Музей – портал для спілкування громади зі світом

27 травня, 2015
Мелітополь, Україна

Микола Скиба – директор Агенції культурних стратегій, учасник платформи Культура 2025, фахівець із креативної економіки. Воркшоп Миколи називався Музей як оповідач історій. Після зустрічі з музейниками, Микола Скиба поділився враженнями від проекту, пояснив, чому музей може стати «вікном у світ» для невеликого міста, і навів приклади сучасних культурних інституцій.

– Ситуація у Mелітопольському Mузеї обнадіює, хоча працювати треба багато, рамок проекту недостатньо для досягнення поставленої мети, яка полягає у тому щоби “розговорити музей”. В Центрі Спільноти може стати «чарівним пенделем», а траєкторію подальшого розвитку будуватимуть самі музейники протягом тривалого часу. Головне – подолати стереотипи, які в’їлися у голови співробітників музею. Є ядро, яке хоче змін. З цим можна і треба працювати, делікатно щось підказуючи, щоб вивести музей на потрібний рівень.

На воркшопі ми почали з того, що учасники називали три слова, з якими у них асоціюється музей. Багато людей сказали, що музей має бути інтерактивним, сучасним, інноваційним. Але ті ж сенсорні екрани – лише оболонка. І ця оболонка провалиться, якщо не буде ядра – того, заради чого музей існує, смислів, які музей транслює світу. Треба створювати таке ядро, і це дуже складно.

Певний час ми витратили на дискусію про різницю між історією і історіями. Історія, наче субстанція, схожа на бурштин, у який «вклеєні» якісь доісторичні комахи. Історії – те, що продукуємо ми самі. Музей має перейти від шліфування Історії до продукування історій, тобто, якихось наративів, прагнень. Історія не має кінця. І треба показати цю незакінченість, відкритість до продовження.

– Сьогодні проекти, як В центрі спільноти на часі, оскільки в Україні триває децентралізація, міста отримують більше повноважень, обирають шлях подальшого розвитку. Добре, якщо майбутнє міст буде прописуватися у пардигмі сталого розвитку. У такому випадку музей може і має стати майданчиком, де різні спільноти об’єднуються, а культура стає ресурсом розвитку.

Те, що ми робимо у камерному форматі воркшопу, потребує масштабування і залучення інших аудиторій. Ці процеси не можна штучно пришвидшити. Інакше, утвориться спільнота, яка розпадеться без імпульсу ззовні.

Якісь спонтанні соціальні процеси відбуваються без смислового наповнення. З поля зору людей випадає щось суттєве. Є культурний, соціальний, інтелектуальний, людський капітали, і треба їх поєднувати. Потрібне місце, де їх можна оприлюднювати. Найкраще робити це через культурні інституції. У міста має бути соціальний центр, де громада буде вирішувати питання самоврядування. Гадаю, поступово такі осередки з’являтимуться. Але, поки їх немає, музей може перебрати на себе цю функцію, запускати певні процеси, щоб потім передати напрацювання місту. Музей – портал спілкування міста і громади з великим світом.

Музей – одна з найбільш глобалізованих інституцій. Фактично, немає жодного міста у світі, яке б не мало музею. Музей – такий самий атрибут міста, як вулиці з будинками, торгові площі та люди. Це – простір, через який голос і пам’ять людей, їх артефакти говорять більше, ніж у побуті. Функціональна річ стає смисловим артефактом. Музей концентрує голоси міста і може направляти цю інформацію далі у світ. Треба вчитися використовувати музей як засіб комунікації зі світом. У цьому і є сенс проектів, на кшталт В центрі спільноти.

– Свій воркшоп у Мелітополі я назвав Музей як оповідач історій. Найпоширеніший тип музею в Україні – краєзнавчий. Такі заклади є у кожному райцентрі. Часто те, що вони презентують, є великою монументальною Історією, типовою для аналогічних музеїв України, від Ужгорода до Донецька. Обов’язково експозиція включає момент заселення території, природу у різних опудалах, гербаріях та інших «принадах», війну зі зброєю та амуніцією, фотографії і «куточок досягнень», часто у дусі соціалізму. У таку історію людина вкинута, і у ній, як комашка у бурштині, застигає. Такій історії треба підкорятися. Музей вчить «не рипатися», бо за людей все вирішено.

Цей меседж знищує людське ставлення до світу, заперечує тезу, що кожен може зробити щось важливе. Задача у тому, щоб від історії перейти до історій, що є співмірними людям. Попри насиченість цифрами, датами, вказівниками, музеї оглушливо мовчать. Але музей може і має заговорити людським голосом, оповідати цікаві історії. Суть мого воркшопу у Мелітополі полягала у тому, щоб музейники зрозуміли: вони – модератори між минулим, теперішнім і майбутнім, між різними спільнотами.

Найпотужніша річ – людські цінності і переконання. Вони найважче піддаються змінам. Існує зона комфорту, яку не хочеться полишати. На воркшопі я намагався показати, що зміни – це драйв, крок до нових можливостей. Для цього розповідав, що таке музей у сучасному світі. Музей сьогодні – простір, де комунікують різні спільноти, де можна пережити інтелектуальну пригоду. Треба показати, що музей у Мелітополі також може стати таким майданчиком.

Хотілося б залучити до воркшопу більше аудиторій. У музеї сформувалася невелика фокусна група, яка відвідувала заняття. Це – мінус, бо ми не повністю використали потенціал події. З іншого боку, нових людей можуть втягнути у процес ті, хто вже долучився до проекту. Сподіваюся, інші лекції та воркшопи у рамках В центрі спільноти розкачають громаду. Тоді музей стане «ді-джеєм», що поєднує різні голоси.

– Під час воркшопу Музей як оповідач історій ми осмислювали, навіщо існує музей у Мелітополі, що він може сказати місту, і який сенс буття самого міста. Також обговорювали конкретні аудиторії, яких може зацікавити краєзнавчий музей. Наприклад, студенти, підприємці, певна кількість людей старшого віку. Також є туристи, але поки у Мелітополі вони – екзотика.

Ми генерували поняття, чим є Мелітополь. Сформулювали кілька визначень: це – торговельне місто, місто-підприємець, місто-перехрестя, місто можливостей. Потім думали, як музей може працювати з такими категоріями. Оглянули експозицію, будівлю, щоб оцінити можливості закладу. Прагнули знайти проекти, які звертаються до різних аудиторій. Завершили воркшоп інтервенціями в експозицію, щоб розчаклувати світ «мега-історії».

Кожен музей має своєрідний колектив. Існує пізнаваний типаж музейника, але у кожному місті ці люди мають особливості. Завжди є лідери, які рухають процес поступу. У Мелітополі це – директорка краєзнавчого музею, яка відкрита до молоді, довіряє їй, продовжує вчитися, готова втілювати нові ідеї, очікує від працівників ініціативи. Це обнадіює. Інша річ, як на це реагують співробітники музею. Частині колективу комфортно у музейному «бурштині». І далі багато залежить від того, як директорка пояснить нової музейної політики.

– В Україні сучасних музеїв більше у Києві, хоча і там все нерівномірно. Наприклад, Національний музей історії – приклад законсервованості. Також є музей Булгакова, який сформував експозицію як дійство. З нестоличних сучасних музеїв є заповідник “Тустань” у Львівській області. Це – унікальний об’єкт, фортеця у скелі і митниця ІХ-ХІІІ століть. Колектив музею розробив стратегію розвитку, співробітники використовують кожну можливість розвиватися. Тут є непогана крамничка, проводиться фестиваль. Є й інші позитивні приклади, і усюди музеї самі шукали можливостей для розвитку.

Національний художній музей 2012 року переламав спробу нав’язати йому керівника. Навколо музею утворилася активна спільнота, яка протестувала і висунула позитивну програму: конкурс на посаду директора, публічність тощо. Тепер музей показує, як переосмислювати власний зміст. Останні проекти – «Герої. Спроба інвентаризації» та «Спецфонди» – про це. Немає Піросмані і Гойї, на яких прийдуть, бо це розкручені імена. Музей показує історію, що формує у людей спротив до перетворення культури на пропаганду. Взагалі, ставлення до пам’яті вказує на готовність працювати з людьми.

– Реформування музею варто починати з правильної оцінки сил, з постановки точних цілей. Важливо сформулювати свою специфіку, місію. Також важливо розподілити ролі у команді. Часто зміни ініціюють декілька лідерів. У якийсь момент наростає дистанція між ними та іншими членами команди. Потрібно синхронізувати зусилля і побудувати команду. Краще пожертвувати швидкістю перетворень на користь якості.

Важливо дати музейникам заохочувальну «морквинку». Це може бути навчальна подорож, можливість заявити про себе по різних каналах. Мотивація щось робити часто персоналізована, і будь-яка стратегія перетворень має включати особистісний компонент. Треба враховувати інтереси конкретних людей – тоді збережемо мотивацію для змін.

Важлива ресурсна складова. Хибний шлях – одразу дати багато ресурсів. Також погано, коли розігрівають бажання людей щось змінювати за відсутності фінансових і матеріальних джерел. Треба допомагати музею залучати кошти на невеликі перетворення, щоб встановлювалися тісніші зв’язки зі спільнотами міста, готовими до змін. Можливо, потрібний фасилітатор, який допоможе музею стати впливовим партнером громади. Якщо такі практики поширяться містами України, виграємо ми всі. Це окультурить публіку у різних регіонах країни.

– Зараз різні міста України активізувалися, і це треба фіксувати. Можливо, потрібні маркування у публічному просторі, які покажуть, що нового з’явилося у місті. Цим новим можуть бути неформальні дійства: фестиваль вуличної їжі чи скейтерів, вуличні музики, місця для читання та дитячих ігор. Також мають бути громадські багатофункціональні хаби, куди кожен може прийти з ініціативою і знайти, кому її адресувати.

Широкі верстви населення мало довіряють і владі, і громадським організаціям, у них багато питань до прозорості цих структур. Змінити це можна завдяки створенню місця, де громадські організації напряму допомагатимуть людям вирішувати різні проблеми, наприклад, соціальні. Такі функції часто розпорошуються по різних невеликих інституціях, настає певний безлад. Треба створювати місця акумулювання громадської пам’яті і досвіду, і щоб люди самі їх підтримували. Різні ініціативи мають разом експлуатувати та утримувати таке місце. Почасти «точкою зборки» для активістів можуть стати музеї та бібліотеки. Це стане прикладом взаємодії між установами, що утримуються коштом держави чи міста і низовими ініціативами.

Непогана практика створення консультаційних центрів. Часто люди не знають, як краще реалізувати власні здібності, не знають про певні конкурси та програми обміну. Є певний алгоритм, куди і як подаватися, і цьому можна вчити. Це потребує невеликих ресурсів: людина, яка працює неповний день, комп’ютер та інтернет. І можна приходити до музею чи бібліотеки, щоб дізнаватися, які гранти зараз відкриті. Припустимо, раз на місяць у музеї розповідатимуть про різні можливості за межами маленького міста. Це дає музею статус «вікна у світ». Музей опиняється в центрі спільноти.