях мирних змін, але зараз розумію, що переговори неможливі – не може бути переговорів з гвинтівкою. Це, безперечно, не означає, що суспільна комунікація зайва. Спілкування – це те, чого нам дуже бракує, без чого не існує жодний уряд.

Якщо говоримо про культурний центр, мені здається важливим, що культурна діяльність, навіть у найширшому розмінні культури – діяльність чуттєва і мисленнєва. Це можливість бачити, проговорювати, втілювати певні ідеї, цінності, концепції, якими суспільство живе сьогодні і якими може жити завтра. Навколо цього має будуватись системна комунікація і взаємовідносини різних частин суспільства.

У ситуації, коли нічого немає, коли є лише «бідний ландшафт з жовтою травою», існує небезпека, що ми спробуємо запхати у культурний центр все можливе. Треба думати, що вибирати. Мені важливо, щоб міждисциплінарна інституція була, принаймні, на першому етапі, інкубатором, місцем для продумування, відчування і створення концепцій, ідей, певних суспільних моделей. Можливість робити щось у художньому середовищі – одна з найбільших нагальних потреб.

Модель інкубатору складна для сприйняття. Майбутній культурний центр матиме різні фази життя, з часом буде ставати іншим. Планувати щось дуже складно, потреби суспільства та маса критичної думки змінюються, і прорахувати ці процеси непросто. Наразі непевність є одним з ключових елементів діяльності тих, хто працює у культурному полі. Разом з цим, будь-яка менеджерська модель потребує конкретного бачення перспектив.

Інкубатор, про який я говорю – коштовна річ. Величезна кількість ресурсів буде витрачена на непомітну діяльність. Проте кошти, які приходять у цей сектор, вимагають публічної, бажано позитивної віддачі. Інкубатор не дає її до певного моменту.

І ще, очевидно, що паралельно роботі інкубатора має йти велика просвітницька діяльність. Треба зазначити засади діалогу для того, щоб він відбувся. Чому у часи революції варто захищати художній музей та парламентську бібліотеку? Чому наслідки їх втрати будуть критичними для багатьох поколінь? Не знаю, як це пояснити. Стільки втратили за останні 20 років…

 

Юрій Кручак: Останні 20 років в Україні більше піклувались про успішність, і, можливо, замало часу приділяли збудуванню моделі, орієнтованої на ефективне розуміння поточних суспільних процесів. Мені здається, що центр, про який ми говоримо, міг би формувати таку структуру. Це – довгий процес, але з’явилось би конкретне розуміння того, як ми можемо впливати на політиків, культуру. Адже зараз суспільство є виключеним з культурних та політичних процесів, воно приймає участь у них тільки у момент вибору, наприклад, під час голосування.

Тож, з яких сегментів міг би складатись інкубатор?

Катерина Ботанова: Не думаю, що культурний центр має впливати на політику, тим більше, на політиків. Вважати, що культурна інституція обов’язково повинна прямо впливати на політичну реальність дуже наївно. На мою думку, специфіка нашого життя і громадянського безправ’я зараз вилилась у насилля та протест, який немає стратегії та неефективний для створення політики.

Найважливіше у культурній діяльності – заглибленість у процес і певна віддаленість, яка надає можливість бачити у перспективі, створювати варіанти «завтра», показувати хто ми як люди та як суспільство. Сьогодні в українському мистецтві бракує віддаленості перспективи – ми страшенно хочемо вплинути безпосередньо і сьогодні. Але це неможливо. У перспективі культурні інституції мають впливати на суспільство, тільки іншим шляхом: через створення знань, цінностей та аудиторій, які зможуть втілювати ці цінності, зокрема й у політичному просторі. Так що, у певному сенсі, культура – це і будування політики, певної стратегії розвитку суспільних царин. Це питання особливо складне сьогодні, характер ресурсів сильно впливатиме на політичну взаємодію.

Також важлива замкненість наших реалій у колі суто українських проблем. Це створює ефект скороварки з щільно закритою кришкою. З’являється ілюзія, немов те, що тут відбувається, є визначальним для світу – таке собі пережовування сказаного, замість того, щоб вчитися з зовнішнього контексту.

Думаю, що культурний центр має складатись з резиденцій різної тривалості, з можливістю поєднувати усілякі мистецькі та дослідницькі дисципліни. Повинні бути експозиційні робочі площі, можуть відбуватись дискусії, концерти – процес в інкубаторі має виходити у простір для комунікації. Вагомим є модуль освіти та просвіти, побудований навколо діяльності інкубатору і того, що відбувається паралельно, створюючи контекст та історію. Важливий блок, який працюватиме із створенням міжнародного контексту на основі резиденцій та виставок. Дослідницька діяльність має втілюватись як частина резиденцій – через мистецькі проекти, публікації. Крім того, потрібні інвестиції в інтенсивність створення мистецького продукту та поглиблення контакту з аудиторією. В ідеалі, змальована модель центру має розвиватись за спіраллю, розширюючи свої кола.

 

Юрій Кручак: Для кого будуть влаштовуватись резиденції? У яких просторах вони проводитимуться?

Катерина Ботанова: Відповідати на ці питання без конкретних відповідей на попередні неможливо, це – простір чистої фантазії, здогадки можуть виявитись далекими від реальності. Якщо поміркувати, дуже важливою є співпраця, «варіння» між різними типами мистецьких практик – такі взаємообміни можуть генерувати нові ідеї. Як це зробити технічно, не знаю. У такій ситуації значну роль мають куратори, їх можливості для збудування простору комунікації. Знов-таки, постає питання ресурсів, наявності потрібних людей в Україні.

З іншого боку, в описаній структурі завжди стоятиме питання прийняття рішень. Хто буде владоюа? Чесно, не знаю, бо моделі експертного одноосібного та колективного керівництва обидві мають низку плюсів та мінусів. Фахове колективне рішення завжди створює захисний буфер – можна сказати «це не я», така модель може бути ефективною з точки зору об’єму знань, але невпевнена, що вона дуже хороша для управління. Одноосібне рішення куратора завжди обмежене знаннями, вмінням ризикувати, втім, така модель може бути значно результативнішою стосовно реалізації певного бачення розвитку.

 

Юрій Кручак: Як ти оцінюєш перспективу будування взаємовідносин між художниками та існуючими інституціями? Наразі маємо багато будинків культури…

Катерина Ботанова: Не бачу зв’язку між інституціями та будинками культури. У моєму розумінні, інституція – певна послідовність стратегії і політики, а будинки культури – юридичні особи, які намагаються вижити у сучасних умовах. Культурний центр, очевидно, буде створений у Києві і за приватні кошти – інших в Україні реально не існує. Реформа будинків культури, створення культурних осередків на місцях – важливе питання, але воно – іншого порядку. Особливо не досліджувала цю тему, але будинки культури мають працювати з локальними потребами, простими у реалізації. Знаю кілька міст, які намагаються трошки цим займатись: Вінниця, Львів, Кременчук, Дніпропетровськ, Луганськ. Про Київ говоримо як про професійне мистецьке середовище з іншим рівнем типом аудиторії.

 

Юрій Кручак: Які культурні інституції можна розглянути детальніше щодо твоєї моделі? Можливо, такі заклади існують за кордоном?

Катерина Ботанова: Ідейно – ні. У нас абсолютно інша ситуація, хоча частково центр спиратиметься на досвід інших організацій. Є низка європейських резиденцій, які досліджують практики різних інституцій, декілька років тому була створена книга про міждисциплінарну співпрацю, ресурси для неї тощо. Щодо кожного сегменту майбутнього центру, треба дивитись на досвід інших і на те, як поєднувати його з нашими реаліями. У нас склалась ситуація, коли абсолютно немає бюджетних коштів, є виключно приватні гроші, швидше за все, певного ґатунку і певної людини – тому ця особа матиме значний вплив на те, що буде відбуватись.

Прекрасна модель мистецьких резиденцій у Варшаві. Можна взяти її за зразок, але скільки вона коштує? Її підтримує інституція, яка зараз сама у великій кризі через проблеми з фінансуванням та управлінням. Резиденції мають автономію, але можливості реалізації проектів дає інституція, тож, коли вона починає валитись, валиться все інше.

Юрій Кручак: Якими могли б бути задачі міждисциплінарного центру?

Катерина Ботанова: Впевнена, що така організація мала би на меті формування культурної політики суспільства, втім, робити це одноосібно не дуже ефективно. Цікаво було б, якщо така інституція стала би «точкою тяжіння» для різних центрів, які б разом випрацьовували культурну стратегію. Потрібна платформа, яка зможе притягувати інших, стимулювати процес – без лідера колективна дія вмирає. Втім, все це буде риторикою, поки не стане зрозумілим, яка у країні влада. Культурна політика має реалізовуватись через державну владу – тільки тоді вона буде дієвою.

 

Юрій Кручак: Чи існує точка, з якої могла б вибудовуватись мережа інших культурних інституцій? Хто міг би увійти до наглядової ради мультидисциплінарного центру?

Катерина Ботанова: Це тактичні питання, на них неможливо відповісти без відповіді на стратегічні питання. Ми не можемо обговорювати те, хто увійде до складу ради, якщо не буде зрозуміло, про яку структуру центру ми говоримо. Мені подобається модель інкубатору. У такій організації може бути кілька рад, серед них – спостережна чи піклувальна, яка займатиметься стратегією розвитку інституції загалом та можливостями реалізації цієї стратегії з точки зору ресурсів, фінансування. В ідеалі, вона має складатись з людей, які працюють у культурному секторі та у бізнесі, і розуміють, як формується мистецький продукт. Члени ради повинні формувати кола підтримки навколо інституції, чим вони ширші – тим краще.

Щодо вибору резиденцій, формування програми – можна створювати експертні ради з декількох спеціалістів, або цим може займатись куратор, який працюватиме на умовах контракту. Втім, останнє майже нереально в українських умовах – знов спливає питання, звідки взяти куратора.

 

Юрій Кручак: На мою думку, не можна говорити про ресурси, доки ми не почнемо пропонувати маленькі проекти, які б відрізнялись від існуючих. Наприклад, «Громадське ТБ» демонструє певний рівень журналістики, і люди йому вірять. Треба поновити довіру суспільства до інституцій, а це можливе тоді, коли існує певний рівень продукту, який інституція видає.

Катерина Ботанова: Мені здається, порівняння з «Громадським ТБ» небезпечне, бо це – проект для доволі вузького кола людей. Є спільнота, яка розуміє, що у нас заангажоване інформаційне поле, є потреба в інформації, і є ресурс професійних журналістів – це створює базу. Співпав час, сформувалась група людей, хоча з фінансуванням все не настільки просто. Чи може цей проект стати системним, існувати наступного року? Інша небезпека у тому, що коло людей, які розуміють, що, крім якісної інформації, має бути кваліфікована аналітика, зовсім маленьке.

У потенційного культурного центру зараз немає референтної групи. Як би не змінювались політичні обставини, не можу уявити ситуацію, коли люди скажуть, що такий проект потрібний. Інформація зараз потрібна для виживання суспільства, це – чинник політичної боротьби. Культура в Україні ніколи не усвідомлювалась як запорука існування суспільства, і прищепити це людям зараз нереально.

Треба, щоб різні прошарки суспільства розуміли стратегічні завдання міждисциплінарного центру. Ми – ініціативна група культурних активістів, серед наших завдань – формування кіл підтримки певних ідей. Важливо, щоб у суспільстві постійно існувала потреба у культурі – це те, що пов’язує наші вчора, сьогодні та завтра. Коли події на Грушевського стануть цяточками в історії, лишиться щось, що зможе акумулювати знання про ті події. Але це – величезне завдання, потрібна гігантська мережа підтримки.

Усвідомлення важливості культури може прийти за місяць чи за декілька років. Говорити про такі процеси зараз немає сенсу, бо суспільство «горить». Спільнота почала трошки чути культурницьке середовище наприкінці 2000-х, можна було писати про мистецтво, і на це була реакція, але потім – бум! – все впало, зокрема й через політичні реалії. Переоцінку значення культури варто тримати у перспективі і вже сьогодні робити маленькі кроки у цьому напрямі.

Зараз ми, культурні активісти, можемо сказати, що ми є, дуже невеличкі, з певними потребами. Світ навколо цих потреб буде розширюватись, і, навіть якщо не все суспільство бачитиме їх, вони стануть важливими. Варто розуміти, що не всі поділятимуть наші переконання. Не факт, що хтось почує про нашу ідею культурного центру, але, якщо ми не говоримо, що вимоги принаймні частини культурного середовища є такими, нас точно ніхто не побачить. Якщо ми розширимо наше коло, можливо, нас почують, наші потреби будуть втілені, і ми зробимо наступний крок.

Від моменту цієї розмови, від подій на Грушевського в січні 2014 минуло лише три місяці, а здається, ніби минула вічність. Сьогодні вже можна і треба говорити не лише про вимоги до нової влади, а й про співпрацю, спільну роботу над політиками й стратегіями, що ми, культурні активісти, й робимо. Але засадничі питання до створення культурного центру в Києві не змінились і зміняться ще не скоро: розвиток сучасних мистецьких практик, осмислення болісної реальності через мистцтво, розвиток і співпраця – сьогодні взагалі не стоять на порядку денному. Як не стоїть на порядку денному і фінансування подібного проекту з приватних коштів, оскільки всі кошти сьогодні або на війні, або за кордоном.