Фундамент анархітектури

Інтерв’ю платформи Відкритий Простір з Даною Косміною

18 березня, 2017
Київ, Україна

Архітекторка і співзасновниця групи «Пилорама» Дана Косміна прагне до того,  щоб в об’єктах  з якими вона працює, був присутній космос. Але головне – співучасть багатьох людей, які разом формують кінцевий образ об’єкту.

«Архітектура виступає інструментом поєднання абсолютно різних особистостей – стверджує Дана – Ти маєш можливість перебувати в публічному просторі і діями знайомитись з людьми. Я порівнюю це з досвідом тимчасового безхатька. Часові рамки прочитуються зовсім інакше. Ти постійно знаходишся у відкритому просторі, стикаєшся з різноманітними проблемами, як і безхатьки, – елементарно – де сходити до туалету, де поїсти, як на тебе зреагують звичайні громадяни. Разом з тим, коли в ході еволюції цього «мурашника» із нього щось виростає, сама група людей збільшується, з’являється цікавість до того що відбувається. Достатньо складний процес, в якому легко впасти у відчай і подумати, що все це нікому не потрібно». Дана Косміна докладно пояснює принципи такого партисипативного будівництва на прикладах зі своєї практики.

Нант. Кінотеатр на даху.

Після закінчення архітектурного факультету Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури я відразу поїхала до Франції, де здобувала ступінь магістра. Потім у мене була архітектурна практика в рамках якої я отримала досвід самоорганізації  з молодими архітекторами. Я вперше побачила наскільки круто можна використати кращі якості в колективі, щоб створювати складні в технічному, конструктивному і бюджетному плані проекти, відстоювати їх, вести комунікацію з мерією і містом в цілому.

Проект літнього кінотеатру на даху, який ми реалізовували протягом року, дав надзвичайно багато досвіду, щоб потім ретранслювати його в дрібніших київських практиках. Відправним пунктом стало те, що в місті Нант, де я перебувала, раз на два роки проходить фестиваль «Подорож Нантом». Основна його ідея в тому, що організатори зацікавлені в відкритті різноманітних площадок, які використовуються за іншим призначенням. Так був використаний дах архітектурної школи, до якого веде окремий прохід. Там рампа виводить нас на пласку поверхню даху, куди часто приходять службовці з найближчих офісів, щоб, наприклад, з’їсти сандвіч. Молодих архітекторів закликали запропонувати, що ще можна зробити в цьому просторі.

Та естетика – дах, бетон, площина, рампа, машини – відразу викликає певний драйвінг. Виникла ідея кінотеатру, і ми поєдналися групою для роботи над ідеєю. Спочатку нас було 18, потім деякі люди відійшли і нас залишилось 15, були створені підгрупи, Це був мій базовий досвід, в якому не були задіяні мешканці міста, не було об’єднання реально різних людей. Тут важливим був сам процес самоорганізації і техніки, розробка – від моделі до реальних фізичних макетів. Цього в українській системі освіти не існує взагалі. Ми нескінченно займаємось якимись гіперболізованими утопіями – музеями сучасного мистецтва і аеропортами. А там чудово, бо є можливість протестувати кожний момент. Я зрозуміла як працювати з бетоном, з деревом чи металом. По поверненню до Києва, захотілося просунутись далі – винести ці знання в середовище.

Перший досвід в Україні

Мій перший досвід в Україні був влітку 2013 року в Криму в селищі Піщане. Це була важлива і цікава робота. Ми поїхали туди відразу після закінчення художньої академії, розташувались в піонерському таборі, з дітьми, у нас були помічники, ми створили об’єкт – куб. Діти вигадали геометрію сонцезахисту.

Пізніше в рамках фестивалю CANactions  в містечку Теличка на Київщині був проект «Тиха хода», в якому брали участь всі хто приходив на фестиваль. Далі в Славутичі, наша команда розширилась. До нас приєднались Поліна Морозова і Андрій Бражник, які згодом покинули колектив. В рамках урбаністичної школи, яку створили Аня Доброва і Марійка Семененко з ініціативи «Місто Дія» в Славутичі був воркшоп по створенню модульних елементів, зіставних блоків. Спочатку вони знаходились на площі проти мерії. Далі вони почали «розбігатися», і, як писали хлопці, з’явилися у них на пляжі. Інші притягли до міста і використовували в кафе. Тобто ці блоки почали «розсипатись» по місту.

Але самими виразними проектами за ідеями самоорганізації для мене є «Сходи в кіно» у Вінниці і ініціатива з гаражним кооперативом в Києві.

Київ. Зародження «Пилорами»

Важливо зазначити, звідки з’явилась назва «Пилорама». З хлопцем, з яким ми жили раніше, в той час мешкали в лісництві в Пущі-Водиці у його батька, в якого була невеличка пилорама і доступ до деревини. Для перших проектів ми просто завозили дошки з пилорами. Ось і для першого воркшопу, який проходив в гаражах на Петровській, ми були забезпечені матеріалом, требу було тільки сплатити за доставку.

Взагалі, під час цього проекту було цікаво зайнятись ресайклінгом. Під горою ми знайшли дві трамвайні  рейки. Саме через їх використання, подальша конструкція «зазнала краху», тому що один з місцевих жителів витягнув їх на металобрухт. Частково ми прибрали сміття, розчистили цей схил. Як результат отримали таку собі  напівсцену, напівлежак, який повторював обриси і форму того, що ми не змогли прибрати. Також використовувались цегляні елементи – шматки стіни гаражу, що обвалився. Навпроти весь час відбувалась активна тусовка, там знаходився гараж Центру візуальної культури, де проходили різноманітні заходи. Це один з перших проектів з реальним залученням людей, з розчисткою і будівництвом. В основному, були задіяні люди, які мешкали в цьому гаражному кооперативі – майстри графіті, музиканти і просто ті хто приходив на фестиваль do it yourself  культури.

Рух різних людей

Такі проекти складно було пояснити, тому що в той час подібного не створювалось, не було такої хвилі активності. Вже після Майдану я помічаю активізацію подібних рухів: «Право на місто», розмови про незаконні забудови, гранти які видаються Івано-Франківську, Маріуполю, Херсону, Славутичу, Києву.

Мені дуже подобалось саме перевтілення, яке давав цей процес. Замість сухої комп’ютерної роботи, яка зобов’язувала до чогось, ти отримував повну свободу, коли був задіяний лише людський фактор, коли важливою була лише повага іншого.

Ми починали з Сергієм Ковальовим. Коли ми вже розуміли що  і де ми будемо робити, ми залучали мешканців цих локацій. Важко було говорити про ще якихось однодумців. Зараз набагато легше говорити про людей, які взаємодіють з простором, вводять якісь об’єкти в простір – і в Харкові, і в Івано-Франківську. Ті ж таки фестивалі дають можливість створювати певні форми. Але «без фестивальне»   створення ще цікавіше, тому що при такому підході завжди є рух дуже різних людей, і це круто. А при «фестивальному», просто залучається оточення.

Під час створення будь якого нашого проекту нас питають який депутат чи голова районної адміністрації це фінансує. Частіше всього запитують «За чий рахунок ви це роботе?» «Під якими знаменами ви виступаєте?» Люди, які не довіряють, але залишаються і спостерігають за процесом, розуміють що це таки якась інша форма, ніж штампування лавочки з тегами того чи іншого кандидата.

Взагалі, це ж не просто люди приходять і мовчки щось будують. Завжди починаються розмови про наболіле, і ця загальна кухня дуже важлива.

Вінниця. «Сходи в кіно»

Ми в Вінниці робили проект «Сходи в кіно». Виникла така гра слів. «СхОди в кіно»  та «СходИ в кіно». Ми закликали до того, щоб вінничани, які допомагали нам будувати цей об’єкт, підтримували життя локації. Учасники були абсолютно різні. Пізніше вони писали в мерію з проханням узаконити цю конструкцію, але у них не вийшло. Один із активістів, Віталій Янковий, зняв фільм про те як безхатьки ніби «обгризали» конструкцію, як скелет риби, викинутий на пісок – шматочками знімали фрагменти самої структури, і каркас завалився.

Після спроб узаконити цю площадку, хлопці створили свою громадську організацію і назвали її «Сходи в кіно». Вона існує і сьогодні. Її учасники збираються в місцевому будинку архітекторів. Цікаво, як об’єкт сприяв створенню групи, познайомив людей. Об’єкт зник, але виникла спільнота людей, зацікавлених відеомистецтвом і документальним кіно.

Київ. «Тарілка»

Мої принципи сформувались після створення колективом «Тарілки» в «Хащах» в 2016 році. Найважливішим і найцікавішим є сама можливість створення. Безумовно, важлива і функціональність, яка передбачена проектом, але хочеться вкласти в об’єкт ще іронію і образність. Щоб об’єкт, який створено малими зусиллями, з самих простих матеріалів перевершував сам себе. Навіть сміття може мати вигляд фрагменту літаючої тарілки!

Під час роботи з «Тарілкою» у нас збільшувався розмір накриття, створювались сходи, для зручного доступу – всі ці утилітарні, функціональні речі важливі, але в об’єкт цікаво закладати щось більш містичне. Що вже є загадковим –  як за таких малих зусиль з’явилося  це місце. Виявляється, в хащах таїлося дещо. Туди все більше сходилось друзів і не друзів, в принципі людей. На передостанніх заходах вся локація була заповнена найрізноманітнішим людом. Це було доказом вірно прийнятих рішень.

Спочатку я говорила про квадратну сцену, але хлопці з гаражів  стверджували – ні, цікавішою  і  функціональнішою буде кругла форма, яка не має чіткого фасаду, і надає більше можливостей для використання. Існував якийсь базовий задум, а далі я приймала те, що йшло від людей – коректив було багато. Дуже цікавий підхід був до сходів. Хлопці, які весь час бігали наверх, на Львівську площу, говорили де найбільш протоптані, класні  і швидкі шляхи.

Поява задуму – багатокомпонентний процес. В першу чергу особисто мені хотілося деякого космізму. А далі працювали з Максимом Поповим. Я надзвичайно рада, що він приєднався до групи «Пилорама», він найбільш сильний учасник з концептуального боку. Сходи – це його ідея, і я в захваті від неї і від того, як швидко він проклав шлях  нагору. Це така київська тема – схили, сходи. Для мене сходи і «Тарілка» втрачають одне без одного. Макс Попов з’явився в потрібний момент. Але це я зараз говорю про тих, хто теж архітектор. Важливу роль також відіграли  хлопці з гаражів,  друзі, які допомагали з друком наклейок. Можна безкінечно перераховувати внески кожного.

Сімейне дерево

Найважливіше – це історії людей, тому що в такому процесі близько знайомишся з різного плану-роду людьми. Мова йде не про конкретний колектив, а в принципі про учасників. І добре, що Олексій Радинський з Центру візуальної культури паралельно знімав фільм про створення «Тарілки» «Зсув». Він знімав не лише будівництво, там видно процес.

Взагалі в кожному з таких проектів цікаво виявити кількість активних учасників. Завжди є певна кількість людей, які заряджаються ідеєю і приходять регулярно. Чудово, якщо буде виставковий проект, який виявить, як всі ці мікрочастинки створюють одну частину. Адже кожен вносить щось своє, і  навіть  найдрібніший момент є дуже важливим. Потім цікаво відстежити подальше життя локації. Одне зав’язується з іншим і відбувається свого роду мутація простору. Це як сімейне дерево.

Однодумці

Я весь час поєдную архітектурну і художню практики. Є художник-художник, архітектор-архітектор, але мені здається, це відбувається настільки на стику…  Ось анархітектура – це влучне визначення такого напрямку. Замовника немає, проектної документації немає, прямих комерційних векторів немає, будівельної бригади і зеленого паркану немає, «монументальності» і «вічності» немає, і цей перелік можна продовжувати до безкінечності. І таке стремління до певних ефектних спалахів, асоціацій, відчуттів виникає, тому що досягти всього цього простіше не звичайною архітектурою, а тоді коли ти зчищаєш всі ці нашарування.

У мене все йшло від внутрішнього егоїзму, бажання впливати і заявити про те, що ти теж маєш силу і право на зміни. Це злість, навіть незгода з тим, що ти зчитуєш кожного дня, з тим що тобі не подобається і постійно дратує – рекламою, МАФами, маршрутками.  Це внутрішнє  незадоволення навколишнім середовищем. І тільки в групі однодумців та маєш змогу якимсь чином вплинути на ситуацію.

Архітектура в пошуках цінностей

Інтерв’ю платформи Відкритий Простір з Владом Голдаковським

22 березня, 2017
Київ, Україна

Архітектор з Києва Влад Голдаковський  обрав професію ще в підлітковому віці. Після університету він деякий час  займався мистецтвом, але потім знову повернувся до архітектури. Досвід показав йому, що  сьогодні і те і інше втратило зв’язок з людьми. Чому це сталося, чим це небезпечно та як змінити  такий перебіг справ – Влад обговорює в бесіді з Юрієм Кручаком.

Перші практики та «Група предметів»

Юрій Кручак: Влад, я бачив одну з твоїх презентацій, і мене зацікавило твоє бачення архітектури, якою вона може бути сьогодні. Також я багато разів чув про твій метод «кіл та ліній». Але спочатку розкажи про себе.

Влад Голдаковський:  Мені 35 років, я маю двох дітей, я одружений і я – архітектор. Я народився в Херсоні, стати архітектором вирішив на Кіпрі, де ми жили з батьками. Мої батьки – музиканти,  тому вони воліли аби я теж став музикантом, а я – ні. Я не мав друзів серед однолітків, а мої батьки були дуже гостинними і багато хто в нас жив. Одним з таких гостей був архітектор з Києва Вадим Глущенко, який виїхав до Кіпру в пошуках кращого життя. В середині 1990-х  він будував у Києві котеджі скоробагатькам, і коли один з котеджів раптово згорів, він був винен купу грошей, тому він взяв дружину і втік на Кіпр.  Деякий час Вадим жив у нас. Він влаштувався на роботу до одного вірмена, який на Кіпрі будував всілякі будинки-котеджі в неокласичному стилі. Він брав мене з собою в майстерню. Мені дуже подобалось те чим він займався. Не архітектура, яку він створював, а в принципі діяльність пов’язана з будівництвом та мистецтвом. На цій підставі я і вирішив стати архітектором.

В 1996 році ми з батьками повернулися в Україну. Я мав за мету вступити на архітектурний факультет і пішов до КІБІ (Київський інженерно-будівельний інститут, сьогодні це Київський національний університет будівництва і архітектури – ОР). Не можу сказати, що я був дуже талановитим архітектором. Під час навчання в університеті мені здавалося, що мої друзі набагато талановитіші ніж я.  У мене був друг, який помер, дуже талановитий архітектор – Сергій Яворський. В університеті Саша (Саша Бурлака – ОР), Ваня (Іван Мельничук – ОР), цей друг Сергій та я – були компанією. Ми були дуже близькими друзями – все робили разом, навчались, товаришували, їздили на дачу. Деякий час ми і працювали разом в компанії «Ардок», де працювала мама Сергія.

Я не вважав себе суперталановитим архітектором. На четвертому курсі я пішов до Сергія Бабушкіна і пропрацював у нього три роки. Якість роботи і об’єктів мене зовсім не влаштовувала, це пригнічувало, і я почав працювати у Віктора Зотова. Ця людина дуже вплинула на мене. Фактично саме він навчив мене по справжньому займатися архітектурою, за що я йому дуже вдячний. Я не довго пропрацював у нього, але цей час дав мені значно більше ніж вся практика до цього. Після роботи у Віктора я зрозумів, що можу займатися лише архітектурою, яка мені подобається. Я отримав деяку впевненість, зрозумів що можу створювати таку архітектуру.

В цей самий час десь в 2008 – 2009 роках ми з хлопцями вирішили створити «Групу предметів». Все почалося з того, що в КІБІ проходила виставка «Wonderland.ua», для якої молодим архітекторам запропонували зробити концептуальні проекти. Ми зробили такі собі книжки в яких і були зібрані ці проекти. Це була скоріше утопічна архітектура. В одному з таких проектів, який має назву «Будинок предметів», я зробив свій перший архітектурний маніфест.

Мене,  Івана та Сашу завжди цікавило сучасне мистецтво. До того часу, коли ми фактично почали ним займатися, ми багато говорили про нього, досить добре розбиралися і в історії і в тому, що відбувається. Позитивним було і те, що я ріс в доволі творчому середовищі, плюс ця тема з радянським авангардом, Бурлюком, тим, що пов’язано з раннім модернізмом – все це я любив з дитинства. В якийсь момент ми вирішили займатися сучасним мистецтвом і поєдналися в «Групу предметів». Ми не мали чіткого групового маніфесту, але нас почали запрошувати на виставки і ми брали в них участь. Я зрозумів, що можу розвиватись в цьому напрямку.

Я зробив серію виставок, але відчув – продовжувати це мені не дуже цікаво. По-перше,  я все таки архітектор, я віддав цій справі чимало сил, я насправді бажав займатися практичною архітектурою, будівництвом. З іншої сторони було не зовсім зрозуміло – навіщо мені займатися сучасним мистецтвом. Важко було зрозуміти, що я хочу від цього отримати, або що я бажаю дати людям. На той момент мені це було нецікаво і я припинив займатися сучасним мистецтвом та почав багато і активно займатись архітектурою.

«Після появи модернізму мистецтво втратило аудиторію»

Влад Голдаковський: Мені було цікаво дізнатися, як люди реагують на середовище. Ось я, як архітектор, створюю середовище, вкладаючи багато сил енергії та думок …  Я був дуже здивований, що люди (в переважній більшості) ніяк на це не реагують. Я зрозумів що площина архітектури, мистецтва, дизайну взагалі не торкається людей, вони живуть в паралельному світі. Я замислився «Для кого ж тоді я працюю?»

Чому я припинив займатися мистецтвом? Тому що воно ще більше віддалене від людей ніж архітектура. Архітектура, як даність:, ти щось побудував і люди тут ходять, вони мимоволі зобов’язані з цим контактувати. Їм навіть не треба ходити на виставку. Я побачив, що виставки відвідують одні і ті ж люди, які весь час говорять тільки про проблеми мистецтва. Всі мої друзі, переважно лівої ідеології, говорять виключно про проблеми мистецтва. Ніби тільки мистецтво має якісь проблеми, і про це треба говорити. У цьому всьому є якесь відчуження, що стало однією з причин – чому заняття мистецтвом  перестало мене цікавити. Я зрозумів, що людина і середовище – так би мовити «інобуття» і це стосується і мистецтва і архітектури і дизайну – живуть зараз в різних площинах, людина замикається в собі. Це не проблема середовища, це проблема людини. Точно так, як вона не пов’язана з іншою людиною, своєю родиною, країною, або ще з чимось, точно так вона не пов’язана з мистецтвом.

Власне, те що відбулося, було складним соціальним процесом. Якщо говорити термінами історії мистецтва – то  після виникнення модернізму, після того як художник захотів створити вільний простір для мистецтва, воно, з одного боку, отримало можливість вільно «пливти», з іншого – втратило аудиторію. Раніше, що таке мистецтво визначав канон – «заходячи» в художню академію людина вбудовувалася в певний контекст, який визначав що вона є художником, їй потрібно платити гроші, пенсію. Коли люди почали малювати  «прямокутнички», стало очевидно: все, любі друзі, ви мріяли про вільне плавання – пливіть.  Художник зрозумів що йому треба повернути колишній контекст, тому він спробував пояснити мистецтво щось типу:  люди, ви почитайте книжку «Супрематизм», прочитайте про духовне в мистецтві, розберіться. Тобто він вважав, що якимсь наративом він все таки зможе повернути собі глядача. Але в подальшому цього теж виявилось недостатньо, тому що подібні концепції може писати будь яка людина, малювати  квадратики також, а де ж у всьому цьому цінність? Чому ми повинні за це тобі платити?  Постало питання про цінності в мистецтві.

«Єдиним важелем формування цінностей в мистецтві став ринок»

Юрій Кручак: Мені здається цікавим твоє уявлення про цей досвід  втрати контексту, про втрату зв’язку з аудиторією. Я відчув що сьогодні, напевно, є бажання створювати цей контекст і цей зв’язок.

Влад Голдаковський:  Цінність те, що ти художник і тебе оцінили, що твої роботи можна купляти, що можеш мати якусь соціальну роль, що прямо пов’язана з тим яку функцію ти виконуєш в загальній системі соціальних зв’язків. Наведу простий приклад, який пояснить чому я прийшов до партисипації. В античній архітектурі, наприклад, в античному храмі існує такий елемент як фронтон. Виявляється, і це  серйозно досліджували, той самий Олексій Лосєв, існує таке поняття – фронтонний принцип античного епосу. Проаналізувавши «Іліаду» та інші твори прийшли до висновку, що всі вони мають таку ж структуру і будуються за тією ж схемою, за якою стоять фігури на цьому фронтоні. Там не має сюжетних ліній, які перетинаються, – є основна сцена і від неї відходять вторинні сюжетні лінії. Це доводить те, що архетип фронтону не висмоктали з пальця, його не вигадав архітектор – він сидів в якійсь суспільній підсвідомості. Так люди думали, так вони писали літературу і так створений цей фронтон. Всі ці речі були глибоко пов’язані і мали місце  в середині людини і суспільства. І саме завдяки цьому антична знакова система в архітектурі проіснувала тисячі років.

Так ось, проблема модернізму полягає в тому, що він створив певну свободу від цього контексту, нехай навіть надуманого. Адже аргументи модернізму, що все це давно вже лише прикраси, декорація, були справедливими. Але модернізм створив певне вільне поле, яке проявилося не тільки в мистецтві, а і в суспільстві в цілому Кухарка може керувати державою, людина може бути ким забажає, вона абсолютно вільна від контексту. Бажаєш бути чоловіком, жінкою – не важливо, можеш змінитися разів десять за життя. Прекрасно – простір вільного самовираження, кожен може робити що забажає. Проблема в тім, що порушились соціальні зв’язки. І все це разом порушило цінність. Тому що цінність – це загальне набуття, а в зв’язку з цим впали в ціні і гроші.

В 1970-х роках з цієї причини гроші припинили прив’язувати до золота. Гроші пішли у вільне плавання, як колись пішов модернізм зі своїми прямокутничками. Зараз гроші не мають жодного виміру, це просто певна система суспільних домовленостей. Як підсумок – ми опинились в ситуації абсолютного дисбалансу і відсутності цінності як об’єднуючої субстанції. Мистецтво опинилось в досить програшному становищі. В якийсь момент єдиним важелем формування цінності в мистецтві став ринок. А ринок сьогодні один, завтра інший, в архітектурі в тому числі. Якщо взяти до уваги конкурси – то там десять тисяч форм вираження, і всі вони не мають жодного зв’язку з людиною.

Я зрозумів, що моя архітектура не має ніякого відношення до людей, а людей до неї, між собою люди теж не мають жодних відносин. Тобто фактично виходить так, що коли ти будуєш, то ти робиш це для себе, а це мені теж було нецікаво. Я зрозумів, що потрібно шукати якийсь вихід.

«Сьогодення – час глобальних конфліктів»

Влад Голдаковський: В 2011 році я випадково опинився в Ізраїлі, потрапив на захід, який проходив в Тель-Авіві і мав назву «1000 круглих столів». Це Арабська весна, 2010-2011 роки – ланцюжок подій, які сколихнули  Ближній Схід, зачепивши і Ізраїль. Мої знайомі виступили з цікавою ініціативою, вирішивши направити вуличний протест в конструктивне русло. Вони вигадали особливий формат, який називається кругом. Взагалі вони не придумали нічого нового. Круги – це досить поширена технологія, яка використовується в багатьох галузях. Фактично це і фокус-група, і мозковий штурм, і гештальт-терапія, і групова динаміка – все це так чи інакше пов’язане з кругами і використовує цю форму. Мої знайомі, а це були соціологи і психологи, розробили простий, зрозумілий для мас формат, який можна модерувати, змішавши групову динаміку і гештальт-терапію. По всій країні вони почали проводити масові круглі столи. Ось відбувається акція «10 000 круглих столів» – в одному місті на площі сидять п’ять, десять тисяч людей, всі вони поєднані в невеликі групи по 10 чоловік і обговорюють як зробити своє місто, своє життя кращим, як побороти дитячу наркоманію. Я взяв участь і був дуже зворушений. Мені сподобався такий формат, я був зацікавлений, пройшов навчання, знайшов велику кількість знайомих і друзів, котрі теж цим займалися. Це були різні люди і політики і психологи, з різних куточків світу. Через деякий час ця практика переросла в цілу методологію.

Юрій Кручак: Де можна ознайомитись з цим методом? Важливі і цікаві моменти, коли імпульс отримує підкріплення та відклик в головах абсолютно різних людей. Ти згадав Арабську весну – мені дійсно здається, щось відбувається в суспільстві, в глобальному розумінні цього слова, що воно може змінити багато що. Але, для того, щоб ці зміни стали позитивними, потрібно навчитися домовлятися і розвиватися. Цікаво як можуть інституціоналізуватися подібні методології і практики. Мені здається, що саме створення нових інститутів і змінює суспільство. Зараз існує дефіцит на інституції подібного роду – коли люди не просто зібралися і поговорили, а коли це стає дією, системою, процесами, що змінюють міста. До тих пір доки суспільство не перейде на такий рівень, Україна – яскравий тому приклад, ми будемо спостерігати постійний регрес, що продиктований відсутністю механізмів, завдяки яким суспільство збирається в більш складні системи.

Влад Голдаковський:  Скажу більше, якщо глобальну історію уявити у вигляді прямої то будуть чітко простежуватись два процеси.  Перший – глобалізація, збільшення зв’язків. Після «Великого вибуху» атоми розлетілися в різні боки, а потім почали збиратися в різні структури. Кожен виток розвитку природи є більш якісним укрупненням зв’язків. В результаті ми всі зв’язані і створені з одних і тих самих елементів – що ти, що я, що стілець, що трава. Різниця між нами тільки в тому, яким чином ці елементи зібрані поміж собою. Історія людства розвивається також за цією схемою. З однієї сторони є збільшення зв’язків. Природна глобалізація збирає людей в спільноти, країни, континенти, поєднує культурою. А є і інший процес, який іде паралельно – індивідуалізація, чи атомізація. Розрив між цими двома процесами зростає.

Сьогодні ми знаходимось в ситуації, коли ми пов’язані з цілим світом.  Цей зв’язок  через гроші, технології, культуру – це величезна мережа зв’язків, яких раніше не було. З іншої сторони ми прийшли до небаченого рівня атомізації, до небаченого рівня цінності окремої частки. Є демократія, свобода, коли кожна  частка може дозволити собі бути ким вона забажає, це вважається досягненням. Кожна частка може самостійно обрати  контекст так, як вона його розуміє, як бачить і почуває себе. В принципі, це і є досягнення свободи, але такий підхід абсолютно недієздатний соціально, тому що  у тебе відсутні будь які механізми, які дають можливість привести цю систему до якогось балансу. Коли ми декларуємо свободу кожної окремої частки, система тотально виходить з під контролю. Відсутні будь які шанси на якусь гармонію і ефективність. Сьогодні ми знаходимось на етапі, коли розрив між тим, як ми пов’язані, і тим, як ми відчуваємо себе вільними і не пов’язаними, величезний. Тому сьогодення – час глобальних конфліктів, час ситуацій, які неможливо вирішити.

«Людина живе, як дигитальна архітектура: безкінечно щось змінює»

Юрій Кручак: Погоджуюсь, тому що і сам спостерігаю цю закономірність при сплеску  розвитку технологій, що призводить до нового розуміння свободи, і, відповідно, до підйому соціальної активності Цю тенденцію важко відкидати, і виходячи з цього, деякі речі ми вже можемо передбачити. Але мене цікавить значення художника, архітектора, творця в цій ситуації. Просто констатувати факт збільшення дистанції, чи це може бути більш складна позиція з проактивним елементом?

Влад Голдаковський: Зараз, в цій ситуації, позиції дуже слабкі і у художника, і у архітектора, і у творця. У зв’язку з цією атомізацією задуми  мультиплікуються  і девальвуються, Цінність мистецтва, архітектури і дизайну різко падає. Цінність можливо сформувати тільки наближуючи елементи один до іншого. Цінність є елементом комунікації між двома людьми. Якщо є я і ти, і щось, що має для нас цінність, ми можемо це декларувати, і на це спиратись. Тобто вираження відносин між нами і є цінністю.

Якщо повернутися до архітектури і дизайну, то їх цінність буде падати до тих пір, доки не будуть розроблені механізми створення і формування цієї цінності. Ось чому я говорю при дизайн 4.0. Це придумав не я, це вигадали американці – студія NextD.

Існує чотири етапи розвитку дизайну в ХХ столітті. Дизайн 1.0 – це коли є якийсь «маестро» з чарівною паличкою, що придумав те, що називається дизайном,  що поважають і цінують тільки тому, що це винайшов маестро. В той час, коли число таких маестро збільшується, виникає конкуренція і потреба зібрати мультидисциплінарну команду, яка буде вивчати попит споживача – це дизайн 2.0. До дизайнерів ми додаємо психологів і маркетологів, разом вони враховують твої побажання і особливості, як споживача, створюють цінність для тебе. На наступному етапі  еволюції дизайну і ринку цього стає замало, і до команди залучають споживача, який також бере участь в розробці продукту, це вже дизайн  3.0.  Зараз дизайн 3.0. є найпрогресивнішим методом роботи дизайн-компаній  зі споживачем. Монополія на створення яскравого образу чи виразності – відступає.

Ще до дизайну 3.0. виникло поняття дигітальної архітектури, Це коли архітектор повністю зняв з себе відповідальність за створення вираження. Він придумав алгоритм в який ти завантажуєш необхідну програму – які об’єми та площі – софт генерує різноманітні форми, що відповідають цим параметрам. Програма генерує нескінченну кількість форм, а задача архітектора – тільки зупинити цей процес в певний момент. Це дуже нагадує мені кількість метаморфоз, які сьогодні людина переживає в своєму житті. Нині життя звичайної людини проходить в безкінечних метаморфозах. Людина не прив’язується до конкретного місця, всі європейці живуть в найманих квартирах, практично ніхто не має родини. Людина живе, як дигітальна архітектура: весь час кудись пливе, летить, щось змінює. Вона змінює одяг і з такою ж легкість змінює стать. Це призвело до того, що архітектор створив дигітальну архітектуру і вирішив взагалі не займатися виразністю.  Не має сенсу – вона змінюється постійно. Що ж може мати цінність на наступному етапі?

Юрій Кручак:  А що ти вкладаєш в поняття цінності і виразності?

Влад Голдаковський: Для мене цінність – це зв’язок. Предмет має цінність тому що пов’язаний з іншими людьми чи процесами. Те відчуття, яке люди переживають спостерігаючи цей предмет, підсилює такий зв’язок. Завдяки цьому предмету людина усвідомлює себе і свої координати, а ціна є придатком до цінності.

Коли я говорю про виразність, то маю на увазі відчуття, які так чи інакше пов’язані з комунікацією, з відношенням. Ми завжди, коли щось створюємо, маємо на увазі відношення і зв’язки з іншими людьми. Абстрактно сприймати будь який предмет неможливо, тому ти завжди сприймаєш його у зв’язку з чимось іншим, наприклад, зі своїм минулим досвідом. Виразність – це певний маркер випадіння з череди зв’язків, В цьому розумінні зв’язки  визначають цей маркер, створюють для нього основу. Тому, коли зв’язки порушуються, втрачається будь який сенс в цих маркерах.

Юрій Кручак:  Повертаючись до дизайну, що ж таке дизайн 4.0.?

Влад Голдаковський: Дизайн 4.0. – це зміна методології. Спочатку ми створюємо певний соціальний досвід, певний соціальний прецедент, соціальний зв’язок, і потім, беручи за основу цей контекст, створюємо відповідну цінність. Ми не просто створюємо предмет – ми створюємо уяву про процес і його розуміння, особливу матерію, яка характерна для нього. Потім ми робимо для цього певний смисловий ряд, певний набір виразності.

«Хочу спочатку створити спільноту, а потім – об’єкт, який її виражає»

Юрій Кручак:  Це нагадує роботу якщо не політика, то політтехнолога. Ти себе усвідомлюєш як людину пов’язану з політичними процесами?

Влад Голдаковський: Можу допустити, що я б цим займався.

Юрій Кручак:  З іншої сторони, в тому що ти описуєш, я вбачаю зв’язок з 1930-ми роками, коли глобальні спільноти почали формуватися як художній проект. В той же час, досвід України минулих десяти років показав, що хтось може впливати на державу так само, як художник на картину. До тих пір поки ми в ролі об’єкта, а суб’єкти активно пропонують певні моделі. Тебе цікавить політика. Кожен творець так чи інакше приходить до великих систем. Але як ти зараз для себе бачиш цю систему? Що тобі ближче?

Влад Голдаковський:  І ліві і праві працюють сьогодні з досить примітивним і відсталим бекграундом. Вони працюють на рівні і потребах людей, які застрягли десь років на п’ятдесят, сімдесят. У людини є різного рівня потреби, існує одна, з якою не працює ніхто – потреба в смислі. Сьогодні відчувається гострий дефіцит на задоволення цієї потреби, при всьому різноманітті, смисл відсутній будь де. Така потреба активно розвивається, є запит на зародження якоїсь нової світової ідеології, яка б дала відповідь на питання – яким же чином все зв’язано поміж собою. Той,  хто хоч би почне про це говорити, отримає якусь перспективу свого розвитку в цьому світі. Саме це мене і цікавить.

Так чи інакше ми живемо в світі, який визначається західними цінностями. Фактично ми живемо в юдейсько-християнському контексті, я б сказав в авраамічному контексті. Сьогодні на світовій арені існує два ключових гравця: мусульмани і християни. Драма, яка буде розгортатися, відбуватиметься саме між ними. Я говорю при масштабні ідеології.

В цьому процесі цікава функція Давнього Ізраїлю. Саме Давній Ізраїль був прообразом цих двох цивілізацій. В культурі Давнього Ізраїлю є дуже цікаві моменти, наприклад, там не було таких понять як мистецтво, театр, тому що в цій ідеології саме поняття спільноти між людьми є суб’єктом. Ця спільнота стала причиною формування цього народу, а також причиною контакту цього народу з богом, чи з вищим розумом. В культурі Давнього Ізраїлю існувало поняття, яке означало присутність якогось додаткового, над персонального інформаційного поля між людьми. Присутність цього інформаційного поля і ця спільнотність тотожні між собою. Спільнота може знаходитись в певному стані, який дає можливість людям розкривати це поле, знаходитись з ним в контакті. Саме тому в Давньому Ізраїлі не було театрів і мистецтва. Сприйняття мистецтва фронтальне:  є ти, і є те те, на що ти дивишся, якийсь об’єкт, а тут взагалі цього не було від початку. Партисипація в суспільстві і зв’язок між людьми були настільки цікавими, цінність того, що відбувається «тут» набула божественного смислу, відповідно виносити це кудись і дивитись на це було нецікаво, не мало сенсу и таким ніхто не займався.

Такий метод я хочу зробити своїм проектним в архітектурній роботі. Спочатку працювати з людьми, створюючи спільноту, а потім на основі цього створювати об’єкт, який являв би собою її вираження. Якщо ж говорити про «круги та лінії», навіщо я ними займаюся, то мені здається, що це більш цікаве заняття, ніж хмари в мистецтві, я працюю з зв’язками, а не створюю зовнішній об’єкт. Вважаю, що моя функція успішна, коли я працюю з людьми створюючи  відчуття спільноти. Коли у людини всередині зароджується «вузлик», коли вона відчуває теплий зв’язок з людьми, і їй з цим добре, я вважаю це найбільшим своїм досягненням і сенсом своєї роботи.