Кочівний Парк

Інтервенція

29 Серпня, 2014
Білосток, Польща

Кочівний парк – це мобільна інсталяція з дерев, які були призначені до знищення через реконструкцію однієї з вулиць міста. Дерева були пересаджені художниками в сміттєві баки на колесах, отримавши нове життя і символічне значення. Баки переміщувалися по місту художниками і місцевими жителями.

Присвячена зокрема 51 мільйону людей в світі які на той момент були  біженцями, шукачами притулку, або внутрішньо переміщеними особами, мобільна інсталяція і перформанс відтворили рух біженців, вимушених покинути свої будинки і відправитися до нового, невизначеного місця призначення. Коли місцеві жителі стикалися з цими живими істотами, поміщеними в мобільні сміттєві контейнери, вони були змушені відчувати реальні обставини життя біженців по всьому світу.

Наприкінці подорожі дерева зайняли місце парку, вирубаного за кілька років до того, під час реконструкції головної вулиці міста.

Події відбувались в рамках виставки Pozbawienie Галерея Arsenał, куратор Моніка Шевчик

Мережа Мрії

Інтервенція

Вересень – Жовтень, 2011  
Люблін, Польща

Об’єкт, що мігрує з передмістя до центру міста і назад, став символічним інтерфейсом, тимчасовим простором для об’єднання громад Любліна та його соціальних груп. Цей хепенінг мав на меті знайти відповіді на питання. Яким чином можна досягти балансу – зв’язку між аналоговою «офф-лайн» культурою, прив’язаною до природи місць, де живуть люди, і сучасною, цифровою і віртуальною «он-лайн» культурою, де місце, в якому людина живе, не має ніякого значення? Як можуть бути встановлені зв’язки і зобов’язання між людьми, що представляють дві різні культури, і як вони можуть бути залучені в спільний творчий процес?

Net of the Dream

«Нам Бог не потрібен, але Богиню треба створити»

Інтерв’ю платформи Відкритий Простір з Лізою Біломлинською

2 жовтня, 2018
Нью-Йорк, США

Ліза Біломлинська народилася в Санкт-Петербурзі, Росія. У віці 11 років, вона разом з сім’єю іммігрувала до Нью-Йорку, де оселилася в Джексон Хайтс. Надихаючись різноманітністю оточення та містичними обрядами різних культурних вірувань, і підкреслюючи емоційну сторону творчості, вона розробляє власну форму релігійного мистецтва.

«Все в світі – це казки»

В мене є відчуття, що те, звідки я вийшла, – це теж я. На моє мистецтво впливає те, що я іммігрантка, дочка художника, ілюстратора дитячих книжок і письменниці, авторки оповідань. Я виховувалась на казках, на історії і міфології з усього світу. З 11 років, я живу в Нью-Йорку, в Джексон Хайтс (Jackson Heights) – самому розмаїтому районі в світі, з точки зору культур, що присутні тут. В мене відбулася підсвідома асиміляція всіх культур, які змішалися в моїй голові. В якийсь момент я усвідомила, що все в світі, це казки. Цей наратив, хтось вигадав. Наратив, придуманий людьми, що залишив наш світ в жахливому стані. Я своєму мистецтві займаюсь переосмисленням, переграванням і переписуванням цих історій.  Я використовую образи з різних релігій, щоб показати, що це гра слів, і як ми складаємо наші персональні історії, так буде вибудовуватися наша загальна історія. Що ми говоримо, що ми пишемо, що ми малюємо – це важлива справа. І художники, як мені здається, є першими людьми, які це усвідомлюють, тому, що вони розуміють, що пишуть історію.

«Якщо всі почнуть поважати емоції, світ стане більш розумним»

Для мене творчість це емоційний і інтелектуальний процес. В Америці розрізняють поняття емоційного, фізичного і розумового інтелекту. На мою думку, інтелект і є інтелект. Ми розділили наші утилітарні функції між чоловіками і жінками, і зараз в людини є роздвоєння особистості, що насправді шкідливо для нашого суспільства. Факт, що ми можемо сказати що ось це емоційний інтелект, а ось це розумовий інтелект абсолютно безумний. Наприклад, якщо ви добре розбираєтеся в математиці, але не розумієте людських почуттів, то ви не розумна людина, ви напівлюдина.

Причина такої ситуації полягає в тому, що емоційність «належить» жінкам. Жінки пригнічувалися. Все, що належить жінкам, принижувалась і нівелювалося. І люди відчували, що можуть називати себе розумними, не розуміючи суті серця. Але якщо ми не навчимося шанобливо ставитися до цієї іншій стороні, ми ніколи не зможемо називати людей, які не розуміють серця, інтелектуальними, оскільки вони не хочуть приймати реальність іншої половини.

Я ніколи не бачила людину чоловіка, або жінку, яка могла би контролювати, відключати і знищувати свою емоційність. Кожен, хто стверджує, що може це робити, пригнічує свої емоції, і ці емоції вилазять рогом, відбувається це у божевільний спосіб. Тому що неможливо стати роботом. Ви можете бути емоційними, розумними, креативними. Ви можете поважати емоції, приклонятися перед ними, і ви можете знати, що вони сильніші за вас.

Все мистецтво створюється на емоціях. Але чоловіки не говорять про це, вони зазвичай відділяють історію від продукту. Наприклад, Леонард Коен, який пише дуже емоційні пісні, – там вочевидь є якась історія. Мій приятель, якось зустрів Леонардо на вулиці і спитав: «Слухай, а про кого ця пісня?» І той йому спокійно відповів: «Я не пам’ятаю». Але це брехня! Тому що звісно він пам’ятає, про кого писав ту пісню. І він має право не відповідати. В якийсь момент, я теж можу вирішити, що не буду пояснювати про кого моє мистецтво.  Але від початку, як протест, я цього не роблю, тому що мені здається, що жінки пов’язані з людьми, які дають їм натхнення. Ми прив’язані до людей і з цього створюємо своє мистецтво. І чому це має поважатися менше, ніж відкидання такого зв’язку? Мені здається, що гноблення жінок, є принаймні частково у презирстві до жіночого життя і жіночої історії. Ми боремося за цю повагу.

Жіноче мистецтво більшість чоловіків навіть на бачить. Колись, мене попросили порекомендувати мистецтво в галерею для якоїсь події, і я їм відправила дуже жіноче мистецтво. Художниця пише жіночі силуети на старих простирадлах. Вона їх не натягає на підрамник, а просто вішає як балахони. Я тільки це побачила, і  відразу була просто підкорена. Я це відсилаю тому чоловіку, для його події, і він відразу мені пише: «Пришли щось інше». Мені довелося сказати: «Слухай, подивися ще раз». Він навіть сам не подивився, сказав, що перешле організатору. А організатором виявилася жінка, їй вистачило секунди, вона тільки подивилась на роботу, і відразу погодилася. Нам потрібні галеристки, кураторки.  Ось я розумію, про що таке мистецтво, мені це ясно, а чоловік, навіть не бачить. Коли вже роботи висіли в галереї, він теж був підкорений, і все зрозумів.  Тому я і кажу, що ми боремося за цю повагу, боремося за те, щоб нас помітили. І через це я розумію, що нам самим треба підвищувати свої емоції, свій голос, свою роботу.

Емоційність, яка є частиною життя жінки, роботи жінки, мистецтва жінки, робить нас менш шанованими, тому що емоції не поважаються патріархатом, в чоловічому світі. І це шкодить чоловікам, так само, як і жінкам. Тому що, якби чоловіки жили в світі, де їх емоції поважають, їм також було б добре. Всім було б добре. Мені здається менше людей би вбивали.

Головна магія, яка існує в світі, це людські емоції.  Я бачила жіночі колективи, де розуміють, що емоція може піднятися до бажання вбивати, і повернутися до рівня любові. Коли я розмовляю з жінками, які знаходяться у стані злості або істерики, наприклад жінка, що вся трясеться і в неї вже лоб червоний, – з нею поговориш, вислухаєш її, даси їй можливість висловитися, і через двадцять хвилин вона вже посміхається, у неї спокійне серце, вона щаслива. Просто увага і вникання в ситуацію.

Чоловіки дуже бояться цього, тому що не знають, як перетворити свою лють в любов за двадцять хвилин, оскільки вони придушують емоції. Хлопчиків так виховують. Їх тренують по іншому, і це негативно впливає на чоловіків в подальшому. Через це у нас дуже багато агресії і жорстокості. Я розумію, що не кожен чоловік агресивний, але всі жінки бояться агресії. Фізична агресія не має раси, економічного класу, національності, але має стать – і це чоловіки. Це факт людської історії: так, не кожен чоловік когось убив, але більшість людей, які когось убили, це чоловіки. Я заговорила про фізичну агресію, тому що мені здається, що це пов’язано з придушенням емоцій, які потім вискакують. Думаю, якщо всі почнуть поважати емоції, світ стане більш розумним.

«Ми творимо богиню»

Я познайомилася з екстремальними феміністками через Мішель Садерленд, яка в той час збирала жінок для співпраці. Це був інтуїтивний процес. Як любов з першого погляду. Це як споріднені душі – ти тільки бачиш людину, і усвідомлюєш, що все, ми один одного розуміємо, любимо, ми один одному потрібні. Коли ти зустрічаєшся з чоловіком і відразу говориш: «Я тебе люблю, ти мені потрібен, я тебе розумію», чоловік каже: «От дідько, о-о-о!» Жінка дивиться на тебе з абсолютно такою ж довірою і каже: « Я тебе теж люблю, я тебе теж розумію, ти мені теж потрібна» – і ми обіймаємося! Так само було з Мішель. Ми перекинулися кількома словами, вона сказала, що організовує протести, допомагає жінкам, іде на жіночий марш наприкінці тижня. Я відразу сказала, що мені вже сорок років, і я хочу зробити в своєму житті щось важливе, що я хочу допомагати жінкам влаштовувати протести, чим я можу допомогти? Мішель відповіла: «Приходь, мені завжди потрібна допомога!» Я відвідую декілька подій і буквальна одну за одною зустрічаю споріднені душі.

Було багато жіночих арт-колективів, але я не відчувала, що там моє місце.  Цей відрізняється тим, що це спіритуальний арт-колектив. В радикальній матріархії нема жодного плану, але є ідеологія, що ми підіймаємося разом. Це не просто художниці, це жінки, які ввірять в спорідненість душ, в емоційний інтелект, в містику. Кожна друга каже, що вона спіритуальна цілителька, енергетичний працівник. Мішель називає себе монахинею. Я сім років займалася іконами, і теж думала, що я монахиня. Нещодавно до мене раптом дійшло, що саме ми реально робимо: ми робимо мистецтво, щоб відродити богиню. Ми творимо богиню. Ми називаємо одна одну богинями.

Я жартувала, що після свого проекту з іконами стала атеїсткою, перестала вірити в бога, і почала вірити в богиню. Бога більше не потрібно, а богиня має існувати. Поясню основну різницю між богом і богинею, як я її бачу. Міфологія бога полягає в тому, що він створив людину за своїм образом і подобою. А богині не існує, і ми творимо богиню зараз, в нашому образі. І це називається відповідальність, творча відповідальність. А коли ти береш відповідальність за своє творіння, ти береш відповідальність за себе. Ми всі розуміємо, якщо богиня буде любов’ю, мі маємо бути любов’ю, якщо богиня буде лікувати – ми маємо лікувати, якщо богиня буде творити – ми маємо творити. І для мене це дуже важливий для нашого світу поділ: чому має бути богиня, а не бог. Тому що цю істоту потрібно творити, а не навпаки, думати, що вона нас творить. У бога немає автора, і тому він робить, що хоче.

Тому жінки в радикальній матріархії беруть на себе відповідальність, створюючи богиню за своїм образом. Жінки в своїй історії дуже часто і інтенсивно конкурували між собою, тому що були залежними. Ми залежали від чоловіків: було важливо, щоб він нас годував, щоб він на нас одружився, щоб годував наших дітей. У нас була конкуренція і ревнощі одна до одної. Жінки одна одну дуже сильно пригнічують, вони одна одну опускають емоційно та інтелектуально. Вони кажуть одна одній: у тебе погане тіло, погане волосся, поганий одяг. Ми часто це робимо – всі робимо, і я це робила в певний момент. І всі ми були об’єктом такої ж критики. Радикальна матріархія – це експеримент. Його мета – подивитися, що вийде, якщо жінки будуть вкладати таку ж екстремальну енергію в  підтримку одна одної, прийняття і розуміння одна одної. Що, якщо ми з такою ж чесною емоцією будемо підтримувати одна одну? І це реально працює. Я виходжу з цих зборів і у мене в серці любов, любов до себе і до всіх інших жінок в світі.

Придумати богиню, це не маленька справа, це не просто намалювати істоту з грудьми. Треба зрозуміти, що таке жіноче божественне, яка його сексуальність і як вона входить в поняття божественного. Прихильниці радикальної матріархії хочуть припинити сексуалізацію жіночого тіла. І в першу чергу після створення богині ми маємо подивитися на жінку, як на людину.

Трансгендер – це майбутнє всього людства. Але перш ніж це відбудеться, нам необхідно підняти повагу до однієї з наших статей. Тому що, якби мене спитали, чи хочу я стати мужиком, я б відповіла: «Так, звичайно». В цьому світі жити жінкою мені не зручно. Я все життя хотіла бути чоловіком. З десяти років в мене була головна мрія – стати мужиком. Тому що я відразу побачила: хлопці роблять що хочуть, а дівчатка прибирають квартиру, хлопчики грають, а дівчата готують обід. Як у нас може відбуватися здвоєння статей, якщо одна стать принижена? Ми не об’єднаємо дві статі, а просто приберемо одну з них. Щоб поєднувати їх на рівних, спочатку потрібно підвищити жінку до рівня людини.

Сексуалізація тіла складна річ. Нам треба прибрати таку ідеологію, коли ми бачимо жінку, і думаємо: об’єкт для сексу. Тільки недавно у нас був рух Me Too (в соціальних мережах його підхопили в жовтні 2017-го. – ОР), кожна жінка, яку ґвалтували, написала про це на «Фейсбуці». Це була хвиля травми. І вперше жінки почали розповідати публічно, в соціальних медіа, свої історії. До цього ми навіть не знали, яка кількість жінок піддавалося сексуальному насильству. І проблема в тому, що ми не розбираємося з жіночою травмою, ми боїмося показати її оточенню.

Потрібно дати місце жінкам, щоб вони могли приписати свої історії до свого мистецтва, і потім ми можемо вирішити, що робити після. І такі рухи, як Me Too – це просто як спалах, хтось умикнув ліхтар на секунду, і ти побачив, що тебе оточує. Так, можна починати робити мистецтво, можна починати зміни, але що було до цього? Ми навіть не почали розбиратися з жіночої травмою, адже ліхтар умикнувся тільки на секунду.

«Любов – це просто віра і праця»

В документальному фільмі «Печера забутих снів» розповідається про те, як знайшли печеру з найдавнішими наскальними розписами. Там говорилося про неандертальців і печерних людей, чому печерні люди, від яких походить людство вижили, а неандертальці – ні. Вчені з’ясували, що неандертальці в якийсь момент почали копіювати печерних людей. Наприклад, печерні люди почали робити інструменти, і неандертальці теж. Але була річ, яку робили печерні люди, але ніколи не робили неандертальці. На саморобній зброї печерні люди почали вибивати маленьким камінцем квіточки. Ось на наконечнику стріли людина акуратно зробила якийсь обідок з квіточками. Коли я це побачила, то зрозуміла, що вони це робили, тому що вірили, що своїми руками і ремеслом вони посилять цю зброю. Причому це не практична річ – це існування бога, це те, як з’явився бог. Тому що якщо ми будемо вірити, що я ось зараз, своєю працею можу дати якусь вищу силу цій стрілі – вона більше мамонтів вб’є. І я як художник і як відьма саме в це і вірю – що ремесла немає, є тільки магія. Є тільки людська праця і людська віра. У що ти вкладаєш свою віру і свою працю, те й працює.
Я думаю, що любов теж на рівні цього обідка – це просто віра і робота. Двоє людей люблять один одного тільки поки вірять, що вони люблять один одного. І якщо ти віриш, то будеш працювати на те, у що віриш. А коли перестаєш вірити, то перестаєш любити. Природа – це хаос, і людська любов – перша структура, яку ми поставили над природою. Ми вирішили, що можемо вірити, що таке високе почуття притаманне людині.

Як діє спільнота?

Воркшоп

3, 10, 11 Червня, 2017
Варшава, Польща

З якою інформацією про біженців та мігрантів частіше всього стикається людина (обиватель)? Це статистичні дані, які демонструють зростаючі рік від року показники кількості мігрантів і інформація про різні випадки та злочини за участю біженців та мігрантів. В публічному просторі все частіше зустрічаються повідомлення, що містять пряму мову ненависті чи стверджують  що одна нація є вищою за іншу. Те ж саме відбувається і в соціальних мережах. Страх тільки погіршує становище. Відсутність інформації від самих біженців і мігрантів сприяє розповсюдженню негативних стереотипів, призводять до дегуманізації цієї групи людей. Це, в свою чергу, створює благодатне підґрунтя для маніпуляції суспільними поглядами – і саме тому так важливі індивідуальні історії, міжособистісні відносини і взаємодія між різними етнічними групами.

“Як діє спільнота?”  це серія робочих зустрічей з метою пошуку солідарності між представниками різних соціальних та етнічних груп мігрантів в Польщі.  Воркшоп працював над побудовою довіри в групі, пошуком спільних точок, окресленням важливих тем, постановкою питань і спільною роботою над ними. Воркшоп створював майданчик і умови для зустрічі різних позицій. Надавав можливість кожному з учасників висловитися і почути позицію іншого, спільно обговорити спірні ситуації і індивідуальні упередження для того, щоб виробити стратегію дій.

Воркшоп пропонував учасникам методи колективної роботи:  систему вправ, ігор та технік що роблять можливими критичні рефлексії та активний пошук низових рішень соціальних проблем.  Індивідуальні історії учасників були почуті, і на їх основі окреслено проблемне поле – такі теми як: емоційне і психологічне насильство; нестабільність положення; страх; відсутність кола спілкування; самотність; ідентичність і самоідентифікація; ксенофобія;необхідність і можливість захисту трудових і загальнолюдських прав; вплив глобальних корпорацій на умови життя людей. Пропонувались і спільно обговорювались ідеї по вирішенню конкретних ситуацій. Учасники також обмінювалися інформацією про доступні ресурси, можливості, а також методи, якими можна діяти.

Під час воркшопу обговорювалося на яких підставах, і навколо чого можуть об’єднуватися люди, те, як це розуміється в групі, і як це може бути. Особлива увага приділялася активній персональній позиції. За час проведення воркшопу уявлення про спільноту, як про групу, яка об’єднується за етнічними, чи національними ознаками, трансформувалось в уявлення про об’єднання навколо спільних цінностей чи ідей, а бажання захистити права окремої групи було переосмислено в необхідність відстоювати загальнолюдські права, що також дає можливість вийти з ізоляції і сформувати коло спілкування. За час воркшопу всі учасники дійшли згоди про необхідність виведення проблемних зон в поле громадської дискусії.

Під час воркшопу був напрацьований обсяг матеріалів від індивідуальних історій до універсальних повідомлень, які були б зрозумілими для різних соціальних, етнічних і політичних груп.

20170603_174738