Рік: 2019

25 Липня, 2018
Познань, Польща

Відкритий Простір зустрілися з Гердом Опсомером під час Асамблеї в рамках Malta Festival в Познані. У фокусі дослідження Герда Опсомера питання партисипаторності, колективності і гібрідності. Герд Опсомер працює над створенням «транзитної зони» для молодих театральних діячів. Він викладає і був співзасновником нового факультету драматичного мистецтва Королівського інституту театру, кіно і звуку (RITCS).

Відкритий Простір: Розкажіть трохи про себе.

Герд Опсомер: Я маю досвід в філософії, театральній практиці, перформансі, і трохи в антропології. Довгий час я викладав в університеті виконавське мистецтво, філософію і культурологію, одночасно я намагався працювати в цих сферах, що було важко в нашому університеті (K.U.Leuven). Паралельно у мене ще була театральна практика, і в якийсь момент я вирішив працювати тільки в театрі.

Я працював в Арт центрі (Nieuwpoorttheater) в Генті, Бельгія. Це невеликий центр, але звідти вийшли багато відомих артистів, спільною рисою роботи яких, є соціальна відповідальність. Я пропрацював там десять років. З людьми, які працювали там, ми намагалися створювати соціально відповідальне мистецтво замість мистецтва в мистецтві. Слова Пітера Селларса «дати голос, тому, хто не має голосу» стали дуже важливими для нашого способу роботи. Також ми шукали доступ до іншої аудиторії. Ми працювали з спільнотами в Генті. Багато нових груп вийшло з цієї взаємодії.

Моє невдоволення системою освіти в університеті, вилилася в створення школи, яку я і ще декілька людей вели в театральному інституті, паралельно з їх абсолютно застарілою програмою. Це було складно, нас було мало, і ми не вписувалися в систему. Перші три-чотири роки, школа була дуже важливою для мене, але потім, я пішов. Зараз я повернувся до викладання. Я й досі займаюся театром, я починаю знову в невеликих ініціативах в Брюсселі.

Якщо ви прагнете створити школу, ви маєте увійти в систему і атакувати її зсередини, мати команду і разом ризикувати. Коли ми починали, для мене дуже важливою стала зустріч з Пітером Селларсом в 1994 році. Того року ми організовували паралельну зустріч в рамках першого випуску великого фестивалю KunstenfestivaldesArts в Брюсселі. Ця подія залучала багато людей і називалося “City of Cultures” (Місто культур). Захоплюючись тим, що Пітер Селларс робив в Лос-Анджелесі (Пітер Селларс був художнім керівником фестивалю в Лос-Анджелесі в 1990 і 1993 роках), я запросив його в Брюссель. Я думав, що його приклад вмотивує людей, і переконає працювати з громадами. Він приїхав і виступив з чудовою промовою, яка потрапила в усі газети, і справді надихнула багатьох людей. Після, ми проговорили цілу ніч. Я сказав, що хочу почати школу, і ми говорили про те, як навчати людей не тільки з привілейованих верств. Він сказав: «Найголовніше для вчителя – бути відкритим, до того, чого тебе навчать студенти, тільки тоді ти зможеш викладати». Зараз багато хто так думає, але це було в 1994 році.

Відкритий Простір:  Що ви маєте на увазі, коли говорите про «винайдення колективності»? І чому пропонуєте використовувати поняття «мала культура» замість «виключених меншин»?

Герд Опсомер: Це стосується практики і теорії. Все своє життя, я надихався П’єром-Феліксом Гваттарі. Щоразу, коли я читав теоретичні тексти, які дійсно зачіпали мене, наприклад Франца Фанона або французького психоаналітика Жака Лакана. Це відомі імена, але для мене вони були важливими, оскільки ці люди були пов’язані з практикою. Я дуже захоплювався подібними речами, і поряд з іншими мені завжди зустрічалося ім’я Гваттарі. Я не знав, хто це. Коли я вивчав філософію, я був прихильником Жиля Дельоза, французького філософа часів Мішеля Фуко. Фуко і Дельоз головним чином вплинули на формування моїх уявлень про суспільство. І знову-таки Фуко був шанувальником Гваттарі, а Дельоз писав з ним книги. Я думаю 20% книг, Дельоза були написані в співавторстві з Гваттарі, і Гваттарі написав книг не менше ніж Дельоз, але Дельоз був філософом і університетським професором, а Гваттарі був активістом, і тому про нього забули. Ідея спільного писання вражала мене сама собою, можна помітити, як філософ стає активістом, а активіст стає філософом. Термін «мала культура» я запозичив у них. Гваттарі працював в експериментальній психіатричній клініці «La Borde» у Франції. «La Borde» клініка для людей з психозами, відкинутих суспільством, або які відмовилися бути в суспільстві. Багато людей із Західної Європи і Латинської Америки відвідували клініку, щоб познайомитися з Гваттарі. Італійські неомарксисти такі як Антоніо Негрі, Джорджо Агамбен і Франко Берарді, довгий час перебували в «La Borde» разом з пацієнтами, коли піддавалися ризику у себе на батьківщині. Це була клініка для божевільних з абсолютно іншими правилами і своєрідною спільнотою, яка одночасно була дуже експериментальною.

Ідея малої культури, це те, що може бути сформовано певною спільнотою або групою в рамках основної культури. Це вимагає певної боротьби, але в результаті це змінює культуру. Змінивши ідею, з необхідності допомогти виключеним людям і громадам отримати хоча б базовий мінімум, на більш амбітну, ви можете спільно створити іншу мову, в рамках існуючої мови, інший спосіб мислення. Так Кафка змінив німецьку літературу, а Йонеско змінив французьку мову, і так Гваттарі фактично винайшов систему і мову психіатрії, в якій звучали голоси виключених людей. Наприклад, коли я був в «La Borde», один з пацієнтів написав нову конституцію для Франції. Свого часу він був професором права, а потім збожеволів. Гваттарі запросив юристів, які думають про країну, щоб його послухати. Це суміш психотичних і соціально-політичних помилок і реального революційного мислення.

Коли я читаю і вивчаю подібні речі, я завжди відмічаю для себе приклади малої культури. І мені здається важливим розвивати цю ідею. Хлопці, які були лідерами – ті, хто починав і розвивав ці ідеї, померли. Але що мене вражає, що люди, які колись працювали в «La Borde», продовжують обстоювати подібні ідеї, в будь-якому контексті, де б вони не перебували. Коли я зустрічаю когось, хто був натхненний цим, вони намагаються робити подібні речі з групою людей або з спільнотою, і залишаються прихильниками шляху соціальної відповідальності.

Відкритий Простір: Ви також говорили що поняття «місто» замінить скоро поняття «нації». Як це буде працювати?

Герд Опсомер: Я думаю, що на даний час в Європі національна держава – це спосіб зрозуміти і впорядкувати речі, а також, політизувати ієрархії в культурі й економіці. Це стало дуже важливим в XIX столітті, з тих пір було багато воєн через національну ідею, що, нібито, у нації має бути певна чистота. Ця ідея думати про націю як про щось єдине, дуже дивна і застаріла, і така, що не витримує критики. Є поема «The Second Coming» (Друге пришестя) Вільяма Батлера Єйтса, там є строфа, в якій говориться: «центр не може тримати». Таким чином, ідея створювати єдність, підлаштовуючи речі, щоб мати якусь гармонію і чистоту, наприклад: ось це певна нація, а це її герої це свого роду фальсифікація. Гібридність нації, складність і взаємовпливи є настільки великими, що не можуть бути проігноровані, тому і доводиться підчищати речі, а це призводить до війни з іншою нацією. Це те, що було в XIX столітті, це те, що ми бачили коли з’являвся фашизм, і це те, що ми спостерігаємо зараз, коли він поширюється в Європі і в світі.

Лібералізм в Європі все більше стає національним лібералізмом або етнічним лібералізмом. Я думаю, що місто виступає як протиотрута до цієї ситуації. Зараз близько 50% працездатного населення живуть в містах. Люди все більше довіряють муніципалітетам, тому що федеральні адміністрації дійсно відстоюють ідею нації, перешкоджають біженцям. Муніципалітети стають більш важливими, ніж держава. Великі міста стикаються з неоднорідністю. Гетерогенність (heterogeneity) також є базовою концепцією Гваттари. У кожному своєму тексті він говорить про те, наскільки ми гетерогенні. І як ми можемо знайти і зробити себе. Гетерогенність має вирішальне значення для людства. Таким чином, міста в майбутньому будуть зміцнюватися в політичному сенсі.

Гібридність це частина ідентичності. Ви є тим, що ви робите. Ідентичність складна, і не визначається тільки національністю. Вона визначається усіма тими речами, які проходять через нас, коли ми чимось займаємося.

Відкритий Простір: Ви згадували три стратегії важливі для вас: стратегії художньої автономії, стратегії опору і стратегії колективної суб’єктивації. Дуже цікаво було б зупинитися на останній.

Герд Опсомер: Я думаю, важливо щоб люди, які знаходяться разом, мали б горизонтальні зв’язки. Ідея полягає в тому, щоб допомагати один одному. У TransfoCollect (http://www.transfocollect.com/), і в K.A.K. (Http://www.k-a-k.be/) у нас інший спосіб інституціалізації.
Інституціалізація це не якась фіксована структура, яка існує. Це домовленості, на зразок соціальних контрактів, але не на рівні всього суспільства, а на рівні групи, про наміри щодо способів роботи один з одним. Ви також допускаєте, що один може брати роль іншого. Петро Кропоткін у своїй книзі «Взаємна допомога: фактор еволюції» привів багато прикладів, щоб показати, що основним чинником, що сприяє еволюції, є співпраця між людьми в вільно пов’язаних суспільствах і групах, де люди стають сильнішими, коли вони працюють разом у взаємодії. Якщо подивитися на TransfoCollect, де я працюю або K.A.K., то неможливо сказати, хто є лідером. TransfoCollect це всі люди, які входять в групу. Таким чином формується ідентичність, змішана соціально і на горизонтальному рівні. Це процес створення спільноти, коли ви проходите через всі ці ролі та ідентичності і намагаєтеся знайти спосіб взаємодіяти і працювати разом. Це схоже на спільне формування тканини. І хоча процес багато в чому експериментальний, для нього є інструменти. Люди, які найкраще розуміють ці інструменти, і стають свого роду неформальними лідерами.

Відкритий Простір: Як ваша педагогічна діяльність пов’язана з вашої художньої діяльністю?

Герд Опсомер: Під створенням часто розуміється тільки виробництво об’єкта або речі. Для мене це також було важливим, проте, я на цьому не зупинився. Пізніше я зрозумів, що можна бути педагогом, вчитися у людей і вчити по-іншому, шукаючи альтернативи для зустрічі з людьми. Зустрічі важливі, створення знань на основі зустрічей, це одна з форм навчання. Це найважливіша річ, яку я для себе відкрив. Ця ідея вплинула на мою творчість, привела мене до людей, до соціальних методів і деяких філософських речей.

Я дійсно вірю в ідею неосвіченого майстра (le maître ignorant).
У викладанні вчитель не займає позицію майстра: він дозволяє студентам творити і брати на себе роль майстра, оскільки вони стають майстрами і ще не знають про це. Вони «неосвічені майстри». Вчитель допомагає їм знайти свій голос, свою мову, і таким чином, він проявляє свій досвід. Це справедливо для студентів і не студентів, для навчання і створення. Знаходження голосу це така прекрасна річ. Вчитель це як творець, свого роду Сократ, що допомагає художньої роботі стати мистецтвом. Він скоріше створює спільно, аніж роздає директиви. Він – мудрий колега, який водночас створює художню роботу і творчі спільноти. Допомагаючи, наприклад, знайти голос, люди об’єднуються і формують творчу спільноту, де вони знаходяться в населеній самотності, яка є новою ідеєю «буття разом в різнорідності».