Місяць: March 2018

30 Серпня, 2014
Білосток, Польща

 

Проект GeoAIR існує з 2007 року, це – одна з небагатьох художніх резиденцій у Грузії. Останнім часом колектив реалізує проекти, пов’язані з мігрантами та кулінарією. Їжа, на думку команди GeoAIR, допомагає об’єднати різних людей. До того ж, після смачного «знайомства» простіше говорити про серйозні проблеми суспільства – а потім і вирішувати їх.

Юрій Кручак: Як виникла ідея вашого проекту?

Ніні Палавандішвілі: Ідея виникла у Софії Табатадзе, грузинської художниці, яка живе у Берліні. Тоді Софія мешкала у Голландії, у неї там було багато друзів, які цікавилися Грузією, і ось, вони приїхали до Грузії, аби щось там зробити. Перший проект, Foreigner, вони здійснили у 2003 році на старому винному заводі. За два-три роки сформувався кістяк організації, стало зрозуміло, що потрібно оформляти її офіційно.

Я повернулася до Грузії з Німеччини 2004 року. Тоді я була куратором проекту Ґете-Інституту, Софія Табатадзе брала в ньому участь – так і познайомилися. Наші інтереси збіглися, ми почали працювати разом, зареєстрували GeoAIR. Тоді в Грузії був відсутній доступ до інформації про художників і течії в арт-спільноті. Ми почали робити проект Archidrome, повноцінний архів сучасного грузинського мистецтва. Ми спілкувалися з художниками, збирали їх портфоліо і для кожного робили презентацію. Через два роки проект розрісся, стало важко все це організовувати. Але ми продовжували Archidrome, додали архів вірменських та азербайджанських митців.

У 2009 році я поїхала на один рік до Німеччини. Після повернення стала працювати тільки для GeoAIR, у тому числі, як куратор. У цей час Софія вирішила, що нам потрібна резиденція. Ми робимо багато проектів, приїздять художники, яким потрібно десь зупинятися. Софія збудувала над своїм будинком один поверх, який ми перетворили на резиденцію – так у 2010 році виникла GeoAIR Residency. Усі ці чотири роки щомісяця до нас хтось приїжджає.

Ми не фокусуємося на тому, що кожен резидент повинен щось зробити – за місяць це неможливо. У нас є три напрямки, над якими ми працюємо, всі вони переплітаються. Так, наші резиденти, особливо куратори, користуються архівом. Ми, по можливості, пов’язуємо резиденцію з проектами, які робимо самі.

Усі наші резиденти обов’язково повинні мати інтереси, пов’язані з Грузією, середовищем і проблематикою цієї країни. Самі ми працюємо з громадським простором, зараз цей інтерес перейшов на спільноти людей –різні, але завжди міські ком’юніті. Так що, ми працюємо не стільки з художниками, скільки з людьми. Проблема Грузії у тому, що тут мало художників, які працюють із суспільством.

Дата Чігхолашвілі: Наші резиденти з Москви привезли невелику, але цікаву бібліотеку: там є матеріали про митців Грузії, Азербайджану, Вірменії. Ця бібліотека відкрита, всі можуть нею користуватися, до того ж, наш офіс розташований поруч з Тбіліською Академією мистецтв. Але студенти приходять до нас нечасто, у них мало зацікавленості у такій інформації.

Ніні Палавандішвілі: Наша система освіти погана. Академія мистецтв – стара школа, яка не хоче змінюватися. В Вільному університеті, заснованому Кахою Бендукідзе, цього року відкривається факультет дизайну і мистецтв – думаю, він буде великим конкурентом академії. Там треба більше платити, але хто хоче реально вчитися, піде туди. По-моєму, академію потрібно прибрати. Ніяких змін там не відбувається, все тільки гіршає.

 

Юрій Кручак: Дата, ти – антрополог за освітою. Як тобі співпрацювати з художниками?

Дата Чігхолашвілі: Я вивчаю соціально-культурну антропологію, написав роботу про перетин практик антропології та сучасного мистецтва. Якось познайомився із Софією Табатадзе, писав про один її проект. У мене і так був інтерес до сучасного мистецтва, а зараз продовжую наукову роботу про трансформації Тбілісі, особливу увагу приділяю темі різних спільнот. Завдяки співпраці з художниками, результати своїх досліджень використовую на практиці, і мені дуже цікаво робити те, про що пишу.

 

Юрій Кручак: Як взагалі розподілені обов’язки у GeoAIR?

Ніні Палавандішвілі: Усього нас троє, кожен займається різними проектами. У нас постійна «ротація», в залежності від інтересів. Ми не арт-колектив, який постійно працює разом, ми – арт-організація, яка працює над різними проектами.

Дата Чігхолашвілі: У нас велика база контактів, ми допомагаємо іншим організаціям вибирати художників для резиденцій, даємо рекомендації, налагоджуємо зв’язки між художниками і різними об’єднаннями. Також, художники часто не читають умови проведення конкурсів, їм потрібно щось пояснювати, контролювати, щоб вони встигли за термінами – ми допомагаємо і в цьому.

Юрій Кручак: Розкажіть докладніше про проекти з ком’юніті Грузії.

Ніні Палавандішвілі: Уже не пам’ятаю, коли перший раз зайнялися цим. Мені дуже допоміг Дата. Завжди було цікаво працювати з людьми, проводити дослідження, але я не знаю спеціальних методик, усе ґрунтувалося на моєму чутті.

Перший проект ми з Дата зробили разом минулого року. У Тбілісі є історичний район Бетлемі, у радянський час там жило багато різних етнічних груп: вірмени, євреї, греки, навіть курди. Зараз представники цих національностей роз’їхалися, житло у районі подорожчало. Привабливість району у тому, що одна організація відреставрувала його разом з мешканцями Бетлемі.

Дата Чігхолашвілі: Так, навіть навчили місцевих жителів, як реконструювати що-небудь. Почалося все це у 2003-2004 роках, і зараз старий Тбілісі дуже змінився.

Взагалі, часто кажуть, що старий Тбілісі мультикультурний, відкритий, але не так багато цього залишилося. Тому у Бетлемі почали щороку, 17 травня, проводити фестиваль – на ньому ми вирішили попрацювати з людьми різних національностей, також нам допомагали студенти. Ми зробили брошури, на одній стороні – рецепт, який розповів представник нацменшини, на іншій – опис життя цієї людини у старому Тбілісі.

На фестивалі мігранти готували їжу, про яку розповідали, відкрили дворики своїх будинків, і люди могли зайти до них, поспілкуватися, спробувати їжу. До речі, усі герої цього проекту почувалися грузинами, незалежно від національності. Було здорово об’єднати людей, та й фестиваль вийшов чудовий. Хоча той день став не дуже хорошим в історії нашої країни – 17 травня 2012 року у Грузії пройшов перший гей-парад, і представники православного руху побили учасників цієї демонстрації. Причому, багато постраждалих сховалися у Бетлемі.

Ніні Палавандішвілі: Загалом, наш перший проект став експериментом, ще раніше у нас виникла ідея попрацювати з темою нової міграції, хотілося більше дізнатися про людей, які зараз переселяються в Грузію. Так, десять років тому у нас раптово з’явилося багато китайців. Потім китайці зникли, їх магазини закрилися, а до нас приїхало багато індусів і пакистанців. Зараз є мігранти з Ірану, Іраку, країн Африки та Західної Європи. Ми зацікавилися, чому ці люди приїжджають до Грузії, чим вони займаються, як до них ставляться місцеві. Адже є стереотип, що із Західної Європи приїжджають «хороші» мігранти, а решта – погані, пов’язані з криміналом.

Оскільки Грузія славиться кухнею, ми вирішили поєднати кулінарію і міграцію. Торік ми почали досліджувати, чим займаються переселенці – ця робота ще триває. Так, виявляється, багато індусів вчаться медицині. Але щоб дізнатися подробиці, потрібно з кимось довго спілкуватися, а перед цим домогтися прихильності людини. Разом з нами на такі дослідницькі роботи ходили студенти-антропологи. Ми хотіли зібрати матеріал, зробити брошуру про мігрантів, їх культуру і представити роботу у громадському просторі.

Одного разу ми зрозуміли, що проблема міграції глибше, ніж уявлялося. Не можна прогнати людину, з якою працюєш, якщо у неї проблеми з облаштуванням. Ми прийшли до омбудсмена, там зацікавилися питаннями мігрантів, з часом стали трохи допомагати. Щоб дати темі великого розголосу, ми пішли на телебачення – на кулінарну програму одного з найрейтинговіших грузинських каналів. У підсумку, ми зробили п’ять телешоу з представниками Нігерії, Таїланду, Йордану, Індії, Іраку. Не можу сказати, що ми щось цим змінили, але цікавий досвід отримали і ми, і переселенці, і працівники телеканалу. Хоча б, люди дізналися, що мігранти нічого у нас не крадуть, а приїжджають, тому що у них проблеми.

Наші друзі навіть не замислюються про проблеми мігрантів, думають, що у тих все добре, раз вони нікуди не звертаються. А когось у басейн не пускають, бо він чорношкірий.

Дата Чігхолашвілі: Люди у Тбілісі не стануть абсолютно толерантними, але ми хочемо, аби просто почали говорити про дискримінацію. Добре робити щось подібне в університетах. А то навчаються в одній групі іноземці та грузини, і навіть не знають один одного, ходять окремими компаніями. Нехай познайомляться, хоча б за допомогою кулінарії. Спочатку – кулінарія, а потім людина розповідає про моторошний прояв расизму.

Ніні Палавандішвілі: Загалом, ми так захопилися темою, що продовжуємо її розвивати, у жовтні робимо воркшоп зі школярами – діти записуватимуть на відео історії своїх сусідів-мігрантів.

 

Юрій Кручак: Яке політичне спрямування у вашої інституції?

Ніні Палавандішвілі: Ми намагаємося бути «лівими», і намагаємося не йти на всі компроміси заради грошей. Наприклад, мені було б складно, якби Каха Бендукідзе запропонував грант для художників, довго б вирішувала, чи відправляти туди заявку.

Якось наші художники створили петицію, щоб звільнили міністра культури Грузії – я підписала й поширювала її. У цей час я мала їхати на місяць у резиденцію до Польщі, і за мене подали заявку, щоб міністерство культури фінансувало цю поїздку. Польський представник не знав про ситуацію у нашій країні, коли домовлявся про це, і я відмовилася їхати за гроші міністерства. Треба мислити і відповідати за свої вчинки. А ми часто діємо в ім’я комфорту.

Юрій Кручак: У вас є механізм забезпечення фінансової незалежності? Як суспільство може підтримати вашу організацію?
Ніні Палавандішвілі: Ми не знаємо, як нас підтримати. У мене свій погляд на це питання, але не впевнена, що він дуже правильний. Єдине місце, де грузинські художники можуть отримати гроші – міністерство культури, ще муніципалітети, але часто вони фінансують якісь популістські концерти. До того ж, міністерство може фінансувати тільки якісь проекти, гонорар за співпрацю з ним не отримаєш.

До кінця минулого року ми трималися на іноземних грантах від фонду Сороса, Євросоюзу. Наприкінці листопада усі гранти у нас закінчуються, і ми реально не знаємо, що робити далі. Резиденція прибутку не дає, ми можемо утримувати тільки простір і самих художників. Ми – некомерційна організація, і не можемо, наприклад, відкрити кафе. Може, пропонувати тури туристам або художниками?

У Грузії є галерея Нектар, де некомерційні художники створюють експериментальні роботи. Працівники цієї галереї їздили у Базель, там попросили художнє співтовариство про допомогу, і так зібрали певні кошти. Не впевнена, що це правильно. Ми платимо податки державі, яка повинна допомагати. Системою краудфандінга ми звільняємо державу від цього обов’язку, і ще податки на це треба платити. Але боротися з міністерством марно. Я не підтримую такої системи, але іншого варіанту не знаю.

Люди збирають гроші на соціальні потреби, чиєсь лікування і так далі, але суспільству ще незрозуміло, що необхідно допомагати мистецтву. Думаю, гроші для галереї Нектар, в основному, перераховували з-за кордону.

Дата Чігхолашвілі: До того ж, проекти, які ми робимо, багатьом незрозумілі. Якось ми запросили художника з Німеччини до Академії мистецтв, аби поговорити про сучасне мистецтво, про те, що кожна робота сьогодні повинна бути у певному контексті. Студенти нудьгували на зустрічі, сиділи з такими обличчями, ніби вони все знають, обурювалися, що говорять про соц-арт, а їм цікаво інше.

 

Юрій Кручак: Ви створюєте інституцію з елементами соціального центру. Що для вас ідеальна інституція?

Дата Чігхолашвілі: Мені цікава інституція, яку ми створюємо. Хотілося б, аби робили проекти не самі, щоб був краудфандінг, допомога з фінансами, консультаціями. Хочеться, щоб така ініціатива об’єднала студентів, молодих художників, дослідників, активістів.

Ніні Палавандішвілі: Як куратору мені цікаво працювати з художниками. Але хочеться, щоб не я пропонувала тему, і вони під неї підлаштовувалися, а щоб ми разом розвивали певний напрямок.

Ще одна проблема – грузинські художники не уявляють, що можна співпрацювати з музикантами, режисерами. Мені хочеться зробити масштабний проект, щоб художники чогось навчилися у суспільства. Для мене інституція – платформа для саморозвитку, дискусій, спілкування. Я майже не працюю над виставками, а мої виставкові проекти містять тематичні дискусії, воркшопи, освітні програми. Не думаю, що ідеальна інституція неможлива. Інакше, ми б не займалися тим, чим займаємося.

Якщо повернутися до теми фінансування, ми просуваємо ідею того, щоб міністерство культури працювало разом з міністерством економіки над зміною податкової політики. Влада не замислюється над тим, щоб люди, які вкладають у культуру, платили менше податків. У владі не розуміють, що це – не звільнення від платежів, просто податки йдуть на конкретну справу.

Дата Чігхолашвілі: Потрібен закон, за яким великий бізнес буде зобов’язаний вкладати у культуру маленький відсоток від доходів. Ці гроші повинні передаватися до спеціального фонду, який би розподіляв ці кошти.

 

Юрій Кручак: Чи є можливість вплинути на культурну політику Грузії?

Ніні Палавандішвілі: Два-три місяці тому міністерство культури оголосило на своєму сайті, що відкрите для ідей. З одною грузинською художницею ми розробили рекомендації, пропонуємо щорічно оприлюднювати бюджет сфери культури, повідомляти, скільки грошей піде на гранти, який механізм відбору їх отримувачів. Це базові моменти, але навіть вони не прописані. Жодної відповіді з міністерства ще не надійшло. Ми, спільнота художників, писатимемо рекомендації, а хто і як буде їх розглядати, незрозуміло. Тим більше, зараз міністр знову змінився, потрібно лобіювати свої проекти заново.

Юрій Кручак: Хочу повернутися до архіву, до проекту «Archidrome». Як формувалася структура архіву? Як домовлялися з художниками про авторські права?

Ніні Палавандішвілі: Художники передавали інформацію на дисках, висилали резюме з вирізками з газет. Ми хотіли, аби це було доступно всім в Інтернеті, але на це не вистачило грошей. Та й художники не завжди вчасно оновлюють інформацію про себе. Але ми продовжуємо працювати з архівом. Коли проводимо open call, і нам подають заявки, оновлюємо наші дані.

Стосовно прав, письмово ми ні про що не домовлялися, але кожен раз, коли до нас звертаються за матеріалом, направляємо людей до художників, нічого просто так не даємо.

 

Юрій Кручак: У вас є друзі, які розвивають ініціативи, подібні GeoAIR?

Ніні Палавандішвілі: Звичайно, є. У нашій резиденції була француженка з Марселя Джеральдін Паулин Назарян, у неї багато зв’язків з арабськими країнами, Кенією. Вона хоче створити платформу, щоб об’єднати людей, ініціативи, організації для спілкування і співпраці, але не у рамках, запропонованих Євросоюзом, Східним партнерством тощо, поза певних політичних приписів. Проект дослівно називається «Резонансні течії». У Марселі художниця мешкає у знаменитому будинку Ле Корбюзьє, де мистецтво переплітається із соціальним. Свою квартиру Джеральдін Назарян перетворила на центр зустрічей, організує музичні програми, і намагається втягнути у все це мешканців цього будинку.

Також ми працюємо з організацією у Тирані, столиці Албанії – там проводять тематичні резиденції. Співпрацюємо з резиденцією у Кошице, у Словаччині, багато співпрацюємо з Вірменією.

Ми намагаємося, щоб не все, що ми організовуємо, відбувалося у Тбілісі. У Грузії все дуже централізовано, все – у столиці. Проте, минулого року ми працювали у Зугдіді, Руставі, Местії. Але виникає нова проблема: якщо у Тбілісі проблеми з художниками, то в інших містах взагалі нікого немає. Втім, ми змогли працювати з місцевими художниками, пояснювали їм наші ідеї і залучали їх до наших розробок.

29 Серпня, 2014
Білосток, Польща

 

Володимир Ус – куратор Асоціації молодих художників Oberliht в Молдові. Володимир навчався живопису у Кишиневі, культурному менеджменту у Белграді, брав участь у міжнародній програмі для кураторів у Греноблі.

Юрій Кручак: Скільки років асоціації Oberliht? Яка її структура?

Володимир Ус: Нашу асоціацію ми заснували 2000 року, я тоді був студентом 3 курсу Академії музики, театру і образотворчих мистецтв Кишинева. Метою нашої організації було допомогти молодим художникам показати себе, оскільки студенти не мали змоги виставити свої роботи. Тоді ми мало знали про громадянське суспільство, об’єднання було інструментом для реалізації практичних цілей.

Спочатку у колективі було 10-12 художників, ми готували різні виставки. За допомогою асоціації ми безкоштовно отримали місце в історичному музеї, наприклад. Виставлялися у різних містах і селах Молдови, один проект навіть зробили у Придністров’ї – ми хотіли показати, чим займаються молоді художники в Молдові, і заодно подивитися, чим зайняті молоді художники у Придністров’ї.

Ще ми зробили сайт та інформаційну розсилку, яка зараз називається Oberlist, з її допомогою ми повідомляли молоді про можливості участі у різних виставках і освітніх програмах. Цей інформаційний ресурс виріс, тепер ним користуються не тільки у Молдові.

Згодом багато художників нашого колективу з економічних причин переїхали в інші країни, частина людей відмовилася від занять мистецтвом. З нами залишився досвід, накопичений за кілька років – завдяки йому сьогодні ми здійснюємо великі міжнародні проекти.

З 2006-2007 років ми почали переосмислювати роботу нашої організації. У цей період ми стали актуалізувати тему публічного простору. У нас не було такого простору, але потреба в ньому була – і для роботи, і для показу своїх робіт. У певному сенсі, це виштовхнуло нас на вулицю. Зараз Oberliht – колектив людей різних професій з різним досвідом роботи, ми не тільки організовуємо виставки, а й розмірковуємо про трансформації публічного простору, розвиток регіону, держави, суспільства.

У середині 2000-х ми стали запрошувати місцевих і зарубіжних художників для роботи у публічному просторі. Це відбувалося у форматі резиденцій, і ми до цих пір працюємо в такому плані. У 2006-2008 роках ми підготували серію проектів під назвою «Інтервенції»: художники робили проекти у публічних місцях з метою змінити там щось. Так ми перевіряли, наскільки мистецтво може щось змінити у світі.

Згодом виник проект «Кіоск». Проект полягав в установці платформи у публічному просторі Кишинева, яка б стала місцем взаємодії художників і спільноти. Платформа реалізована Стефаном Русу (Stefan Rusu), він запропонував дизайн відкритої квартири, зробленої з бетону – так колись створювалися квартири з готових плит. Квартира досі стоїть перед департаментом культури Кишинева, і досі використовується для реалізації мистецьких та соціальних ініціатив.

Коли ми почали використовувати публічний простір у Кишиневі, зрозуміли, що він цікавий не тільки художникам, а й бізнесменам, політикам, які проштовхують у ньому власні інтереси. Виходить, публічний простір є конфліктним, у ньому стикаються інтереси різних груп, при цьому інтереси місцевих жителів, користувачів цих просторів, ігноруються. У певному сенсі, це дало нам тему для роботи, яку розвиваємо досі. Зараз ми співпрацюємо не лише з художниками, але і з архітекторами, соціологами, істориками, активістами. Всі ці професійні групи знають про публічний простір, розуміють, як він функціонує, проектують його. Разом з соціологами ми дізнаємося про потреби жителів певної локації, з істориками вивчаємо минуле визначеної місцевості, з активістами працюємо, коли публічним місцям загрожує руйнування або зникнення через чиїсь особисті інтереси.

 

Юрій Кручак: Як різні соціальні групи впливають на діяльність вашої асоціації? Як ці спільноти комунікують?

Володимир Ус: Для кожного проекту ми створюємо команди, і на базі проектів об’єднуються різні люди. Асоціація, швидше, платформа для об’єднання програм. Це не інституція, але вона дозволяє ініціювати проекти і залучати до них безліч людей.

Ми не хочемо створювати інституцію на базі асоціації, бо це бюрократизує роботу. Ми намагаємося функціонувати горизонтально. Кожен наш проект формує нові команди, і всі ці команди рівні у процесі прийняття рішень. Пріоритет створення інституцій повинен бути у держави. Інституції повинні захищати художників, давати їм можливість реалізуватися.

 

Юрій Кручак: Які програми реалізує Асоціація Oberliht, крім резиденцій?

Володимир Ус: Резиденція – один з форматів, з яким ми працюємо. У рамках цього формату ми запрошуємо художників, архітекторів, антропологів для обміну досвідом. Так представники різних професій освоюють новий для них контекст. Але ця програма є освітньою і для нас самих – спілкуючись з різними людьми, ми розуміємо принципи їх роботи.

Інші програми можна пов’язати з «Відкритою квартирою» у рамках «Кіоску». Так, 2009 року ми почали програму проекцій під відкритим небом, постійно показували фільми, пов’язані з темою публічного простору, розвитком міст, активізмом. Нова для нас тема – політичне кіно, з його допомогою ми хочемо сказати, що у політиці беруть участь не тільки певні партії, а й звичайні громадяни. Також у «Відкритій квартирі» ми показуємо відео-роботи художників з різних країн.

Ще один наш проект – групи для читання. Ми з різними людьми читаємо наукову літературу з трансформації публічного простору. Тут філософія, соціологія та багато іншого. На базі цього будується бібліотека суспільного простору.

Останні два-три роки ми проводимо соціологічні опитування жителів місць, де нам цікаво працювати. Не назвав би це окремою програмою, це процес, у який ми постійно включені.

 

Юрій Кручак: Наскільки велике співтовариство, з яким ви працюєте?

Володимир Ус: Місцева арт-спільнота дуже мала, оскільки незалежні інституції Кишинева можна перерахувати по пальцях. Публіка, яка відвідує наші програми, теж невелика, і це – проблема, яку потрібно вирішувати. Один із способів це зробити – художня освіта. Центр сучасного мистецтва у Кишиневі має ідеї з цього приводу, ми допомагаємо їм розвивати їх.

Ми працюємо не тільки з художніми ком’юніті, втім, усі групи, з якими ми взаємодіємо, невеликі. Студентів багато, але архітекторів, які працюють у громадському просторі, мало. Ми намагаємося розвивати цю спільноту, запрошуємо «наших» архітекторів з лекціями в університети – там вони розповідають студентам, чим ми займаємося.

 

Юрій Кручак: Як би ти описав свої політичні погляди і, відповідно, позицію платформи, яку ви розвиваєте?

Володимир Ус: Асоціація Oberliht – неполітична організація, але те, що ми робимо, можна назвати політичною активністю. Ми намагаємося працювати на двох рівнях. На «нижньому» рівні ми спілкуємося з людьми, спільнотами. На «верхньому» – комунікуємо зі ЗМІ, доносимо потрібну інформацію тим, хто приймає рішення по культурі. Це робота, пов’язана з формуванням культурної політики, участь в економічних дискусіях. Також, ми постійно передаємо до Міністерства культури рекомендації щодо поліпшення культурної політики в країні – рекомендації стосуються підтримки незалежних організацій художників, політики розвитку міського простору. Ще один аспект – художня освіта. У трьох цих напрямках ми активні. У майбутньому плануємо розвивати й інші напрямки.

 

Юрій Кручак: Скільки людей працює у вашій організації?

Володимир Ус: На даний момент, це група з трьох осіб, плюс бухгалтер. Також допомагають волонтери та стажери. Крім цього, ми співпрацюємо з професіоналами з різних сфер, яких запрошуємо у свої проекти.

 

Юрій Кручак: Як приймається рішення про створення проекту? Наскільки складно сформувати нову групу?

Володимир Ус: Рішення по кожному проекту приймаються командою, яка ініціює проект і розвиває його. В асоціації є наглядова рада з художників-членів асоціації. Ця рада потрібна, аби наша організація не зраджувала початковій меті – допомога молодим художникам. Ми задіяні у всіх проектах молодих художників і намагаємося підтримувати їх. Крім того, нам цікаво допомагати суспільству у цілому.

 

Юрій Кручак: Минуло практично 14 років з моменту появи вашої асоціації. Відчувається якийсь результат?

Володимир Ус: В асоціації було два періоди. Спершу існував колектив художників, які проводили виставки у різних містах, потім почалася робота з публічним простором. Другий етап вже має результати, ми реалізували проекти, які до цих пір функціонують, створили програми, які працюють.

Ми – дуже маленька організація, складно виміряти те, що ми робимо у якісних показниках, тому що таких, як ми, має бути 20-30. Тоді й результат буде набагато помітнішим.

 

Юрій Кручак: Наскільки складно розвивати Oberliht? Чи є підтримка влади і суспільства?

Володимир Ус: Наша організація завжди була фінансово незалежна, трималася на особистих ресурсах. І сьогодні асоціація розвивається завдяки нам – тим, хто інвестував свої ресурси в цю діяльність. Але зараз нам краще: ми навчилися залучати міжнародні фонди і робити для них проекти, що дозволяє розвивати наші програми. Ми накопичили людські та фінансові ресурси, які дозволяють нам працювати на самих себе. Раніше ми просто виживали. Зараз живемо не дуже добре, але ситуація більш стабільна.

Підтримка – питання майбутнього. Кілька років ми намагаємося працювати на «верхньому» рівні, з владою. Для нас це – новий вимір, недавно ми почали освітні програми, просто читаємо теорію, і це формує поняття про трансформації публічного простору і чинники, що впливають на них. Тепер ми можемо формувати більш адекватні рекомендації для держави, конкретні стратегії.

 

Юрій Кручак: Які механізми пошуку коштів?

Володимир Ус: Наприклад, є міжнародні проекти Європейського Союзу для підтримки культурних ініціатив. Також ми намагаємося на локальних рівнях брати участь у програмах з фінансування культури, пропонуємо, щоб було більше місцевих фондів для допомоги культурі.

Ми ще не пропонували владі законодавчих реформ, але постійно висвітлюємо діяльність інших незалежних організацій, які держава повинна підтримати. Подаються, щоправда, не нами, різні законодавчі ініціативи – наприклад, про створення культурного фонду Молдови. Цей фонд міг би фінансувати незалежну культуру, ініціативи неурядових організацій. Ще, розроблений законопроект про те, що наприкінці року громадяни можуть скерувати 2% своїх податків на діяльність конкретних організацій. Крім цього, ми замислюємося про партисипативний бюджет, який функціонуватиме на місцевому рівні. Таким чином, певний відсоток місцевого бюджету буде розподілятися між жителями міста, і піде на підтримку ініціатив локальної громади.

Теоретично, міський бюджет повинен бути повністю партисипативним, але будемо починати з невеликого відсотка. Ця модель вже функціонує у Польщі: там у багатьох містах створено комісії, які вивчають пропозиції мешканців, і розподіляють гроші між різними місцевими ініціативами. З одного боку, це втягує місцевих у життя міста. Крім цього, бюджет міста розподіляється набагато ефективніше, тому що люди самі знають, що потрібно змінити в їх дворах: щось заасфальтувати, десь відремонтувати каналізацію тощо. Партисипативний бюджет ефективний і демократичний.

20 Січня, 2014
Київ. Україна

 

Катерина Ботанова – критикиня, кураторка, перекладачка, директорка Фундації «Центр сучасного мистецтва», головна редакторка онлайнового журналу про сучасну культуру «Korydor», членкиня Европейського культурного парламенту, Наглядової ради міжнародного фестивалю мистецтва і комунікації FLOW та «рульової групи» Vienna Seminar.

Юрій Кручак: Катерино, минулої весни ти приймала участь у серії робочих зустрічей «Архітектури можливостей», де обговорювалась концепція міждисциплінарного центру в Україні. Як змінилось твоє бачення цієї інституції з того часу?

Катерина Ботанова: Зараз кожен день щось змінюється. Здається, усе, що ми говоримо, обов’язково повинно маркуватись датою, тому що динаміка політичних та соціальних подій шалена, і від того, у який час ти щось говориш, залежить, як твої слова будуть тлумачити.

 

Юрій Кручак: Існувала думка, що спільнота не може впливати на процеси навколо. Зараз спостерігаємо, що це не так, незадоволеність людей вилилась на вулиці.

Катерина Ботанова: Дуже хочу, щоб спільнота впливала, хоча невпевнена у цьому. Складність у тому, якою мірою ми хочемо впливати на політичну ситуацію як громадяни, та якою мірою – як художники, представники культури. Ці питання майже не пророблені, і це дуже небезпечно.

Ми постійно живемо без «завтра», без жодної візії того, що буде на декілька кроків попереду. Важливо пам’ятати, що культурний центр – жива структура, яка складається з потреб продуцентів культурних явищ, потреб аудиторії, знання цієї аудиторії та людських і матеріальних ресурсів. Диспозиція цих чотирьох блоків динамічна та постійно змінюється, за останній рік – дуже сильно, особливо у царині ресурсів. І людські, і матеріальні джерела вичерпуються. У нашій країні видатки на соціальні та культурні потреби постійно зменшуються, бо зникає розуміння того, що на ці сфери життя треба звертати увагу. Людські ресурси залежать від матеріальних, і зараз відбувається депрофесіоналізація у культурі: нам треба вчитись, розвиватись, але ми не маємо можливостей для цього, бо треба виживати.

 

Юрій Кручак: Все ж, якою має бути структура міждисциплінарного центру? Виходячи з подій в ніч на 20 січня, бачимо, що спільнота не бажає старих моделей управління, і, напевно, необхідні нові шляхи взаємодії між владою та громадянами? Можливо, у мультидисциплінарному центрі треба випрацьовувати ці нові моделі взаємовідносин між соціальними групами?

Катерина Ботанова : Моє бачення центру, за великим рахунком, з минулого року не змінилось, а вточнилось. Зокрема, сьогодні категорично незгодна, що треба шукати діалогу з теперішньою владою. До останнього була впевнена, що це необхідно, бачила шлях мирних змін, але зараз розумію, що переговори неможливі – не може бути переговорів з гвинтівкою. Це, безперечно, не означає, що суспільна комунікація зайва. Спілкування – це те, чого нам дуже бракує, без чого не існує жодний уряд.

Якщо говоримо про культурний центр, мені здається важливим, що культурна діяльність, навіть у найширшому розмінні культури – діяльність чуттєва і мисленнєва. Це можливість бачити, проговорювати, втілювати певні ідеї, цінності, концепції, якими суспільство живе сьогодні і якими може жити завтра. Навколо цього має будуватись системна комунікація і взаємовідносини різних частин суспільства.

У ситуації, коли нічого немає, коли є лише «бідний ландшафт з жовтою травою», існує небезпека, що ми спробуємо запхати у культурний центр все можливе. Треба думати, що вибирати. Мені важливо, щоб міждисциплінарна інституція була, принаймні, на першому етапі, інкубатором, місцем для продумування, відчування і створення концепцій, ідей, певних суспільних моделей. Можливість робити щось у художньому середовищі – одна з найбільших нагальних потреб.

Модель інкубатору складна для сприйняття. Майбутній культурний центр матиме різні фази життя, з часом буде ставати іншим. Планувати щось дуже складно, потреби суспільства та маса критичної думки змінюються, і прорахувати ці процеси непросто. Наразі непевність є одним з ключових елементів діяльності тих, хто працює у культурному полі. Разом з цим, будь-яка менеджерська модель потребує конкретного бачення перспектив.

Інкубатор, про який я говорю – коштовна річ. Величезна кількість ресурсів буде витрачена на непомітну діяльність. Проте кошти, які приходять у цей сектор, вимагають публічної, бажано позитивної віддачі. Інкубатор не дає її до певного моменту.

І ще, очевидно, що паралельно роботі інкубатора має йти велика просвітницька діяльність. Треба зазначити засади діалогу для того, щоб він відбувся. Чому у часи революції варто захищати художній музей та парламентську бібліотеку? Чому наслідки їх втрати будуть критичними для багатьох поколінь? Не знаю, як це пояснити. Стільки втратили за останні 20 років…

 

Юрій Кручак: Останні 20 років в Україні більше піклувались про успішність, і, можливо, замало часу приділяли збудуванню моделі, орієнтованої на ефективне розуміння поточних суспільних процесів. Мені здається, що центр, про який ми говоримо, міг би формувати таку структуру. Це – довгий процес, але з’явилось би конкретне розуміння того, як ми можемо впливати на політиків, культуру. Адже зараз суспільство є виключеним з культурних та політичних процесів, воно приймає участь у них тільки у момент вибору, наприклад, під час голосування.

Тож, з яких сегментів міг би складатись інкубатор?

Катерина Ботанова: Не думаю, що культурний центр має впливати на політику, тим більше, на політиків. Вважати, що культурна інституція обов’язково повинна прямо впливати на політичну реальність дуже наївно. На мою думку, специфіка нашого життя і громадянського безправ’я зараз вилилась у насилля та протест, який немає стратегії та неефективний для створення політики.

Найважливіше у культурній діяльності – заглибленість у процес і певна віддаленість, яка надає можливість бачити у перспективі, створювати варіанти «завтра», показувати хто ми як люди та як суспільство. Сьогодні в українському мистецтві бракує віддаленості перспективи – ми страшенно хочемо вплинути безпосередньо і сьогодні. Але це неможливо. У перспективі культурні інституції мають впливати на суспільство, тільки іншим шляхом: через створення знань, цінностей та аудиторій, які зможуть втілювати ці цінності, зокрема й у політичному просторі. Так що, у певному сенсі, культура – це і будування політики, певної стратегії розвитку суспільних царин. Це питання особливо складне сьогодні, характер ресурсів сильно впливатиме на політичну взаємодію.

Також важлива замкненість наших реалій у колі суто українських проблем. Це створює ефект скороварки з щільно закритою кришкою. З’являється ілюзія, немов те, що тут відбувається, є визначальним для світу – таке собі пережовування сказаного, замість того, щоб вчитися з зовнішнього контексту.

Думаю, що культурний центр має складатись з резиденцій різної тривалості, з можливістю поєднувати усілякі мистецькі та дослідницькі дисципліни. Повинні бути експозиційні робочі площі, можуть відбуватись дискусії, концерти – процес в інкубаторі має виходити у простір для комунікації. Вагомим є модуль освіти та просвіти, побудований навколо діяльності інкубатору і того, що відбувається паралельно, створюючи контекст та історію. Важливий блок, який працюватиме із створенням міжнародного контексту на основі резиденцій та виставок. Дослідницька діяльність має втілюватись як частина резиденцій – через мистецькі проекти, публікації. Крім того, потрібні інвестиції в інтенсивність створення мистецького продукту та поглиблення контакту з аудиторією. В ідеалі, змальована модель центру має розвиватись за спіраллю, розширюючи свої кола.

 

Юрій Кручак: Для кого будуть влаштовуватись резиденції? У яких просторах вони проводитимуться?

Катерина Ботанова: Відповідати на ці питання без конкретних відповідей на попередні неможливо, це – простір чистої фантазії, здогадки можуть виявитись далекими від реальності. Якщо поміркувати, дуже важливою є співпраця, «варіння» між різними типами мистецьких практик – такі взаємообміни можуть генерувати нові ідеї. Як це зробити технічно, не знаю. У такій ситуації значну роль мають куратори, їх можливості для збудування простору комунікації. Знов-таки, постає питання ресурсів, наявності потрібних людей в Україні.

З іншого боку, в описаній структурі завжди стоятиме питання прийняття рішень. Хто буде владоюа? Чесно, не знаю, бо моделі експертного одноосібного та колективного керівництва обидві мають низку плюсів та мінусів. Фахове колективне рішення завжди створює захисний буфер – можна сказати «це не я», така модель може бути ефективною з точки зору об’єму знань, але невпевнена, що вона дуже хороша для управління. Одноосібне рішення куратора завжди обмежене знаннями, вмінням ризикувати, втім, така модель може бути значно результативнішою стосовно реалізації певного бачення розвитку.

 

Юрій Кручак: Як ти оцінюєш перспективу будування взаємовідносин між художниками та існуючими інституціями? Наразі маємо багато будинків культури…

Катерина Ботанова: Не бачу зв’язку між інституціями та будинками культури. У моєму розумінні, інституція – певна послідовність стратегії і політики, а будинки культури – юридичні особи, які намагаються вижити у сучасних умовах. Культурний центр, очевидно, буде створений у Києві і за приватні кошти – інших в Україні реально не існує. Реформа будинків культури, створення культурних осередків на місцях – важливе питання, але воно – іншого порядку. Особливо не досліджувала цю тему, але будинки культури мають працювати з локальними потребами, простими у реалізації. Знаю кілька міст, які намагаються трошки цим займатись: Вінниця, Львів, Кременчук, Дніпропетровськ, Луганськ. Про Київ говоримо як про професійне мистецьке середовище з іншим рівнем типом аудиторії.

 

Юрій Кручак: Які культурні інституції можна розглянути детальніше щодо твоєї моделі? Можливо, такі заклади існують за кордоном?

Катерина Ботанова: Ідейно – ні. У нас абсолютно інша ситуація, хоча частково центр спиратиметься на досвід інших організацій. Є низка європейських резиденцій, які досліджують практики різних інституцій, декілька років тому була створена книга про міждисциплінарну співпрацю, ресурси для неї тощо. Щодо кожного сегменту майбутнього центру, треба дивитись на досвід інших і на те, як поєднувати його з нашими реаліями. У нас склалась ситуація, коли абсолютно немає бюджетних коштів, є виключно приватні гроші, швидше за все, певного ґатунку і певної людини – тому ця особа матиме значний вплив на те, що буде відбуватись.

Прекрасна модель мистецьких резиденцій у Варшаві. Можна взяти її за зразок, але скільки вона коштує? Її підтримує інституція, яка зараз сама у великій кризі через проблеми з фінансуванням та управлінням. Резиденції мають автономію, але можливості реалізації проектів дає інституція, тож, коли вона починає валитись, валиться все інше.

Юрій Кручак: Якими могли б бути задачі міждисциплінарного центру?

Катерина Ботанова: Впевнена, що така організація мала би на меті формування культурної політики суспільства, втім, робити це одноосібно не дуже ефективно. Цікаво було б, якщо така інституція стала би «точкою тяжіння» для різних центрів, які б разом випрацьовували культурну стратегію. Потрібна платформа, яка зможе притягувати інших, стимулювати процес – без лідера колективна дія вмирає. Втім, все це буде риторикою, поки не стане зрозумілим, яка у країні влада. Культурна політика має реалізовуватись через державну владу – тільки тоді вона буде дієвою.

 

Юрій Кручак: Чи існує точка, з якої могла б вибудовуватись мережа інших культурних інституцій? Хто міг би увійти до наглядової ради мультидисциплінарного центру?

Катерина Ботанова: Це тактичні питання, на них неможливо відповісти без відповіді на стратегічні питання. Ми не можемо обговорювати те, хто увійде до складу ради, якщо не буде зрозуміло, про яку структуру центру ми говоримо. Мені подобається модель інкубатору. У такій організації може бути кілька рад, серед них – спостережна чи піклувальна, яка займатиметься стратегією розвитку інституції загалом та можливостями реалізації цієї стратегії з точки зору ресурсів, фінансування. В ідеалі, вона має складатись з людей, які працюють у культурному секторі та у бізнесі, і розуміють, як формується мистецький продукт. Члени ради повинні формувати кола підтримки навколо інституції, чим вони ширші – тим краще.

Щодо вибору резиденцій, формування програми – можна створювати експертні ради з декількох спеціалістів, або цим може займатись куратор, який працюватиме на умовах контракту. Втім, останнє майже нереально в українських умовах – знов спливає питання, звідки взяти куратора.

 

Юрій Кручак: На мою думку, не можна говорити про ресурси, доки ми не почнемо пропонувати маленькі проекти, які б відрізнялись від існуючих. Наприклад, «Громадське ТБ» демонструє певний рівень журналістики, і люди йому вірять. Треба поновити довіру суспільства до інституцій, а це можливе тоді, коли існує певний рівень продукту, який інституція видає.

Катерина Ботанова: Мені здається, порівняння з «Громадським ТБ» небезпечне, бо це – проект для доволі вузького кола людей. Є спільнота, яка розуміє, що у нас заангажоване інформаційне поле, є потреба в інформації, і є ресурс професійних журналістів – це створює базу. Співпав час, сформувалась група людей, хоча з фінансуванням все не настільки просто. Чи може цей проект стати системним, існувати наступного року? Інша небезпека у тому, що коло людей, які розуміють, що, крім якісної інформації, має бути кваліфікована аналітика, зовсім маленьке.

У потенційного культурного центру зараз немає референтної групи. Як би не змінювались політичні обставини, не можу уявити ситуацію, коли люди скажуть, що такий проект потрібний. Інформація зараз потрібна для виживання суспільства, це – чинник політичної боротьби. Культура в Україні ніколи не усвідомлювалась як запорука існування суспільства, і прищепити це людям зараз нереально.

Треба, щоб різні прошарки суспільства розуміли стратегічні завдання міждисциплінарного центру. Ми – ініціативна група культурних активістів, серед наших завдань – формування кіл підтримки певних ідей. Важливо, щоб у суспільстві постійно існувала потреба у культурі – це те, що пов’язує наші вчора, сьогодні та завтра. Коли події на Грушевського стануть цяточками в історії, лишиться щось, що зможе акумулювати знання про ті події. Але це – величезне завдання, потрібна гігантська мережа підтримки.

Усвідомлення важливості культури може прийти за місяць чи за декілька років. Говорити про такі процеси зараз немає сенсу, бо суспільство «горить». Спільнота почала трошки чути культурницьке середовище наприкінці 2000-х, можна було писати про мистецтво, і на це була реакція, але потім – бум! – все впало, зокрема й через політичні реалії. Переоцінку значення культури варто тримати у перспективі і вже сьогодні робити маленькі кроки у цьому напрямі.

Зараз ми, культурні активісти, можемо сказати, що ми є, дуже невеличкі, з певними потребами. Світ навколо цих потреб буде розширюватись, і, навіть якщо не все суспільство бачитиме їх, вони стануть важливими. Варто розуміти, що не всі поділятимуть наші переконання. Не факт, що хтось почує про нашу ідею культурного центру, але, якщо ми не говоримо, що вимоги принаймні частини культурного середовища є такими, нас точно ніхто не побачить. Якщо ми розширимо наше коло, можливо, нас почують, наші потреби будуть втілені, і ми зробимо наступний крок.

Від моменту цієї розмови, від подій на Грушевського в січні 2014 минуло лише три місяці, а здається, ніби минула вічність. Сьогодні вже можна і треба говорити не лише про вимоги до нової влади, а й про співпрацю, спільну роботу над політиками й стратегіями, що ми, культурні активісти, й робимо. Але засадничі питання до створення культурного центру в Києві не змінились і зміняться ще не скоро: розвиток сучасних мистецьких практик, осмислення болісної реальності через мистцтво, розвиток і співпраця – сьогодні взагалі не стоять на порядку денному. Як не стоїть на порядку денному і фінансування подібного проекту з приватних коштів, оскільки всі кошти сьогодні або на війні, або за кордоном.

26 Жовтня, 2013
Тбілісі. Грузія

 

Моніка Шевчик – мистецтвознавиця, кураторка, директорка галереї Арсенал у Білостоці, Польща. З 1990 року створює Авторську колекцію ІІ галереї Арсенал. Авторка та кураторка понад 100 виставок. Серед них – «Подорож на схід» (The Journey to the East; галерея Арсенал, Білосток, Польща та MOCAK, Краків, Польща); «Тут і зараз» (Here & Now; галерея Захета, Варшава, Польща та галерея Арсенал, Білосток, Польща); «Чотири рози» (Four Roses; галерея Арсенал, Білосток, Польща); «Як розмовляти про сучасне мистецтво» (Jak rozmawiać o sztuce współczesnej; галерея Арсенал, Білосток, Польща). У 2011 році була кураторкою третього фестивалю мистецтв у публічному просторі «Відкрите місце» у Любліні, Польща.

Відкритий Простір: Як галерея може впливати на культурну політику держави, і як політика впливає на галерею?

Моніка Шевчик: Наш вплив на політику держави мінімальний. Ми є міською галереєю у провінційному, хоча й немаленькому місті. Єдине, що ми, напевно, можемо робити, це – виконувати свій обов’язок, тобто, якнайкраще представляти сучасне мистецтво, акцентуючи увагу на сильних, актуальних художниках з Польщі та з-за кордону. І якщо Міністерство культури і національної спадщини захоче зробити якісь висновки з нашої програми, це дуже добре. Галерея ж може тільки кричати, підкреслювати у своєму провінційному місті, що саме ці художники, роботи та проекти шалено важливі, і для нас всіх має велике значення показ справжнього прогресивного мистецтва.

 

Відкритий Простір: Провінційна, як Ви кажете, галерея проводить воркшопи у Тбілісі та Києві. Складається враження, що є політика держави, яка робить таку діяльність можливою. Це дійсно так?

Моніка Шевчик: Це – моє індивідуальне рішення. Мене завжди цікавила презентація польського мистецтва і його промоція за кордоном, я почала займатись цим, така діяльність отримала свій розвиток. Потім мене перестала вабити така вузька стежка, робота лише з польським мистецтвом. Відчуваю, що наша позиція оцінена міністерством, вони усвідомлюють, що наша галерея сильна, і довіряють нашій роботі.

Щодо того, чому ми почали робити проекти за кордоном. Я веду галерею у Білостоці вже двадцять років, і пам’ятаю часи, коли чудові польські художники недооцінювались. Тому потрібно було нагадати про їх присутність світові – там, куди ми могли поїхати. Думаю, це важливо для художників, для мистецтва та культурної політики Польщі, і у нас є шаленство для цього, ми хочемо це робити. Окрім того, деякий час ми концентруємось на мистецтві Східної Європи, мистецтві держав, розташованих близько до Польщі: України, Білорусі, Грузії, Вірменії, Молдови. Намагаємось, щоб «Східне партнерство», про яке багато говориться у політиці, дійсно мало місце, щоб воно насправді проявлялось у стосунках між художниками.

 

Відкритий Простір: Тобто, існує внутрішня домовленість між міністерством культури та приватними ініціативами, якимись агентами?

Моніка Шевчик: Коли я чую «приватна ініціатива», то абсолютно з цим не ототожнююсь, бо мені спадають на думку приватні та комерційні галереї, які мають певну мету. Ми – не приватний заклад, ми – публічна міська галерея, ми витрачаємо державні гроші. Мені здається, що ми реалізуємо те, що міністерство від нас очікує, у той спосіб, що вже багато років робимо виставки у рамках презентації польської культури у світі. Також для мене важливо те, що мистецтво зацікавлене східним партнерством. Польща і Швеція – дві держави, які запропонували Євросоюзу ідею «Східного партнерства», до якого входять шість країн колишнього СРСР: Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Молдова та Україна. Я переконана, що це – дуже важливе рішення.

 

Відкритий Простір: Яка роль освіти у культурній політиці?

Моніка Шевчик: Я мало займаюсь культурною політикою… Я працюю у своїй сфері, і з досвіду керування галереєю розумію, що неможливо професійно вести такий заклад, коли у нього немає освітньої програми. З цими аспектами треба працювати одночасно: організовувати цікаві виставки, і робити так, щоб вони «входили» у суспільство, щоб їх можна було розуміти, щоб у них були реципієнти. Освітня програма – важливий елемент бюджету та діяльності галереї Арсенал, навколо кожної виставки з’являється декілька тематичних подій.

Здається, суспільство недооцінює сучасне мистецтво, не любить і не сприймає його. Треба переконувати людей, що насправді це існує для них, це – їхня мова, яку вони ще не розпізнали. І коли вони зрозуміють цю мову, то обов’язково закохаються в неї.

26 Жовтня, 2013
Тбілісі. Грузія

 

Група Бульйон (Наталія Васадзе, Теймураз Картлелішвілі, Володимир Хартішвілі, Костянтином Кітіашвілі, Катерина Кетсбіа, Зураб Кіквадзе) заснована в 2008 році. Діяльність Групи Бульйон зосереджена на активному злитті простору, який не стосується мистецтва з художным виробництвом та, навпаки, втручання діяльності, яка не сприймається як художня в художній простір.

Відкритий Простір: Коли виникла група Бульйон?

Бульйон: У 2008 році. Спочатку ми робили виставки окремо, у складі інших груп. Потім відбулась квартирна виставка, на якій учасники Бульйону з’єдналися частково, і наступну квартирну виставку готувала майже вся група. Так поступово і почали працювати разом.

 

Відкритий Простір: Чим був продиктований формат? Чому саме квартирні виставки?

Бульйон: Такі виставки були дуже популярними у 1980-90-х роках, але після 1990-х вони перестали організовуватись. Нам подобалось, що ця ніша сьогодні не заповнена. Нам подобався простір квартири як такий, тому що ми працюємо з site-specific: простором-конструкцією, на яку немов би ліпиться робота. Ще ми задавалися питанням, де зможемо відчувати себе вільніше: у приватному просторі, або в просторі, який називається «public space», чи існує цей простір насправді, і чи зможемо ми там щось робити.

Ще були галереї зі своїми програмою, політикою і кураторами – ці обставини завжди обмежують, але ти повинен з ними рахуватись.

 

Відкритий Простір: Тобто, це – спроба створити власну культурну політику, не йдучи в існуючий артистичний простір?

Бульйон: Це спроба відкрити приватний простір, і з’ясувати, де публічний простір взагалі. У радянський час те, що називалося публічним простором, насправді використовувалось владою. Після розпаду Радянського Союзу публічний простір ніби з’явився, але, фактично, він став приватним. 23 роки минуло, а мало що змінилося.

Ще одна проблема – немає простору, де ти можеш щось робити. Якщо і є якісь галереї, то знаєш: всі вони якісь квадратні, білі – хочеться іншого. Квартири дають це «інше»: деякі двокімнатні, деякі розташовані у старому будинку початку 19 століття… Люди не знають, куди вони потраплять, який простір побачать.

 

Відкритий Простір: Як ви працюєте із site-specific проектами? Які дані використовуєте? Що є відправною точкою?

Бульйон: Ми збираємося всі разом, та, якщо у когось є ідея, наприклад , щодо перформансу, ми обробляємо її вшістьох, і у підсумку виходить зовсім інша робота. Природно, що вона залишається без автора – це дуже важливо, така наша специфіка. Тільки разом ми створюємо проекти, тому що вони трансформуються завдяки нашій спільній роботі над ними.

Складно приходити до єдиної думки, іноді кожен залишається при своєму, у кожного є власні концепції. Якщо не вдається домовитись, ми відкладаємо проект. Якщо знаходиться спільне бачення певної роботи, ми її виконуємо.

 

Відкритий Простір: Наскільки важливо для вас місце, в якому повинен відбуватись конкретний проект?

Бульйон: Місце, та ж квартира або галерея, для нас дуже важливе. Бувало, ми приходили до квартири, і якраз там виникала нова ідея. Саме простір часто диктує нам, що б ми могли в ньому зробити. Це те саме, що і звичайне полотно, на якому ти маєш щось намалювати.

 

Відкритий Простір: А як ви розглядаєте людей, з якими взаємодієте?

Бульйон: Вони – учасники роботи та співавтори. На наших квартирних виставках за участю жителів цих помешкань, вони були і частиною роботи, і співавторами.

 

Відкритий Простір: Якими є засоби співавторства?

Бульйон: Для однієї з робіт ми змінили напрям вічок на вхідних дверях квартир. Жителі цих квартир дали нам поміняти вічки, деякі відкривали двері та впускали відвідувачів.

Як правило, у нас є початкова точка – особливо це стосується перформансу. Ми знаємо, що ось це ми зробимо, а як буде продовжуватись робота, залишається відкритим. До кінця невідомо, що далі, це завжди дуже цікаво. Ми намагаємось створювати певний інтерактив, щоб публіка могла максимально підключитись. Але це стосується тільки деяких робіт.

 

Відкритий Простір: Як ви вважаєте, художник чим-небудь обмежений?

Бульйон: Тільки власною мораллю, якщо вона у нього є.

 

Відкритий Простір: Чи існує відповідальність митця перед суспільством?

Бульйон: У принципі, ми думаємо, що ні.

 

Відкритий Простір: Ви розглядаєте свою діяльність тільки як художню, або включаєте у неї ще якісь функції?

Бульйон: Те, що ми робимо, ніколи не є тільки художньою роботою, це – життя, повсякденність. Це – робота, яка стає частиною нашого життя. Наприклад , коли ми робили проект зі штангою, ми не могли уявити, що перестанемо ходити до спортзалу і займатись штангою, це стало частиною нашого буття. Після робіт, які ми виконуємо з людьми, у нас часто продовжуються контакти, зав’язані під час проекту.

Важко сказати, з якої точки робота почалась і коли закінчилась. Іноді ми повторюємо роботи, але вони постійно змінюються через простір, у якому ми їх виконуємо, через людей, з якими доводиться контактувати. І де життя, а де мистецтво – теж дуже цікаве питання.

Пам’ятаю, ми робили день народження матері Грузії, скульптури: ми поставили стіл і організували грузинське застілля, тамада казав тости зі словами про матір Грузії, про інших матерів, які стоять в Україні, Росії, Вірменії. Люди підходили, і не розуміли, це робота або це дійсно відбувається, тому що у Тбілісі можна побачити таке гуляння, коли люди просто випивають, і все нормально. Незрозуміло, де межа…

 

Відкритий Простір: Ви самі для себе якось визначаєте цю межу чи ні?

Бульйон: Ні, ми просто живемо у системі, де немає таких кордонів, і у роботах цієї межі немає: все може бути мистецтвом, і нічого не може бути мистецтвом, але якщо ми назвемо що-небудь мистецтвом, воно стане ним.

 

Відкритий Простір:У чому полягає цінність такого мистецтва для вас?

Бульйон: Ну, нам подобається цим займатись, ми на цьому вчимось, нам подобається спілкуватись з людьми, і їм подобається брати участь у тому, що ми робимо. Це – по-перше, і це головне. По-друге, коли ми починали, наші роботи практично не фінансувались, ми завжди вкладали свої гроші, і зараз робимо проекти, які фінансуємо самі, це нам приємно.

 

Відкритий Простір: Як відбувається фінансування? Як ви знаходите ресурси?

Бульйон: Дуже складно. Ми ніколи нікуди не звертались по гроші, у принципі, завжди все робили за свій рахунок. Буває, нас запрошують, припустимо, до країн Європи: тоді нам фінансують роботу, щось платять, дають гроші на дорогу, але ми ніколи цього не домагались. Цього року вперше Міністерство культури нас фінансувало.

 

Відкритий Простір: Яку роботу?

Бульйон: Міністерство культури запросило нас взяти участь у Венеціанській бієнале, і ми погодились. Робота – Аеробіка, її ми робили два роки тому у Білостоці, вона присвячена проблемі, яка реально існує у нас і у всіх пострадянських країнах, це – релігійний фанатизм. Цього року «Аеробіка» знову стала актуальна, тому що 17 травня побили людей, які виступили проти гомофобії. Здебільшого, били священнослужителі. І як раз наприкінці травня ми поїхали до Венеції.

 

Відкритий Простір: У Венеції ви ще робили інсталяцію…

Бульйон: Було дві роботи, перша – телевізор, у якому відео з аеробікою, зроблене нами у стилі 80-х, друга – альбоми фотографій з квартирних виставок.

Грузинський павільйон, прибудована лоджія – не наша робота, вона називалась Лоджія Камікадзе, її автор Гіо Сумбадзе, а назва належить Лівану Асабашвілі. Це нібито сталось у 1990-х , коли після розвалу Радянського Союзу почалось свавілля, і всі робили такі прибудови на помешканнях. Деякі з них обвалювались, тому виникла назва Лоджія Камікадзе. Темою роботи стали останні 20 років Грузії. Ось, вони зробили роботу про цю Камікадзе Лоджію, а ми – про релігію, яка все більше радикалізується, ситуація невпинно погіршується.

 

Відкритий Простір: Як ви відчуваєте, чи є аудиторія для подібного мистецтва?

Бульйон: У Грузії аудиторія і публіка – художники, які займаються однією справою. Переважно, вони приходять подивитись, що зробила «конкуруюча фірма». Але якщо це – квартирні виставки, у яких беруть участь люди, виходить цікаво.

Нам дуже подобається працювати з людьми, мимоволі вони підключаються до сучасного мистецтва, щоправда, багато чого їм доводиться пояснювати. Торік для однієї з робіт ми зібрали кулінарні рецепти у всіх жінок з однієї вулиці, зробили книгу, і потім прохали опитаних жінок приготувати за своїми кулінарними рецептами. Ми їх запросили, приготували цю книгу – смішна вона вийшла, ми сканером все робили, зі старих папірців, вони були жовтуватого кольору, деякі порвані. І коли жінки побачили цю книгу, вони прийшли у захват, а ті, хто чомусь не потрапив у роботу, дуже засмутились.

Спочатку ніхто не хотів підключатись, їм було лінь. Коли ми сказали, що принесемо продукти, щоб вони приготували свою коронну страву, багато хто відмовився. Деякі все ж погодилися – їх рецепти і увійшли у нашу книгу.

 

Відкритий Простір: Наскільки мистецтво має бути пов’язаним з місцем, де живуть художники?

Бульйон: Ми працюємо з темами, які нас оточують, вони можуть бути глобальними, а можуть бути локальними. Ми працюємо зі своїм простором, і якщо ми поїдемо кудись, то будемо працювати із новим матеріалом.

Якщо розглядати проект Релігійна Аеробіка, то він стосується нашого простору, але якщо ми зробимо його у Росії чи Польщі, він теж буде актуальним. Ти можеш працювати з локальною темою, але одночасно вона буде глобальною.

 

Відкритий Простір: Який розвиток може мати ваше мистецтво? Ви ставите перед собою якісь завдання?

Бульйон: Так, ставимо. Наше завдання – у майбутньому році поїхати до резиденцій, тому що у нас є кілька ідей, а фінансів для їх реалізації немає.

По-перше, ми хочемо зробити книгу – подумати трошки про те, що ми робимо. Якийсь шлях ми пройшли, тепер знаходимось у певній точці, і нам треба зібратись разом і проаналізувати, що ми здійснили до теперішнього моменту. По-друге, хочемо зробити певну роботу, у нас є ідеї, але для їх втілення – немає нічого.

 

Відкритий Простір: Тобто, свій розвиток ви бачите у певному підбитті підсумків?

Бульйон: Це один з пунктів, але ми на цьому не зупинимось, підемо далі.

 

Відкритий Простір: Ви казали, що відсутня підтримка на державному рівні. Чи намагались ви вплинути на ситуацію?

Бульйон: Ні, не намагались. Але щось стало іншим після зміни влади, зараз міністерство нам трошки допомагає. Вперше влада вибирала, який проект відправити на Венеціанську бієнале, зробила open call. І, якщо є запрошення, ми можемо подати документи, і вони хоча б щось профінансують.

Ми можемо впливати своїми роботами, але спрямовано змінювати ситуацію із фінансуванням проектів сучасного мистецтва у Грузії – поки що ні.

 

Відкритий Простір: Наскільки структуровано суспільство у Грузії? Чи виділяються якісь активні спільноти? З ким взаємодіють художники?

Бульйон: Є кілька спільнот митців, існують дуже закриті гуртки – там, в основному, діти режисерів, художників – вони контактують один з одним і вважають себе привілейованими, навіть стосовно нас.

Художники, які не вважають себе елітарними, взаємодіють з усіма, влаштовують відкриті виставки. Ми теж так працюємо: відкриваємо свої квартири і запрошуємо всіх. А якщо описувати якусь конкретну групу, то це – молоді люди.

 

Відкритий Простір: Чи існує в Грузії громадянське суспільство?

Бульйон: Громадянського суспільства немає, але є Facebook, де всі можуть виражатися відкрито, і, в принципі, виражаються.

 

Відкритий Простір: А як соціальні мережі впливають на грузинський локальний контекст?

Бульйон: Вони впливають, тільки якщо потрапляють у якийсь контекст, припустимо, політичний. Якщо у нас завтра вибори, а сьогодні Facebook дуже активний, то він вплине на ситуацію, а якщо сьогодні Facebook активний, а виборів завтра немає, то і впливу не буде. Поштовх до обговорення теми йде ззовні, тобто не з Facebook на вулиці, а з вулиць у Facebook.

 

Відкритий Простір: «Революція троянд» вплинула на вашу позицію?

Бульйон: У ті п’ять років, які ми працюємо разом, революцій не було. Політика, звичайно, впливає на наші роботи, але ми не влаштовуємо жодних політичних акцій, ми можемо тільки приєднатись до чогось. Так, ми хочемо поїхати на кордон, який відокремлює Росію і Грузію – там зараз проходить акція протесту, активісти різні приїжджають.

 

Відкритий Простір: Що за акція протесту?

Бульйон: Активісти просто стоять, якщо вони щось зроблять – почнеться війна. Ми теж постоїмо – зафіксуємо свою позицію, ми проти агресії. А сам Бульйон ніколи не влаштовував політичних акцій.

 

Відкритий Простір: Ви усвідомлено відсуваєте політику?

Бульйон: Ні, політика є у наших роботах, але вона проявляється дуже тонко. Наші роботи – не відкриті книги, над ними потрібно думати, там є і політика, і соціологія, тісно пов’язана з політикою. Але більшою мірою ми, все-таки, підіймаємо соціальні проблеми.

 

Відкритий Простір: Напевно, ви ближче до анархістів?

Бульйон: Ні, але нас шестеро, і ми всі різні. За роботою ми часто сперечаємось: хтось хоче, щоб ми робили більш політизовані речі, щоб була чітко сформульована політична позиція, а хтось не хоче виражатись активно з певних питань.

 

Відкритий Простір: Як встановлюється баланс?

Бульйон: Ми лаємось страшно, і більшість, якщо вона є, вирішує.

 

Відкритий Простір: У процесі цього діалогу, конфліктів, чи приходите ви до нового бачення і чи фіксуєте якось ці висновки? Чи впливає це на вас як на особистостей, і чи інтегруєте ви свої відчуття у роботу?

Бульйон: У якийсь момент я (Наталія Васадзе – прим. Авт.) почала записувати, як ми робимо свої проекти. Зараз я вирішила зняти фільм: склала запитання, кожен окремо на них відповідає, і я записую. Мої питання провокаційні, можуть сильно зачепити – вони про те, як ми готуємо наші виставки, як ми сприймаємо їх.

 

Відкритий Простір: Чи є у вас союзники на локальному рівні тут, у Грузії?

Бульйон: Так, це – друзі. Це дуже окремі випадки, це – не клас, не група, а окремі особистості.

 

Відкритий Простір: А чи є у вас цільова аудиторія?

Бульйон: Ні, у нас взагалі немає аудиторії, про цільову годі й казати.

 

Відкритий Простір: Наскільки можливо, по-вашому, впливати на формування аудиторії?

Бульйон: Ми намагаємося якось впливати. На перших наших квартирних виставках ми хотіли влаштовувати дискусії, але ідея провалилась.

 

Відкритий Простір: Ніхто не прийшов?

Бульйон: Ні, люди прийшли, але порушені питання не торкались теми дискусії, вони не розвивали нічого, вийшли якісь балачки.

Можна впливати самими роботами: ти впускаєш людину в арт-об’єкт, і вона починає з ним взаємодіяти – тільки так можна впливати, тим більше, якщо людина не обізнана у мистецтві.

Ми все-таки вплинули на штангістів. Вони не зрозуміли повністю, що ми робили – думали, ми їдемо на якісь змагання. Вони не могли допустити, що можна піднімати штангу без конкретної мети. Вони не могли зрозуміти, що ми ні з ким не змагаємось: нашим завданням було дізнатися, хто скільки зможе підняти. Але все одно штангісти нас безкоштовно прийняли, у нас було три професійних тренера. У спортзалі ми відчували себе як вдома, а потім спортсмени прийшли на виставку – вони зацікавились тим, що ми робимо, і це добре.

 

Відкритий Простір: У цей момент відбулось якесь зрушення у їхній свідомості?

Бульйон: Ми думаємо, для них розкрилось щось нове. Спочатку вони не розуміли нас, але потім звикли, ми поступово подружились, і все стало по-іншому.

15 Квітня, 2013
Київ, Україна

 

Ірина Соловей – співзасновниця платформи соціальних інновацій «Велика Ідея» і президентка громадської організації Garage Gang Kollektiv.

Юрій Кручак: Що є головним при формуванні міждисциплінарного центру?

Ірина Соловей: У такому місці реалізовуються великі ініціативи, тому основна вимога – створити певний кістяк організації, так звану «backbone organization». Одне із завдань «backbone organization» – координувати діяльність учасників відповідно узгодженого порядку.

Інше завдання кістяка – створити систему індикаторів, за якими визначається, наскільки проект прогресує. Особливо важливо оцінити ефективність проекту, коли мова йде про соціальні зміні. Індикатори можуть бути різними для різних учасників, вивчивши їх, сервісна організація побачить загальну картину. Виходить, що можна в будь-який момент оцінити роботу центру на різних стадіях розвитку.

Ще одна важлива функція кістяка – консолідація, сприяння продуктивному вирішенню конфліктів серед учасників. Організація, про яку ми говоримо, розглядає конфлікт як хорошу проблему, адже зазвичай суперечності виникають там, де групі ледь вистачає компетенції, але рухатись у проблемному напрямку необхідно. Також конфліктні ситуації відображають те, що в принципі властиве для спільноти, де проект діє. Таким чином, суперечності стають джерелами цінної інформації для учасників організації і для суспільства у цілому, отримані знання можна застосовувати надалі.

 

Юрій Кручак: Який механізм аналізу інформації у багатофункціональному центрі?

Ірина Соловей: Люди, які розробляють принципи фасилітації, правил успішної взаємодії всередині спільноти, оцінюють ситуацію по-різному. Відомий мені підхід розглядає процес як те, що безперервно розгортається у часі. Відповідно, люди не мислять категоріями як повинно або як не повинно бути, вони не здатні на це відповісти. Кажуть: як було, як є, як може бути. Люди більше орієнтовані на те, що відбувається безпосередньо у даному просторі у даній точці часу, і намагаються оцінити це з позицій майбутнього.

Це непроста робота, люди займаються роками, щоб навчитись цьому. Певний рівень компетенції дозволяє розглянути певний рівень інформації, і чим компетентніший фасилітатор, тим більше він зможе побачити. Це не завжди добре, тому що, приймаючи інформацію, з нею потрібно працювати.

Специфіка організації, про яку ми говоримо, у тому, що вона самонавчається, інтегрує отримані відповіді у принципи своєї роботи, погоджує розрізнені дії. Мені подобається використовувати поняття «континуум». Один чоловік закінчив середню школу, інший – університет, і про обох можна сказати «освічений». Спочатку потрібно визначити континуум.

У сервісних центрів, які ми обговорюємо, є чітке розуміння того, що кожний проект має свої клієнтські ряди. І організатори центрів розуміють, що люди, які працюють над проектом – такі самі його споживачі, як і ті, хто долучається періодично. Тут знають як аудиторію, яка є адресатом, так і аудиторію, яку не прагнуть залучити, вправно володіють демаркетингом. Останнє важливо: так, художник усвідомлює, що його висловлювання може невірно тлумачитись певними людьми, і також застосовує демаркетинг.

 

Юрій Кручак: Хто міг би утворити кістяк сервісного центру, про який ми говоримо? Які професії можуть бути там представлені? Які механізми взаємодії людей у цій організації?

Ірина Соловей: Одне із завдань, яке постійно доводиться вирішувати міждисциплінарній організації – допомога учасникам у визначенні зон відповідальності. Складова успішної роботи сервісних центрів у тому, що багато з того, що у нас відбувається «за умовчуванням», вони не сприймають так просто. Вони визначають кожного нового учасника як «entity», об’єкт іншої культури, і проговорюють з ним усі принципи, які працюють у даному культурному просторі. При цьому визначається, що є цінного у тій культурі, яку представляє новий учасник. Наприклад, хтось прийшов до центру із сфери бізнесу, у нього розвинене ділове мислення. Постає питання: чому він може нас навчити? Чим ми можемо допомогти одне одному?

Це складна модель, її ще потрібно перекласти мовою нашого часу. Фактично, багатофункціональна організація обслуговує учасників на різних рівнях взаємодії: хтось приходить час від часу, хтось реалізовує великий проект. Центр координує ці процеси, працює над скороченням вартості входження у загальний потік, над упізнаваністю проектів. Це дуже сухо звучить, координатори центру зобов’язані тримати у фокусі поточні завдання організації, відчувати кожного учасника, до їх ролі підходить слово «фасилітатор» – вони сприяють тому, що відбувається.

Необхідна умова роботи – ключові учасники повинні регулярно зустрічатись. Завдання сервісної організації – постійно працювати з даною спільнотою людей. І якщо учасник організації реалізує проект, його обов’язок – відвідування регулярних зустрічей. Таким чином, працівники центру відстежують усі взаємини в організації, вчасно порушують актуальні питання.

Хто може потрапити до сервісного центру, залежить від того, який проект створюється. Це можуть бути представники однієї сфери, але тоді існує ризик, що вони розглядатимуть дійсність тільки у спектрі своєї діяльності. Звузимо процес до світу мистецтва: якщо всі учасники центру – художники, які не займаються пошуком фінансування, менеджментом, кураторством, їх здатність бути корисними зменшується. Хоча в організації можуть бути люди одної професії, але з досвідом роботи у різних галузях.

 

Юрій Кручак: За рахунок яких ресурсів може існувати міждисциплінарний центр?

Ірина Соловей: У мене є конкретне бачення цього питання, але, підкреслюю, це – моя думка. Я дуже суб’єктивна і допускаю: те, що я розглядаю як потенційну можливість, є здійсненним, але не відразу, не зараз.

Суспільству необхідні простір і люди, які постійно експериментують і генерують ідеї для практичного використання. Я хотіла б, щоб міждисциплінарна організація була певним «think tank», мозковим центром для таких експериментів. Подібний «think tank» може орієнтуватись на майбутнє, і якщо бізнес або ціла індустрія захочуть визначити стратегії розвитку, у даному центрі вони знайдуть підтримку, оцінять ситуацію з різних точок. Нещодавно були на зустрічі, де у такій ролі виступають економісти, вони шукають способи зв’язати тих, у кого є активи і тих, у кого є кошти, тому що ці люди часто знаходяться у різних соціальних групах, і це гальмує економіку.

Таким чином, сервісні центри допоможуть аналізувати майбутнє, досліджувати прикладні технології. Загалом, ми навчимось мріяти професійно.

Важливий момент – прийняти відповідальність. Так, дизайнер може придумати свій ідеальний світ і розробити дизайн для предмета, доречного у цьому світі – він бере відповідальність за власне творіння. Цей момент мені ще не повністю зрозумілий, але відчуваю, що він дуже важливий, тому що, у певному сенсі, стосується нашої організації. Нам важливо, щоб міста мислили категоріями свого творчого потенціалу – ми зробили це відправною точкою і досліджуємо, як місту застосувати власну творчу енергію, щоб вона узгоджувалась зі світом. Це до певної міри ілюзія, але вона дозволяє нам стверджувати: те, що ми створюємо, призначене для міст, які хочуть жити певним способом. Ми не говоримо, що так повинні жити всі, але ми працюємо для людей, яким цікаві наші ідеї.

Те, що не всі хочуть жити так, як ми придумали, ми оцінюємо позитивно: якщо ми помилимось, буде течія, яка не дозволить нам піти не туди. Відповідно, у нас немає прямого шляху, ми ніколи не досягнемо свого максимуму, ми постійно повинні навчатись, і так ми застраховані від абсурду.