Категорія: Інтерв’ю

25 серпня, 2015
Мелітополь, Україна

Дата Чигхолашвілі працює на стику соціальної антропології та сучасного мистецтва, вивчаючи зв’язки між ними через теоретичні дослідження та художньо-соціальні проекти. Дата приєднався до ініціативи GeoAIR в 2012 році. Ніні Палавандішвілі приєдналася до ініціативи GeoAIR в 2006 році, і з того часу, вона активно займається кураторськими проектами, а, також, організацією міжнародних обмінів, як в Грузії, так і за її межами. Через свої проекти Ніні досліджує соціальний і політичний контексти та їх інтерпретації в контексті культурного виробництва і сучасного мистецтва.

Юлія Костерєва: Як ваш попередній досвід перетинається з діяльністю у Мелітополі?

Дата Чігхолашвілі: Контекст, звичайно, дуже різний, тут активно присутня ідея зібрати разом багато етнічних груп чи національностей. Ми і до того працювали з людьми з різних країн, які переїхали до Грузії, але контекст і проект там були інші. У Мелітополі було дуже цікаво працювати. Багато людей хотіли зробити свій внесок у проект, більшість з них були активні і дійсно запропонували корисні ідеї. Цікаво, що всі ці люди були жінками. Час від часу приходили чоловіки, але найактивнішими учасниками все ж були жінки. Можливо, спрацювали стереотипи, через те, що проект про рецепти та їжу, що також цікаво. Як ми підкреслювали, обмін був відправною точкою для проекту у Мелітополі, що знову-ж давало можливість поглянути на їжу з іншої точки зору.

Ніні Палавандішвілі: Якщо у попередніх наших досвідах, це був обмін між нами і учасниками проекту, у Мелітополі обмін відбувався між усіма задіяними особами. Всі учасники мали обмінюватися рецептами між собою. Спостерігати за роботою цієї  групи було дуже цікаво.

Юлія Костерєва: Чому ви запропонували саме таку активність для Мелітополя?

Дата Чігхолашвілі: В цьому році і в минулому ми багато працювали з темою приготування їжі і хотіли поглянути на процес трохи інакше цього разу. І хоча у Мелітополі в основному все зосередилося на рецептах і деталях – таких як кулінарні книги, тобто знову все крутилося навколо кулінарних аспектів, у той же час цей проект був про пам’ять, але  через рецепти та продукти харчування.

Що мені здається було важливим в цьому проекті, це те, що музей і кулінарні традиції – не те, що люди поєднують у своїх думках у більшості випадків. Хоча багато з експонатів, що представлені у музеї, до якої б епохи вони не відносилися, розповідають про їжу, кухню певного періоду, те, як люди здобувають їжу, які інструменти використовували тощо, так чому б не привнести аспекти, сучасних соціальних практик пов’язані з їжею (foodways) до музею? І, я думаю, один з хороших прикладів – жінка, яка робить кулінарне ТВ-шоу. Вона брала участь у першій сесії проекту і потім принесла запис своєї програми. Вона зрозуміла, що це нормально – показати передачу у музеї. Я думаю, що вона мала змогу зробити це і раніше,  але під час проекту, бар’єр якимось чином  трохи змістився.

Ніні Палавандішвілі: Дивна річ. Часто, коли проходять різні культурні заходи,  особливо це стосується відкриттів виставок, там завжди присутня їжа. Але ніхто не думає про те, щоб поговорити про цю їжу, чому саме ці страви присутні. Ніхто насправді не замислюється яку роль кухня і кулінарія відіграють у нашому повсякденному житті.

Юлія Костерєва: Наскільки виправдалися ваші очікування від роботи у Мелітополі?

Дата Чігхолашвілі: Не думаю, що це правильно – мати чіткі очікування від роботи, що базується на процесі. До того ж ми працювали тут дуже короткий час. Одна справа – те, що ти бачиш як кінцевий результат, або заключний захід, але в основному, коли попрацюєш день чи два, більшість речей змінюється у процесі. Втім, це не означає, що щось не так з проектом, навпаки, якщо нічого не змінилося, тоді можливо щось не так. Іноді, якщо контекст та/або учасники вимагають, можна відійти від того, як хотілося працювати спочатку. Ми роздумували яким саме шляхом йти, робити так чи інакше…

Ніні Палавандішвілі: Але ці думки радше про процес, а не про кінцевий результат.

Юлія Костерєва: Ви помітили якісь особливості роботи у невеликому місті?

Ніні Палавандішвілі: Все дуже залежить від місця і спільноти. Думаю, у музеї вже існує достатньо велика кількість людей, які є спільнотою. Ці люди – відвідувачі, друзі, активні учасники різних подій. У великому місті може бути не так багато людей, які беруть участь у подібних заходах. Така ситуація може бути і в селі – просто немає зацікавлених людей. Але у даному випадку, безумовно, було приємно бачити, як багато людей приходить до музею оцінити те, що зроблено, і з нетерпінням чекає нових проектів, долучається до них.

Юлія Костерєва: Як може розвиватися музей у Мелітополі?

Дата Чігхолашвілі: Особисто я додав би більше сучасних елементів на першому поверсі, які тут вже присутні у деякому сенсі. Треба не просто знайти людину, яка робить карикатури або портрети, і організувати в музеї її виставку, а, також, подумати про речі можливо трохи інші, але які так багато розповідають про людей. Можливо, варто провести відкритий конкурс і отримати від місцевих жителів ідеї того, що можна виставляти у музеї тимчасово. Наприклад, книги рецептів, що може бути дуже цікавим як в контексті цього музею, так і в контексті мультикультурного середовища Мелітополя.

Ніні Палавандішвілі: Завжди цікаво переосмислити і по-новому поглянути на колекцію, попрацювати з нею. Можна змінити постійну експозицію, проводити більше тематичних виставок з колекції, яка вже є, і також додавати нові експонати. І, звичайно, долучати до цього різних людей, зробити музей більш відкритим.

Дата Чігхолашвілі: Треба залучати людей до роботи, а не просто пропонувати їм щось. Щоб мешканці знали і пам’ятали, що музей – частина їхнього міста. Важливо, що тут це зробити простіше, ніж у великих містах і великих музеях.

Юлія Костерєва: Якими ще висновками або думками після проекту ви хочете поділитися?

Ніні Палавандішвілі: Можливо, побажанням, щоб такі ініціативи, не були тимчасовими і одиночними. Щоб музей також продовжував цю діяльність. Це те, про що ми говорили, що ні ви ані будь-який інший художник не зможе працювати тут постійно. Я би хотіла, щоб сам продовжував таку роботу. Щоб тут шукали різних людей, щоб тут ініціювали речі, які спонукали б до творчості і розвитку самого музею.

30 червня, 2015
Мелітополь, Україна

Можна погоджуватися з тезою, що життя – театр, можна її спростовувати, але деякі свої вчинки не зайве прорепетирувати. Це доводить практика «театру пригноблених». Ніна Ходорівська і Яна Салахова – джокери Театру для діалогу, що працює за цією методикою. У Мелітополі активістки провели театральний семінар для людей без акторських навичок. Учасники події за допомогою театральної гри вивчали, що таке пам’ять, як її конструюють і руйнують. Джокери, тобто тренери в «театрі пригноблених», разом з учасниками підготували сценки про пам’ять, історії та Мелітополь, засновані на подіях з життя, думках і переживаннях реальних людей.

В інтерв’ю Ніна і Яна пояснили, як через театральну гру вчать людей відстоювати права, що спільного між їх виставами і давньогрецькими трагедіями, і детально розповіли про роботу в Мелітополі.

Ніна Ходорівська: Наша головна мета – олюднювати людство. Ми – гуманістичний театр, в центрі якого – людина, а не художні традиції. Ми працюємо з поглядами, проблемами, інтересами людей, які до нас приходять. З цього формуємо наші вистави. Прописують сценки, розподіляють ролі самі люди. При цьому вони вчаться чути один одного. Ми надаємо майданчик і акуратно модеруємо процес, щоб група до кінця залишалася разом, щоб люди використовували естетичні методики.

Семінар починається з серії театральних тренінгів, які ми називаємо іграми. У ненав’язливій театральної грі люди готові відкривати ті грані себе, про які не хотіли думати. Спочатку ми аналізуємо, а потім синтезуємо спектакль. Під час показу глядачі стають рівноцінними учасниками процесу. Вони дивляться спектакль, а потім можуть оспорити все, що там було сказано, проговорити, чого їм не вистачало. Також глядачі можуть стати на місце майже будь-якого персонажа – крім різко негативного – і спробувати зіграти по-іншому. Показати, як вести себе інакше в тій чи іншій ситуації.

Яна Салахова: Ми працюємо з методикою «театр пригноблених», яку створив бразильський режисер Аугусто Боаль. Є два важливих моменти, які, на його думку, повинна реалізувати методика. По-перше, зробити мистецтво, в даному випадку – мистецтво театру, близьким для всіх. Аугусто Боаль стверджував, що кожна людина – театр. Другий аспект – пригноблені як люди, позбавлені права голосу. Вони володіють знаннями про своє життя, але у них немає каналу, через який вони можуть озвучити ці знання. Ми пропонуємо такий канал у вигляді театру. Тут люди можуть озвучити свої питання і проблеми. Важливий аспект: в безпечному просторі ми пропонуємо людям прорепетирувати вчинки, які вони можуть здійснювати в житті. Багато з ігор та вправ спрямовані на те, що людина не говорить, а діє за допомогою тіла, яке природніше виражає його думки і почуття. Ми намагаємося робити так, щоб людина почула сама себе, провокуємо його діяти через наші постановки. І залучаємо до наших вистав глядачів.

Юрій Кручак: Чому вам цікава ця методика?

Яна Салахова: Наші постановки не зачіпають системні проблеми, але на особистому рівні учасник нашого семінару вчиться змінювати своє життя. Люди вчаться відстоювати свої права. Наприклад, ми робили постановку з переселенцями, була сценка розмови з начальником. Пропонувалося багато стратегій, як переконати людину поміняти позицію. Незабаром одній з учасниць вистави запропонували роботу але сказали, що перший час не платитимуть. Після вистави у неї з’явилася сміливість сказати, що це неправильно. І вона переконала роботодавця заплатити їй. Тобто, в нашому театрі людина може отримати корисні навички.

Юрій Кручак: Наскільки виправдалися ваші очікування від Мелітополя?

Яна Салахова: Рано про це говорити. Повноцінний процес складається з двох частин. Перша – семінар. На кілька днів ми створюємо спільноту людей, які діляться своїми історіями з життя. Ми програємо все це через театр, разом горюємо, вирішуємо проблеми, і формулюємо питання, які важливо показати в постановці. Друга частина – показ. Учасники постановки – сценаристи і актори. Вони вчаться приймати рішення колективно. В рамках семінару ми намагаємося моделювати ситуацію, коли голос кожного учасника включений в процес. Намагаємося вчити людей працювати спільно.

Ніна Ходорівська: Якщо на семінарі ми репетируємо демократію, то на показі – революцію. На семінарі через творчі методики ми підводимо людей до того, щоб вони чули один одного. У якийсь момент ми йдемо з залу, модерації немає, всі учасники рівноправні, і їм потрібно домовитися про певний сценарій. І вони вчаться знаходити спільну мову без лідера. Демократія проявляється в тому, що всі голоси враховані, рішення приймають разом.

На показі ми представляємо песимістичну постановку в стилі давньогрецької трагедії – там герой наприкінці вмирає. У нас герой необов’язково вмирає, але його положення дуже погане. У нього є певні цілі, інтереси, бажання, але обставини – часто в образі людей – віддаляють героя від них. Під час показу ми пропонуємо глядачам стати на місце акторів і розібрати, як герой може повести себе, щоб не бути зацькованим силами долі, як грецькі персонажі, а отримати бажане. На сцені ми не можемо зробити революцію, врятувати всіх пригноблених, але ми можемо прорепетирувати це. Все ж краще, ніж обговорення на кухні.

Юрій Кручак: Які ваші очікування від проекту «У центрі спільноти»?

Яна Салахова: Коли говорили з акторами, багато з них відзначали, що всі проблеми, яких ми торкнулися, близькі їм і важливі. Але зазвичай жителі міста заговорюють ці проблеми. Скаржаться, але не вистачає громади, спільноти активних людей, які можуть взяти на себе відповідальність і почати щось робити. Постановка може стати спробою створення такого публічного дискурсу. Коли люди бачать, що про якісь проблеми заявили вголос, в театрі, це може вплинути на їхнє ставлення до питання. Вони зрозуміють, що деякі речі можна і потрібно виносити на публічне обговорення, наприклад, на відкритому засіданні міськради.

Ми хочемо показати, як можна піднімати проблемні питання. Можливо, в залі будуть глядачі, для яких така ситуація виявиться знайомою. А відчуття єдності іноді може стати поштовхом до створення спільноти людей, до їх самоорганізації.

Юрій Кручак: В Україні є аналоги вашому колективу?

Ніна Ходорівська: Є люди, які у своїй правозахисної або інший активістської діяльності користуються методикою форум-театру. Але «театр пригноблених» – щось набагато ширше, там своя філософія. Ось, у багатьох країнах є кафедри або факультети антропології. А в Україні – курс антропології з шести лекцій в університеті. Чи можна говорити, що в даному університеті займаються антропологією? Різні організації використовують шматочок методики, щоб розкрити щось своє, а наш «Театр для діалогу» повністю сфокусований на цій техніці і застосовує її для різних груп людей.

Яна Салахова: Є громадські організації та правозахисники, які використовують форум-театр як інструмент для досягнення своїх цілей, без ідеологічної складової, яку ми намагаємося зберегти. Якщо ми говоримо, що «театр пригноблених» – це театр, зроблений простими людьми для людей, ми очікуємо, що за цим слідує пряма дія. Коли ми починали проводити семінари, до нас приходили психологи, громадські працівники, які бачили в цьому просто цікаву методику роботи з людьми. Але «театр пригноблених» придуманий для того, щоб людина звільнилася від гноблення, зрозуміла, чого хоче, і діяла самостійно. Такі речі ми не завжди спостерігаємо, коли методику використовують різні організації.

Ніна Ходорівська: Працювати з групою людей, щоб зробити постановку на певну, нехай і актуальну, тему – це дещо інше від власне «театру пригноблених». В Африці, наприклад, використовують групу людей, щоб зробити виставу на «потрібну» тему. Люди борються з поширенням ВІЛ та СНІДу, хочуть якнайкраще проявити проблему, яка їх хвилює, і роблять про неї постановку. Так, спектакль спирається на реальні історії, але не має відношення до людей, які в ньому задіяні.

Юрій Кручак: Ви проводили семінари в різних містах України, наприклад, у Кременчуці. Чим відрізняється Мелітополь?

Яна Салахова: У Кременчуці я була один день, тому якісь речі порівнювати не можна, але деякі аспекти схожі. У Кременчуці ми робили постановку про молоду художницю, яка мріє робити перформанси, облагороджувати місто і стикається із застарілими уявленнями городян про те, як має виглядати місто. Її роботу не розуміють в сім’ї, серед однолітків. І в цьому аспекті проект в Кременчуці схожий на мелітопольський. Взагалі, часто наш головний герой має задумку, яка не вкладається в рамки того, що прийнято в місті. Деякі усталені цінності заважають герою реалізовувати те, що він хоче.

Ніна Ходорівська: Все залежить від того, хто приходить на семінар. У Яни в Кременчуці була чисто жіноча група, як, загалом-то, і в Мелітополі. Я працювала в Житомирі з молоддю, половині групи не виповнилося й 20, і там було інше бачення ключових проблем. Працювали з поняттям структури – школи, університету, коледжу – де є директор-тиран, вчителі-тирани і школярі і студенти, які начебто не зовсім люди, на них можна кричати і все таке. Безвихідь, безправність і так далі. Для учасників семінару пригнічення було в цьому. У сценках спливали слова «ієрархія», «влада», «зловживання». У Кременчуці та Мелітополі говорили, скоріше, про працевлаштування і можливості. Тут є бачення, що якщо на тебе тиснуть – перейди в іншу компанію.

Яна Салахова: Між іншим, в основному на наші семінари приходять жінки.

Ніна Ходорівська: Думаю, це співвідноситься з тим, що назва методики – «театр пригноблених». Нам говорили, що це звучить сумно, не потрібно згадувати це поняття. Але учасники наших семінарів, дуже розуміють таке. Вони відчувають пригнічення і хочуть з ним працювати. Зараз ми відмовилися від ідеї прибрати словосполучення «театр пригноблених» з анонсів. Ми зазиваємо аудиторію, якій потрібно працювати з пригніченням, і вона є. Більшість учасниць семінарів – дійсно жінки. Не беруся стверджувати, але складається враження, що серед жінок більше, ніж серед чоловіків, людей, які відчувають себе пригнобленими і при цьому бажають щось змінити. Може, чоловіки вважають театр негідним заняттям.

Юрій Кручак: У проекті «У центрі спільноти» ми працюємо в Мелітопольському краєзнавчому музеї. Які у вас є пропозиції щодо реформування таких музеїв: невеликих, в нестоличному місті?

Ніна Ходорівська: Здивована, але половина залів у мелітопольському музеї зроблені дуже сучасно. Палеонтологічний зал, ще якісь кімнати з опудалами – це щось явно радянське. А стеля що світиться синім світлом в одному із залів створює відчуття пригоди. Інша справа, що музей повинен працювати не тільки з аудиторією, яка прийде дивитися на предмети. Музей повинен працювати з людьми як такими. Кожен музейний працівник може вести невеликий науково-популярний курс. Співробітники можуть робити творчі екскурсії для різних категорій людей. У Національному художньому музеї України проводять такі події. Там є лекторії для людей різного віку, і це класно. Так, музей працює з минулим, але це не тільки предмети, а й практики, про які фахівці знають щось цікаве. Хотілося б взаємодії на людському рівні.

Яна Салахова: Мені здається, проект «У центрі спільноти» розвивається в правильному напрямку. У невеликих містах достатньо просторів, де люди могли б щось робити, але ці простори побудовані в певну епоху і для певних цілей. Багато з таких просторів, в тому числі музей, мають врахувати інтереси і потреби, які існують у городян зараз. У нас на семінарі хтось говорив про працюючих людей, які мають запит на те, щоб розвиватися. І музей може бути простором, який відреагує на таку потребу: тут можна проводити лекції, семінари, майстер-класи. Тут може формуватися певне дискурс. Але це місце має бути вільним, щоб туди приходили люди з різних тусовок, і їм було б комфортно. У чомусь наш семінар про це. Про модель простору, де кожен знайде себе. Музей може стати таким простором, співробітники можуть розвивати такий напрямок, зокрема, через проведення різних заходів.

Юрій Кручак: У Мелітополі у вас з’явилася ідея фестивалю. Розкажіть про це докладніше.

Яна Салахова: Нас надихнув місцевий палац культури залізничників. Там хороша акустика, сам проект будівлі класний. На семінарі згадували, що Мелітополь перестав бути воротами до Криму, і тепер у місті проблема з робочими місцями. Подумалося, що в цьому ДК круто провести арт-фестиваль. Пустує зал, він не в дуже хорошому стані, але під фестиваль можна було б отримати гроші і частина їх вкласти в ремонт залу і збереження будівлі. Можна було б привести в Мелітополь арт-тусовку. Але просто арт-фестиваль залучить тільки закриту групу людей. Розширили ідею до фестивалю культури та бізнесу.

У Мелітополі, як і в будь-якому іншому місті, є ресурси, з якими можна піднімати економіку краю. Зараз саме час цим зайнятися. Але потрібно знати, як все побудувати, щоб не прогоріти. Потрібен поштовх, натхнення, знання. Фестиваль культури та бізнесу міг би стати поштовхом для активної частини міста, у якої є певний матеріальний або соціально-інтелектуальний капітал. Щоб там мелітопольці поспілкувалися з людьми ззовні, які досягли успіху в мистецтві чи бізнесі. Мова йде про бізнес, який розвиває щось навколо себе, про соціальне підприємництво. Може, бізнесмен частину прибутку вкладає в культурну освіту, в простори для мистецтва. Наприклад, симбіоз клубу і арт-центру, заводу і виставкової території.

Юрій Кручак: Ти готова стати частиною групи, яка б запустила подібний процес?

Ніна Ходорівська: Мені цікаво спробувати. Трохи почитала б, як організовувати подібні речі. Можливо, зв’язалася б з людьми, які проводять подібні заходи, вивчила б закордонний досвід. Щоб зрозуміти, як зробити, щоб проект вийшов.

11 серпня, 2015
Мелітополь, Україна

Сотні «маленьких» персональних історій людей зливаються в одну велику історію, яку через сто років будуть вчити по підручниках – звичайно, якщо тоді будуть підручники і школа взагалі. Такі історії збирали на мелітопольському «Фестивалі пам’яті» Габріела Булішова і Марк Айзек, які приїхали з Америки для участі в проекті В центрі спільноти (проект платформа Відкритий Простір реалізує разом з Мелітопольським краєзнавчим музеєм і Варшавським музеєм сучасного мистецтва у рамках програми ТАНДЕМ).

Габріела Булішова – фотограф-документаліст і художник. Вона родом зі Словаччини, але більшу частину життя провела у Сполучених Штатах Америки. Габріела досліджує соціально значущі теми, наприклад, робить проекти з американськими в’язнями. Марк Айзек – мультимедійний художник, який живе у Вашингтоні, округ Колумбія. Свою роботу він зосереджує на питаннях занурення людей в електронні засоби масової інформації та їхніх спробах викувати свою справжню ідентичність.

У Мелітополі Габріелу Булішову і Марка Айзека вразила робота у місцевій колонії – там вони багато спілкувалися з дівчатами-ув’язненими і зробили їх фотопортрети. У краєзнавчому музеї гості з Америки розповідали про фестивалі та організували разом з мелітопольцями «Фестиваль пам’яті». Під час події всі могли поділитися особистими історіями про улюблені місця і запропонувати об’єкти, пов’язані з пам’яттю. Що з цього вийшло, і чим здивував американських учасників Мелітополь – вони розповіли Відкритому Простору.

Юлія Костерєва: Як ваш попередній досвід відповідає тому, що ви робили у Мелітополі?

Габріела Булішова: Є багато спільного. Десять років тому або навіть більше я робила проекти в Україні та Білорусі, пов’язані з питаннями охорони навколишнього середовища, соціальною справедливістю і з Чорнобильською катастрофою. Ця робота, принаймні, на культурному і етнографічному рівнях, допомогла мені з тим, як приступити до проекту у Мелітополі. Також нашому нинішньому візиту до виправної колонії передували роки роботи з кримінальним правосуддям у Сполучених Штатах. Тим не менш, це був абсолютно новий досвід для Марка і мене. Ми отримали дозвіл на відвідування колонії (що навряд чи можливо в Сполучених Штатах), турботливий персонал тепло привітав нас, як і прекрасні дівчата-ув’язнені, що поділилися з нами дуже особистими історіями. Ми глибоко зворушені цим привітним прийомом і нам дуже дорогий досвід в колонії.

Марк Айзек: Новим є те, що раніше ми не могли отримати такий рівень доступу. Ми не могли потрапити у місця позбавлення волі, і ми не могли займатися з персоналом або в’язнями в будь-якій формі. Більшість наших проектів у США зроблені з людьми, які повертаються з місць позбавлення волі або з членами їх сімей, що постраждали від в’язниці. Але ми не мали змоги отримати такий доступ, який був у Мелітополі.

Ми шукали спосіб прямого залучення людей у наші проекти, щоб внести більше інтерактивності в нашу художню працю. І вся робота у Мелітополі, не тільки у колонії, а й з городянами, які добровільно брали участь у «Фестивалі пам’яті», створила новий рівень співпраці з місцевою спільнотою. Це було хорошим досвідом для нас, і я сподіваюся, для людей, які брали участь, теж. Думаю, цей досвід вплине на наші майбутні проекти. Тепер нам простіше розвивати дієві стратегії взаємодії зі спільнотою.

Габріела Булішова: Ми постійно думаємо про те, як залучити суб’єкт, як залучити аудиторію. І для нас важливо, коли суб’єкт перебуває на одному рівні з нами у ракурсі співробітництва. У проекті звучить і голос суб’єкта.

Марк Айзек: Ми не приймаємо всі рішення по проекту. Рішення приймають усі учасники, і їх думки і досвід стають частиною проекту. Ми завжди шукаємо, як достовірно передати розповіді наших суб’єктів – людей, з якими ми працюємо, і нова практика у Мелітополі дозволила учасникам проекту прямо впливати на вибір деяких матеріалів. Думаю, досвід був успішним, і ми розвиватимемо його у наших майбутніх проектах.

Юлія Костерєва: Як ви вибудовували свою роботу у певному місці?

Габріела Булішова: Ми не знали чого очікувати, коли вперше прийшли в колонію. Ми не знали, який доступ отримаємо, як багато дівчат захочуть брати участь у нашому проекті. Всі учасники процесу були дуже відкритими, ми все робили разом, і в останній день сталася цікава річ, коли дівчата розповідали, де хотіли б сфотографуватися. Ми провели з ними деякий час, вони зрозуміли ідею нашого проекту, і вони отримали можливість обміркувати, як і де хотіли б сфотографуватися, і яке місце важливо для них. Думаю, подібне сталося і з іншими учасниками нашого проекту в Мелітополі. Вони зрозуміли, що є рівноправними учасниками діалогу. Дівчата могли вибрати місце, де вони хотіли б бути зображені, вони могли виділити об’єкт, який стане частиною їхньої історії. Ми тільки поділилися з ними ідеями того, що можна зробити з урахуванням часових обмежень і так далі. Це був діалог від початку і до кінця.

Юлія Костерєва: Які у вас були очікування від проекту? Наскільки вони відповідають дійсності?

Габріела Булішова: Звичайно, є деякі думки, бачення, плани і очікування, але важливо бути гнучким і відкритим для пропозицій і можливостей. Коли ти в реальності зустрічаєшся з людиною, фотографуєш її, розмовляєш з нею, намагаєшся зрозуміти її думки, особливості місця, яке вона вибрала для фото, плани можуть змінюватися. І якщо ти не здатний на гнучкість, а просто рухаєшся вперед зі своїми очікуваннями і ідеями, можна зайти в глухий кут.

У цьому проекті ми взагалі не знали, що станеться у колонії, і результат набагато перевершив наші очікування. А у Мелітополі, коли ми вперше потрапили туди, були впевнені, що з нами захочуть працювати десь п’ять людей. У підсумку, загалом це було 25 людей, і знову результат був більшим і більш значущим, ніж той, що я очікувала.

Перед початком будь-якого проекту треба проводити дослідження і підготовчі роботи, що ми і робимо. Але важливо, що жодного з досягнутих у Мелітополі результатів ми б не отримали без допомоги команди Open Place і місцевого краєзнавчого музею. Без цього не було б основи, від якої ми змогли відштовхнутися. Ми нікого не знали в Мелітополі, і ми б зіткнулися не тільки з мовним, а й культурним бар’єром, і всі двері перед нами були б закриті.

Юлія Костерєва: Які особливості роботи у невеликому місті ви помітили?

Марк Айзек: Звернули увагу, що у невеликому місті люди дуже відкриті для співпраці. Місцеві жителі були привітні й хотіли брати участь у нашому проекті. Я думаю, що у великому місті люди можуть бути обережнішими, обмірковуючи участь у такому проекті. Тобто, у певному сенсі робота у невеликому місті простіше. Можливо, це викликано бажанням місцевих жителів підключитися до чогось більшого. У даному випадку люди побачили можливість зробити це через нас як художників, що працюють в інших частинах світу, часто – у великих містах. І багато питань, які ми отримали від жителів Мелітополя, підсилюють це враження. Наприклад: чи буде фестиваль пам’яті проходити в інших містах? Люди прагнуть відчувати себе частиною проекту, який на певному етапі виходить на ширші обрії. Захоплює, що незалежно від місцезнаходження, ти можеш підключати різних людей для пошуку спільних стратегій і спільного бачення того, що може поліпшити здатність наших установ культури служити громадськості. Готовність людей брати участь у таких проектах дуже корисна.

Юлія Костерєва: Якою ви бачите роль музею у житті спільноти?

Габріела Булішова: Якщо повернутися до нашого досвіду з колонією, знову ж, рідкістю для США є контакти музею з будь-якою виправною установою. Відносини між музеєм і колонією Мелітополя вже існують. І величезний актив – те, що є відкритість і готовність двох установ охопити подібності та відмінності і створити міст взаємодії.

Марк Айзек: Музей усвідомив такий тип проекту, такий тип взаємодії зі спільнотою як частину своєї місії. Це показує, що музей вже сприймає себе як центр спільноти в аспекті культурного життя городян. І це означає, що музей тепер – не просто місце, де зберігаються цінні предмети з минулого, а люди приїжджають подивитися на них і йдуть додому. Музей сприймає себе, принаймні частково, як спосіб об’єднання членів спільноти і створення стратегії культурного збагачення. Це захоплююча можливість і для музею, і для спільноти зростати і розвиватися. Люди починають усвідомлювати: якщо вони приходять співпрацювати, разом з музеєм вони зможуть створювати проекти, які збагатять їх культурне життя. І чим більше люди розуміють це, тим сильніше вони надихаються на створення чогось цінного для майбутнього.

Габріела Булішова: Часто музеї дуже недоступні. Будь-які рішення щодо роботи такої інституції приймає виключно персонал музею. Мелітопольський краєзнавчий музей був готовий прийняти нову концепцію і відкрити двері для новаторської ідеї, що я бачу як великий потенціал. Цікаво, що музей пішов далі, коли дозволив стороннім людям реалізовувати новаторські ідеї. Проект, у рамках якого ви працюєте, називається ТАНДЕМ, вірно? І проект у Мелітополі дійсно розвивається у тандемі: у когось виник запит, і хтось на нього відповів.

Юлія Костерєва: Як такі інституції як музей можуть розвиватися?

Марк Айзек: Музею важливо прийняти тип діяльності, який пропонує ваш проект, і далі розвивати його самостійно. Музею необхідно створити довгострокову перспективу для просування подібних стратегій у майбутньому. Мелітополь акцентує на своєму розмаїтті і різнорідності культури. Безумовно, це так, і у цьому – сила суспільства. Музей вже показав, що об’єднує багато різних людей, але це коло важливо розширювати у майбутньому. Щоб звертатися не до одних і тих же людей, а залучати у свої проекти нових городян, збільшувати число людей, зацікавлених у побудові діалогу про майбутнє культури і мистецтва. Тобто, щоб культурне збагачення суспільства підтримувало все більше людей.

Габріела Булішова: Ми зустріли багато талановитих місцевих жителів, які не завжди можуть проявити свій талант. У співпраці з музеєм культурно і етнічно різні жителі Мелітополя можуть висловлювати свої ідеї щодо майбутнього музею, щодо того, як можна разом працювати над його програмуванням і плануванням. На підставі питань, які задавали мелітопольці під час «Фестивалю пам’яті», я відчуваю, що у городян є багатство перспективного бачення, інноваційні ідеї і чудовий потенціал. І якщо люди відчують, що їхні ідеї розглядають і обговорюють на серйозному рівні, є потенціал для майбутніх спільних проектів, які збагатять всіх учасників.

Марк Айзек: Важливо, що назва музею – принаймні, англійською мовою – мабуть, зменшує його соціальну роль. Десь його назву перевели як «Museum of Local Lore» (дослівно – «Музей знань про місцевість» – Авт.), десь – як «Museum of Local History» (дослівно – «Музей місцевої історії» – Авт.). Ми запропонували як варіант перекладу щось на зразок «Museum of Cultural Heritage» («Музей культурної спадщини» –- Авт.). Тому що роль цього музею ширше, ніж просто збирати знання про край та його історію. Ця інституція допомагає виковувати культурне майбутнє суспільства. І саме тому музейники можуть задуматися про зміну назви, щоб вона відповідала цій іпостасі.

Юлія Костерєва: Якими ще думками ви хотіли б поділитися?

Габріела Булішова: Ідея обміну історіями з нашої пам’яті та обміну усними історіями дуже важлива особисто для мене. Такий обмін – те, що ми спостерігаємо все менше і менше, особливо тому, що звикли, коли нас хтось розважає – у телевізорі, в інтернеті, де завгодно. Часто ми перестаємо обмінюватися історіями. Часто у нас немає можливості для такої розмови між поколіннями, особливо у Сполучених Штатах. Раніше люди слухали розповіді своїх бабусь і дідусів і дізнавалися про їхнє минуле. Часто ми не ставимо якісь важливі питання, бо зайняті або чимось стурбовані. Коли ми дізнаємося більше про наше власне минуле, про минуле наших бабусь, дідусів і батьків, минуле наших спільнот і міст – це дуже збагачує. Так ми повертаємося до самого початку людської розмови – обмінюємося історіями і слухаємо їх.

27 травня, 2015
Мелітополь, Україна

Микола Скиба – директор Агенції культурних стратегій, учасник платформи Культура 2025, фахівець із креативної економіки. Воркшоп Миколи називався Музей як оповідач історій. Після зустрічі з музейниками, Микола Скиба поділився враженнями від проекту, пояснив, чому музей може стати «вікном у світ» для невеликого міста, і навів приклади сучасних культурних інституцій.

– Ситуація у Mелітопольському Mузеї обнадіює, хоча працювати треба багато, рамок проекту недостатньо для досягнення поставленої мети, яка полягає у тому щоби “розговорити музей”. В Центрі Спільноти може стати «чарівним пенделем», а траєкторію подальшого розвитку будуватимуть самі музейники протягом тривалого часу. Головне – подолати стереотипи, які в’їлися у голови співробітників музею. Є ядро, яке хоче змін. З цим можна і треба працювати, делікатно щось підказуючи, щоб вивести музей на потрібний рівень.

На воркшопі ми почали з того, що учасники називали три слова, з якими у них асоціюється музей. Багато людей сказали, що музей має бути інтерактивним, сучасним, інноваційним. Але ті ж сенсорні екрани – лише оболонка. І ця оболонка провалиться, якщо не буде ядра – того, заради чого музей існує, смислів, які музей транслює світу. Треба створювати таке ядро, і це дуже складно.

Певний час ми витратили на дискусію про різницю між історією і історіями. Історія, наче субстанція, схожа на бурштин, у який «вклеєні» якісь доісторичні комахи. Історії – те, що продукуємо ми самі. Музей має перейти від шліфування Історії до продукування історій, тобто, якихось наративів, прагнень. Історія не має кінця. І треба показати цю незакінченість, відкритість до продовження.

– Сьогодні проекти, як В центрі спільноти на часі, оскільки в Україні триває децентралізація, міста отримують більше повноважень, обирають шлях подальшого розвитку. Добре, якщо майбутнє міст буде прописуватися у пардигмі сталого розвитку. У такому випадку музей може і має стати майданчиком, де різні спільноти об’єднуються, а культура стає ресурсом розвитку.

Те, що ми робимо у камерному форматі воркшопу, потребує масштабування і залучення інших аудиторій. Ці процеси не можна штучно пришвидшити. Інакше, утвориться спільнота, яка розпадеться без імпульсу ззовні.

Якісь спонтанні соціальні процеси відбуваються без смислового наповнення. З поля зору людей випадає щось суттєве. Є культурний, соціальний, інтелектуальний, людський капітали, і треба їх поєднувати. Потрібне місце, де їх можна оприлюднювати. Найкраще робити це через культурні інституції. У міста має бути соціальний центр, де громада буде вирішувати питання самоврядування. Гадаю, поступово такі осередки з’являтимуться. Але, поки їх немає, музей може перебрати на себе цю функцію, запускати певні процеси, щоб потім передати напрацювання місту. Музей – портал спілкування міста і громади з великим світом.

Музей – одна з найбільш глобалізованих інституцій. Фактично, немає жодного міста у світі, яке б не мало музею. Музей – такий самий атрибут міста, як вулиці з будинками, торгові площі та люди. Це – простір, через який голос і пам’ять людей, їх артефакти говорять більше, ніж у побуті. Функціональна річ стає смисловим артефактом. Музей концентрує голоси міста і може направляти цю інформацію далі у світ. Треба вчитися використовувати музей як засіб комунікації зі світом. У цьому і є сенс проектів, на кшталт В центрі спільноти.

– Свій воркшоп у Мелітополі я назвав Музей як оповідач історій. Найпоширеніший тип музею в Україні – краєзнавчий. Такі заклади є у кожному райцентрі. Часто те, що вони презентують, є великою монументальною Історією, типовою для аналогічних музеїв України, від Ужгорода до Донецька. Обов’язково експозиція включає момент заселення території, природу у різних опудалах, гербаріях та інших «принадах», війну зі зброєю та амуніцією, фотографії і «куточок досягнень», часто у дусі соціалізму. У таку історію людина вкинута, і у ній, як комашка у бурштині, застигає. Такій історії треба підкорятися. Музей вчить «не рипатися», бо за людей все вирішено.

Цей меседж знищує людське ставлення до світу, заперечує тезу, що кожен може зробити щось важливе. Задача у тому, щоб від історії перейти до історій, що є співмірними людям. Попри насиченість цифрами, датами, вказівниками, музеї оглушливо мовчать. Але музей може і має заговорити людським голосом, оповідати цікаві історії. Суть мого воркшопу у Мелітополі полягала у тому, щоб музейники зрозуміли: вони – модератори між минулим, теперішнім і майбутнім, між різними спільнотами.

Найпотужніша річ – людські цінності і переконання. Вони найважче піддаються змінам. Існує зона комфорту, яку не хочеться полишати. На воркшопі я намагався показати, що зміни – це драйв, крок до нових можливостей. Для цього розповідав, що таке музей у сучасному світі. Музей сьогодні – простір, де комунікують різні спільноти, де можна пережити інтелектуальну пригоду. Треба показати, що музей у Мелітополі також може стати таким майданчиком.

Хотілося б залучити до воркшопу більше аудиторій. У музеї сформувалася невелика фокусна група, яка відвідувала заняття. Це – мінус, бо ми не повністю використали потенціал події. З іншого боку, нових людей можуть втягнути у процес ті, хто вже долучився до проекту. Сподіваюся, інші лекції та воркшопи у рамках В центрі спільноти розкачають громаду. Тоді музей стане «ді-джеєм», що поєднує різні голоси.

– Під час воркшопу Музей як оповідач історій ми осмислювали, навіщо існує музей у Мелітополі, що він може сказати місту, і який сенс буття самого міста. Також обговорювали конкретні аудиторії, яких може зацікавити краєзнавчий музей. Наприклад, студенти, підприємці, певна кількість людей старшого віку. Також є туристи, але поки у Мелітополі вони – екзотика.

Ми генерували поняття, чим є Мелітополь. Сформулювали кілька визначень: це – торговельне місто, місто-підприємець, місто-перехрестя, місто можливостей. Потім думали, як музей може працювати з такими категоріями. Оглянули експозицію, будівлю, щоб оцінити можливості закладу. Прагнули знайти проекти, які звертаються до різних аудиторій. Завершили воркшоп інтервенціями в експозицію, щоб розчаклувати світ «мега-історії».

Кожен музей має своєрідний колектив. Існує пізнаваний типаж музейника, але у кожному місті ці люди мають особливості. Завжди є лідери, які рухають процес поступу. У Мелітополі це – директорка краєзнавчого музею, яка відкрита до молоді, довіряє їй, продовжує вчитися, готова втілювати нові ідеї, очікує від працівників ініціативи. Це обнадіює. Інша річ, як на це реагують співробітники музею. Частині колективу комфортно у музейному «бурштині». І далі багато залежить від того, як директорка пояснить нової музейної політики.

– В Україні сучасних музеїв більше у Києві, хоча і там все нерівномірно. Наприклад, Національний музей історії – приклад законсервованості. Також є музей Булгакова, який сформував експозицію як дійство. З нестоличних сучасних музеїв є заповідник “Тустань” у Львівській області. Це – унікальний об’єкт, фортеця у скелі і митниця ІХ-ХІІІ століть. Колектив музею розробив стратегію розвитку, співробітники використовують кожну можливість розвиватися. Тут є непогана крамничка, проводиться фестиваль. Є й інші позитивні приклади, і усюди музеї самі шукали можливостей для розвитку.

Національний художній музей 2012 року переламав спробу нав’язати йому керівника. Навколо музею утворилася активна спільнота, яка протестувала і висунула позитивну програму: конкурс на посаду директора, публічність тощо. Тепер музей показує, як переосмислювати власний зміст. Останні проекти – «Герої. Спроба інвентаризації» та «Спецфонди» – про це. Немає Піросмані і Гойї, на яких прийдуть, бо це розкручені імена. Музей показує історію, що формує у людей спротив до перетворення культури на пропаганду. Взагалі, ставлення до пам’яті вказує на готовність працювати з людьми.

– Реформування музею варто починати з правильної оцінки сил, з постановки точних цілей. Важливо сформулювати свою специфіку, місію. Також важливо розподілити ролі у команді. Часто зміни ініціюють декілька лідерів. У якийсь момент наростає дистанція між ними та іншими членами команди. Потрібно синхронізувати зусилля і побудувати команду. Краще пожертвувати швидкістю перетворень на користь якості.

Важливо дати музейникам заохочувальну «морквинку». Це може бути навчальна подорож, можливість заявити про себе по різних каналах. Мотивація щось робити часто персоналізована, і будь-яка стратегія перетворень має включати особистісний компонент. Треба враховувати інтереси конкретних людей – тоді збережемо мотивацію для змін.

Важлива ресурсна складова. Хибний шлях – одразу дати багато ресурсів. Також погано, коли розігрівають бажання людей щось змінювати за відсутності фінансових і матеріальних джерел. Треба допомагати музею залучати кошти на невеликі перетворення, щоб встановлювалися тісніші зв’язки зі спільнотами міста, готовими до змін. Можливо, потрібний фасилітатор, який допоможе музею стати впливовим партнером громади. Якщо такі практики поширяться містами України, виграємо ми всі. Це окультурить публіку у різних регіонах країни.

– Зараз різні міста України активізувалися, і це треба фіксувати. Можливо, потрібні маркування у публічному просторі, які покажуть, що нового з’явилося у місті. Цим новим можуть бути неформальні дійства: фестиваль вуличної їжі чи скейтерів, вуличні музики, місця для читання та дитячих ігор. Також мають бути громадські багатофункціональні хаби, куди кожен може прийти з ініціативою і знайти, кому її адресувати.

Широкі верстви населення мало довіряють і владі, і громадським організаціям, у них багато питань до прозорості цих структур. Змінити це можна завдяки створенню місця, де громадські організації напряму допомагатимуть людям вирішувати різні проблеми, наприклад, соціальні. Такі функції часто розпорошуються по різних невеликих інституціях, настає певний безлад. Треба створювати місця акумулювання громадської пам’яті і досвіду, і щоб люди самі їх підтримували. Різні ініціативи мають разом експлуатувати та утримувати таке місце. Почасти «точкою зборки» для активістів можуть стати музеї та бібліотеки. Це стане прикладом взаємодії між установами, що утримуються коштом держави чи міста і низовими ініціативами.

Непогана практика створення консультаційних центрів. Часто люди не знають, як краще реалізувати власні здібності, не знають про певні конкурси та програми обміну. Є певний алгоритм, куди і як подаватися, і цьому можна вчити. Це потребує невеликих ресурсів: людина, яка працює неповний день, комп’ютер та інтернет. І можна приходити до музею чи бібліотеки, щоб дізнаватися, які гранти зараз відкриті. Припустимо, раз на місяць у музеї розповідатимуть про різні можливості за межами маленького міста. Це дає музею статус «вікна у світ». Музей опиняється в центрі спільноти.

16 червня, 2015
Мелітополь, Україна

Олексій Радинський – документаліст, журналіст, учасник Центру візуальної культури. Свою робочу сесію Олексій назвав «Що таке суспільство?». На матеріалі Мелітополя дослідник аналізував взаємини музею з місцевими громадами та громадськими організаціями. Також Олексій Радинський записував відео-інтерв’ю з представниками громадських ініціатив та організацій, неформальних спільнот міста, щоб створити свого роду каталог суспільно значущих явищ Мелітополя.

Про місце війни в історії Мелітополя, про роль міста у нинішній війні на території України і про те, як краєзнавчий музей опрацьовує ці важливі теми – розповів Олексій Радинський.

Юрій Кручак: Як ти бачив свою роботу у проекті В центрі спільноти до приїзду в Мелітополь?

Олексій Радинський: Назва сесії була дуже умовною. Цей регіон, Запорізька область, мені давно цікавий, в останні півтора року особливо. Але я не відчував, що маю право пропонувати тут якийсь готовий проект. Мене цікавило, як працює суспільство в цих краях. Саме суспільство, не спільноти. Спільнота – слово-субститут, евфемізм, який використовують, щоб не говорити про суспільство. Таких слів-субститутів безліч. При неолібералізмі і неокапіталізмі, які зараз панують у багатьох країнах світу, вважається, що суспільства немає, є тільки окремі індивіди, у кращому випадку – спільноти. А суспільство – щось із комуністичного словника. Це – дивний перегин, і я вважаю важливим говорити саме про суспільство. Так, мені цікаво, як взаємодіють спільноти. Але говорити про цю категорію треба з перспективою виходу на рівень суспільства.

Запорізька область, регіон на південному сході України, цікавила мене, тому що тут існувала загроза тотальної суспільної дезінтеграції, яка сталася по сусідству, на Донбасі. У першу чергу, треба говорити про дезінтеграцію державної структури, що швидко призвело до того, що суспільство на Донбасі розпалося до «природного стану» за Гоббсом, тобто, війни всіх проти всіх. Це такий собі досуспільний, природний стан, коли кожен сам за себе, люди збиваються в озброєні групи і захищають свої території. На південному сході України такого не сталося. Судячи з усього, вирішальним чинником у громадянському колапсі на Донбасі стала зрада України правоохоронними органами, репресивними структурами. Суспільство не змогло нічого цьому протиставити. Це свідчить про те, що за відсутності каральних органів, наприклад, міліції, немає інших факторів, які стримують суспільство від розпаду до стану війни. У Запорізькій області розпаду суспільства не відбулося, хоча спроби розгойдати ситуацію були.

Що відомо про Мелітополь середньостатистичному громадянину України? Наприклад, міф про Мелітополь як про мультикультурну столицю України. Досить давно різні структури, орієнтовані на гранти, намагаються «підняти на щит» Мелітополь як зразкове місце, де мирно уживається велика кількість етнічних груп. Мене завжди дивувало захоплення мирним співіснуванням цих груп – так, ніби це ненормально. Мелітополь подавався як місце тріумфу українського мультикультуралізму. Але у цього тріумфу є неприємна зворотна сторона – етнічні групи живуть мирно і більш менш однаково, але рівні вони, скоріше, в своїй бідності.

Мультикультурна складова Мелітополя зараз набула особливого значення, оскільки близько розташований Крим. Кримський півострів тепер – місце потенційних етнічних конфліктів на території Європи. Взагалі, в Криму етнічний конфлікт йде повним ходом, але це – не «гарячий» конфлікт, до якого ми звикли. Звичайна модель етнічного конфлікту – погром, який влаштовують «низи», через соціальні фактори, створені у «верхах» і доповнені штучними ксенофобськими настроями. Етнічний конфлікт у Криму диктується згори, відбувається шляхом «тихих репресій», утисків прав кримськотатарського народу. Є сенс казати про утиски в Криму прав україномовного населення. Там будується шовіністичне монокультурне суспільство, засноване на мілітаристській імперській парадигмі. Добре, що конфлікт не перейшов у «гарячу» фазу, але це ще може трапитися.

Виходить, Мелітополь знаходиться між двома зонами конфлікту: Кримом і Донбасом.

Юрій Кручак: Наскільки виправдалися твої очікування від Мелітополя?

Олексій Радинський: Я збирався працювати з будь-якими існуючими тут громадськими ініціативами. Але склалося так, що більшість активних організацій Мелітополя є етнічними. Я сильно модифікував свій план. Відразу зрозумів, що суспільне життя Мелітополя визначає війна, яка відбувається в Україні, у 200 кілометрах від міста. Мені стало цікаво, як конкретно війна впливає на життя цього, здавалося б, мирного міста.

Центральне місце у моїй робочій сесії займає музей. Краєзнавчий музей в Мелітополі відкритий для різних громадських ініціатив, тому було цікаво поглянути на нього як на суспільну структуру, простежити, як війна відображена в його експозиції. Побіжного погляду достатньо, щоб зрозуміти: тема війни домінує у музеї, у відображенні історії міста. Ситуація неунікальності: те ж відбувається в багатьох інших містах України. Мова йде про різні війни, які проходили на території сучасного Мелітополя, у першу чергу, про Другу світову. Я вважаю це логічним і правильним. Інша справа, як представлена тема Другої світової війни. Крім цього, я відразу сфокусував увагу на експозиції, присвяченій антитерористичній операції на сході України. Цікаво, що музей вже включив тему АТО в експозицію, працює з сучасністю. І знову питання – як він це робить. Дослідження таких механізмів було головним моїм заняттям тут.

Юрій Кручак: Які висновки ти зробив, коли занурився в цю обстановку?

Олексій Радинський: Тема війни стане ще більш важливою для місцевої громади. Тим більше, Друга світова війна стала суттєвим фактором при розпалюванні нинішньої війни. Важливо, що у музеї школярам і іншим дітям при перегляді експозиції про Другу світову війну працівники пропонують надіти каски, які використовували під час бойових дій. Це називається військово-патріотичним вихованням, але, насправді, програмує у дітях з раннього віку небезпечні нахили.

Музейні працівники кажуть, що треба виховувати в дітях прагнення захищати батьківщину, як це робили їхні діди. Кажуть це, швидше за все, з проукраїнських спонукань, але такий механізм може спрацювати у зворотному напрямку. Багато людей, які воюють на боці «ДНР» і «ЛНР», можливо, пройшли такий же механізм так званого військово-патріотичного виховання в українських школах і музеях. Для багатьох людей це може стати сильним емоційним переживанням, виникає психологічний механізм, який знижує бар’єри при сприйнятті насильства, бойових дій, військової уніформи та інших атрибутів війни. І нічого не вказує на те, що такий механізм мобілізує дітей на захист держави України. Можливо, таке виховання мобілізує їх на сторону сили, яка заявить, що є легітимним продовжувачем боротьби з фашизмом. Такою силою сьогодні є Росія, яка у своїй пропаганді використовує міф про боротьбу з сучасним фашизмом на території України.

До того ж, роздача військових атрибутів у неформальній обстановці може спотворити сприйняття дітьми війни. Роздача касок у музеї не має нічого спільного з тим, коли в армії за статутом роздають каски і амуніцію. І, в той же час, ситуація в музеї має багато спільного з тим, коли у загоні ополчення, в якомусь неформальному батальйоні, який не має відношення до «регламентованої» війні, роздають каски і зброю.

Юрій Кручак: Які особливості роботи у невеликому місті?

Олексій Радинський: Мелітополь не таке вже невелике місто – він більший за Ужгород, а це – обласний центр. Особливість міста у тому, що тут легко вийти на потрібних тобі людей та організації. Хоча, може, це – заслуга дирекції краєзнавчого музею. Тут мені було легко за короткий проміжок часу провести дослідження. Досить швидко вдалося з розмаїття тем вибрати ту, яка здалася найбільш актуальною, зустрітися з потрібними людьми, відвідати цікаві події, вивчити контекст, у якому вони відбуваються, записати потрібні інтерв’ю.

Юрій Кручак: Над якою темою ти працював у Мелітополі?

Олексій Радинський: Вже після першого відвідування музею вирішив зосередитися на темі репрезентації війни, того, як у сучасних конфліктах діє пам’ять. Я зацікавився тим, як тема війни на сході України стає частиною музейної експозиції. Тема отримала розвиток ще й тому, що моє перебування у Мелітополі співпало з річницею загибелі місцевих льотчиків у небі над Луганськом 14 червня 2014 року. Я спостерігав різноманітні події, ритуали для увічнення цієї дати. Цю трагедію вже представили в експозиції Мелітопольського краєзнавчого музею, мені вдалося потрапити на відкриття міні-музею, присвяченого цій даті у Будинку офіцерів місцевого військового містечка. Також я бачив військові ритуали на цвинтарі, де поховані ці люди. Напевно, центральна подія сучасної історичної пам’яті Мелітополя – загибель військових льотчиків. І те, що конструюється навколо їх загибелі, особливо важливо у ситуації, коли багато городян визнають, що Мелітополь – досить розділене місто. Зараз тут спостерігають домінування проукраїнських настроїв. Але багато містян кажуть, що це – видимість, насправді більшість просто примикає до сильної сторони. При цьому існують великі проросійські групи, і невідомо, куди схилиться ця категорія при певному розвитку подій.

Так чи інакше, під час річниці загибелі льотчиків я побачив модель того, як буде формуватися історична пам’ять про події на сході України. Звичайно, було цікаво вивчити і задокументувати такий ранній і яскравий приклад, щоб далі працювати з цим матеріалом.

Юрій Кручак: Повернемося до теми проекту В центрі спільноти. Як може розвиватися краєзнавчий музей у Мелітополі?

Олексій Радинський: Є необхідність реформувати музей. І всі, включно зі співробітниками музею, це розуміють. Я не вважаю себе компетентним у питанні реформування музеїв. Музей цікавить мене як репрезентація даного суспільства, а якщо говорити конкретно про музей у Мелітополі – тут я зосередився на військовій тематиці. З директором музею ми обговорювали, як може реформуватися експозиція, і вона сказала, що хоче скоротити частину, присвячену Другій світовій війні. Я згоден з цим, але вважаю, що не варто скорочувати військову тему взагалі. Можна продемонструвати безперервність історії між різними війнами, які відбувалися на території міста, і так підвести до теми війни на сході України. До речі, як би не виглядала частина експозиції про АТО, вважаю її наявність правильним починанням, яке треба розвивати.

Взагалі, я б порадив музею зосередитися на історизації сучасності, на темі розвитку суспільства, яке живе поруч з війною – стан, у якому зараз існує Мелітополь. Тим більше, деякі співробітники музею збирають сучасні артефакти, які коли-небудь стануть історією: листівки, газети, плакати з політичною агітацією.

Складно говорити про реформування музею в нинішній ситуації. Важливо, щоб музейники усвідомили свою роль «пам’яті» суспільства, яке проживає серйозний історичний етап. Ця частина України раптом опинилася в центрі світової історії, хоча довго була її периферією. І документація процесу важлива навіть більше, ніж експонування речей, пов’язаних з цим періодом. Не Донбас і не Крим стали ключовими регіонами у війні, яка відбувається зараз в Україні, а території так званого південного сходу країни, які згідно військової російської стратегії розглядалися як очевидні плацдарми для бунту, оберненого проти України. Але це виявилося величезним прорахунком. На території, яку всередині самої України, в центрі і на заході країни, багато хто вважав другосортною, русифікованою і совєтизованою, виявилося, живуть люди, які своїм неприйняттям сценарію Новоросії зламали всі плани Росії. Роль цих людей набагато важливіша, ніж роль української армії. Якби зерна російської пропаганди впали тут на благодатний ґрунт, українська армія не змогла б втримати ситуацію. Важливо, що музей досліджує цей момент.

До слова, цим же південно-східним регіонам держава Україна зобов’язана своїм існуванням. Під час референдуму 1991 року рішення більшості жителів саме цих областей проголосувати за незалежність країни (а не голосування заходу або Києва, яке було і так очевидним), створило реальні умови для появи держави України.