Рік: 2024

Спираючись на досвід українського суспільства, ми можемо визначити спротив як щоденні практики, що дають можливість людині відстоювати право на чесноти і гідність. Виставка «Спротив», ставила за мету через призму мистецтецьких практик, проявити зміни що відбулись в суспільстві, прослідкувати трансформації дійсності в якій ми живемо. Ми хотіли  репрезентувати мистецькі практики, які знаходяться на стику різних медіа, включають різні дисципліни або були змінені у відповідь на виклики, що відбулись в Україні і Світі за останні три роки. 

Розуміючи мистецькі практики, як процес що спрямований на прототипування потенційних моделей взаємозв’язків в суспільстві, виставка «Спротив», мала на меті розпочати дослідження практик спротиву. Як суспільством у стані війни розуміється спротив? Що таке спротив: як реактивна та проактивна практика? Чого ми можемо навчитися з практик спротиву, які виникають в часи війни? Як наші сьогоднішні практики спротиву формують (відображають) наше бачення майбутнього та створюють його?

На виставці було представлено 10 авторів/ авторок, роботи яких, умовно можна поділити на декілька підтем, або тематичних полів: робота з пам’яттю, процеси пам’ятування; як суспільство себе бачить -сам глядач, до певної міри є і учасником створення роботи; травми, травматичних досвідів і їх впливами на психіку людини, внутрішні стани в яких ми зараз живемо. Виставка експонувалася з 10 листопада по 10 грудня в Укритті Університету ДУЕТ, Кривий Ріг.

Куратори: Юрій Кручак, Юлія Костерєва.

Юрій Кручак — художник, куратор. Вивчав сценографію в Харківському державному художньому училищі, дизайн середовища в Харківському художньо-промисловому інституті (нині Харківська державна академія дизайну і мистецтв). Отримав ступінь магістра живопису в Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури (1999). Стипендіат Міністерства культури і національної спадщини Республіки Польща «Gaude Polonia» 2018. Сфера професійних інтересів: міждисциплінарні та постартистичніі практики. Юрій Кручак працює на межі між мистецтвом і соціальними студіями, його мистецькі стратегії залежать від конкретної проблеми та зазвичай передбачають залучення різних спільнот до творчого процесу.

Юлія Костерєва — художниця, кураторка.  Закінчила Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури в 2001 році. Роботи Юлії Костерєвої, які часто реалізуються у формі інсталяцій, об’єктів та спільних дій, зосереджені на історії та історіях, пов’язаних з місцем, об’єктом чи людиною. Її практика стосується як візуального мистецтва, так і мистецтва взаємодії.

Юрій Кручак і Юлія Костерєва є співзасновниками міждисциплінарної платформи Open Place Київ, Україна (1999).

ПРО КОНКУРС У МЕЖАХ ПРОЄКТУ І ПРЕДСТАВЛЕНІ РОБОТИ

Юлія Козак: Кого може зацікавити виставка?

Юрій Кручак: Це – художники, люди, які цікавляться сучасною культурою, розвитком Кривого Рогу, креативного кластеру та сектору культури загалом. Також це – молоді люди, студенти, зокрема Державного університету економіки і технологій, де проходить виставка.

Юлія Козак: Яка ідея й тема цієї виставки? За якими критеріями відбирали роботи?

Юлія Костерєва: Учасників виставки відбирали на основі відкритого конкурсу. В тексті про конкурс ми намагалися якомога детальніше описати, які саме мистецькі практики шукаємо. Коли змінюються обставини, в яких існують художники, то, як і все суспільство, вони реагують на ці перетворення. І виставка має на меті проявити зміни стратегій художників і художниць через їх роботи. Також виставка може допомогти дослідити зміни в суспільстві під час війни.

На конкурс подалися 74 художники. Хоча ми намагалися максимально розкрити наші очікування від робіт і наше розуміння теми Спротиву, уявлення людей, які пропонували свої роботи на виставку, доволі сильно відрізнялися. Цікаво, як саме у людей формується уявлення щодо певної теми. Медійне середовище частково проєктує наше сприйняття якоїсь теми або наше уявлення про неї, і завданням виставки було переналаштувати тему спротиву, поговорити про тоншу матерію. Частина запропонованих робіт відтворювала те, що лежить на поверхні, те, що продукується мас-медіа, і не додавала до теми нічого нового.

Юрій Кручак: Ця виставка є частиною нашого ширшого дослідження. Воно стосується змін у мистецьких практиках в Україні. Мистецтво, культура змінюються разом з суспільством. Україна нині переживає колосальні зміни, пов’язані насамперед з війною. Також ці процеси пов’язані з деколонізацією, з відмовою від парадигм, в яких Україна жила останні сто років. Ці зміни також пов’язані з тим, що митці і мисткині, менеджери і менеджерки культури фактично стають суб’єктами. Тобто вони не ретранслюють наративи, які існували або нав’язувалися зовнішніми акторами, а намагаються критично осмислити те, що відбувалося раніше і відбувається нині в Україні, намагаються посісти проактивну позицію.

Широка рамка нашого дослідження також пов’язана з тим, що змінилося суспільство як таке, і воно стає більш проактивним. Глядач став критичнішим до мистецьких практик, останнім часом ми спостерігаємо чимало непростих процесів переосмислення суті роботи художника. Що художник створює? Мистецький продукт чи середовище, де цей мистецький продукт може виникнути в певному діалозі?

В такому дослідженні нам цікаво проявити те, як формуються умови, в яких виникають мистецькі роботи, як вибудовується процес творення. Це тісно пов’язано з комунікацією. Серед робіт, які подавали на конкурс, більша частина описує стан війни, це візуальний опис процесів, що відбуваються. Нам було важливо проявити, як вибудовується комунікація між художником, художницею і суспільством, і як у момент цієї комунікації створюються роботи. В цій ситуації важлива не тільки робота як фізичний прояв, а ще й обсяг знань, який формується в процесі такої комунікації.

Виставка стала відкритим етапом нашого дослідження, коли ми вирішили побачити роботи ширшого кола – не тільки тих художників, яких знаємо давно, які працюють з такими методологіями, а й людей за межами нашого кола контактів.

На виставці представлено 10 авторів. Одна з підтем, або поле згаданої комунікації, – робота з процесами пам’яті. Йдеться про те, як ми можемо вибудувати процес створення робіт, щоб він включав процеси запам’ятовування. Зокрема робота Пьотра Армяновського саме про це.

Інша важлива підтема, або напрямок – це те, як суспільство себе бачить. І тут наведу приклад роботи Яни Крикун «Межі». Авторка досліджувала те, як ми бачимо свої межі, свої місця, свій простір. Наприклад, Яна запитувала у людей, як виглядають кордони України. В цій роботі є важливим елемент партисипативності, співучасті, коли глядач до певної міри долучається до створення роботи. Це важлива ознака практик, які ми досліджуємо. Такий підхід проявляє наочно, як комунікація між людьми, у вигляді зображень, може стати частиною більшої роботи. Художник тут виступає комунікатором або медіатором, який проявляє наші уявлення. І це яскравий приклад того, як змінюється методика роботи художника. Також присутній момент внутрішнього спротиву, який проявляється у відчуттях людини.

Важливо запам’ятовувати внутрішні стани, в яких ми нині живемо. Вагомою частиною нашого дослідження є те, як художники візуалізують складні процеси, в яких перебувають. Серед таких робіт можна назвати «Неможливість забуття» Марини Чайки і «Блекаут» Олени Афанасьєвої і Макса Афанасьєва. Ми прагнемо підтримувати такі методи роботи і художників, які пожвавлюють низові ініціативи, активізують людей.

ПРО (НЕ)СПРИЙНЯТТЯ МИСТЕЦТВА

Юлія Козак: Чи не боїтеся ви, як куратори, що непідготовлений криворізький глядач не зрозуміє представлених робіт? Як криворізькому глядачу – непідготовленій  аудиторії – підготуватися до споглядання цієї виставки?

Юрій Кручак: На мою думку, Кривий Ріг є доволі розвиненим містом. Воно унікальне і за суттю, і за формою, і за змістом, і за історією. Сказати, що інші міста більш підготовлені, мені складно. Тут радше питання аудиторії: чи є на даний момент аудиторія, зацікавлена в розвитку культури, і чи ця аудиторія відкрита.

Наше завдання полягає в тому, щоб дати широкій аудиторії розуміння процесів, які відбуваються в мистецтві, в культурі, і певною мірою – донести суть цих важливих процесів. Думаю, сьогодні в будь-якому місті – не тільки в Україні, це може бути Західна Європа, Північна Америка і Східна Азія – представлення робіт пов’язано з відвертістю та одкровенням, й інколи люди просто не готові. Цей момент непідготовленості присутній у будь-якій точці світу. Адже художник зазвичай говорить про речі, про які раніше або не говорили, або не хотіли говорити. В цьому і полягає суть художника: говорити про речі, яких ми не бачили. За великим рахунком, це одна з цілей художника – проявити неоприявлене. Тому, дійсно, це потребує комунікації, розширень знань про те, що відбувається в світі.

Також важливо те, як встановлюється, яка робота є цінною, а яка – ні. Це внутрішня робота як глядача, так і художника. Є наше уявлення про те, яким може бути мистецтво, і воно здебільшого ґрунтується на попередніх досвідах або упередженнях. Але мистецтво не завжди таке, точніше – завжди не таке, як ми собі уявляємо. Світ значно складніший, цікавіший і багатогранніший. Ми прагнемо зберегти цю відкритість в комунікації між інституцією, організацією, аудиторією і художником. І одна з наших кураторських задач полягає в тому, щоб налагодити цю комунікацію. Я готовий до того, що деякі роботи можуть викликати нерозуміння. Прийняття – це внутрішня робота всіх без винятку, щоб відкривати важливі речі, до яких ми не були готові.

Юлія Костерєва: В мене схожа думка, але дещо інше формулювання. Мої рекомендації, як підготуватися до виставки: відкрити очі, вуха, серце, мозок і забути, що ви знаєте про те, як має виглядати мистецтво. Бо непідготовленість – це, в певному сенсі, підготовленість до інакшого. Нас навчили, що мистецтво має виглядати певним чином. А завдання кураторів у цьому випадку – в кураторському тексті та в описах робіт дати необхідну додаткову інформацію для рефлексії, щоб людина могла сама досліджувати виставку.

Юлія Козак: Якраз хотіла запитати, чи кожна робота повинна мати опис?

Юрій Кручак: Бажано, щоб концептуальні точки були відображені в текстах. Але парадоксальна суть мистецтва полягає в тому, що деякі речі, які спочатку не можна побачити в роботі, стають доступними за певний час завдяки самостійній роботі глядача.

Для нас було важливо, щоб робота ставила питання. Коли в роботі закладені питання або проявлення змін, це дає можливість глядачу запитати себе: чому саме така форма, чому саме такий зміст. Повертаючись до питання підготовленості публіки, на мою думку, саме тому важлива робота мистецьких інституцій, інституцій культури, які мають створювати середовище для трансформацій.

Коли ми говоримо про підготовленість і непідготовленість, погоджуся з Юлією, що ми виходимо з того, що існує певний перелік правил або вимог до чогось. І зіткнення наших уявлень з тим, що представлено в виставковому просторі, на мою думку, тісно пов’язано з моментом колонізації, коли хтось вказує, як повинно виглядати щось. Тоді ми в своїй свідомості зіставляємо ці критерії з побаченим. Якщо ми вважаємо щось невідповідним, ми це не сприймаємо. До певної міри це було характерно для колоніальної культури, коли за часів королів-Людовіків створювалися академії мистецтв. Ці академії готували художників, які повинні були відповідати визначеним вимогам. Правила сучасної культури змінились. Сьогодні критерії полягають в тому, що мистецтво – процес відкритий для того, щоб аудиторія ставила запитання, а куратори і художники допомагали знаходити відповіді. Це і запускає певний процес розвитку і трансформації суспільства.

ПРО ВОРКШОП «СПІЛЬНИЙ ЛАНДШАФТ»

Юлія Козак: Розкажіть про ціль воркшопу «Спільний Ландшафт» у межах проєкту. Хто братиме участь у ньому? Що ви хочете отримати в результаті?    

[Ред.: «Спільний Ландшафт» піднімає питання про те, як перевести контекст і особистий досвід в універсальне повідомлення, зрозуміле зацікавленому колу людей. Воркшоп пропонує методику, за якою проблеми, що існують у сучасному суспільстві, ідентифіковані окремими людьми, можуть стати основою для індивідуальної і спільної роботи. Результатом цієї роботи можуть бути твори мистецтва або прямі дії. «Спільний Ландшафт» сприяє обміну знаннями, отриманню нового досвіду, самовизначенню, розвиває культуру діалогу та передбачає процес творення знань].

Юрій Кручак: В цьому воркшопі ми виступаємо не як куратори, а як художники. В його методології акумулюються напрацювання, які ми отримали протягом нашої творчої кар’єри. Воркшоп триває до чотирьох годин. Ми залучаємо людей, які не мають спеціалізованої художньої освіти.

Воркшоп – це процес пізнання себе, людей навколо, того, як ми можемо реагувати на виклики і як можемо співпрацювати. Знання в цьому воркшопі люди отримують під час співпраці. Воркшоп можна розділити на кілька етапів: перший – оприявлення себе, своєї ідентичності, своїх унікальних особливостей; другий – оприявлення того, що ми переживаємо, кола проблем, з якими стикаємося; третій – переосмислення тем і проблем, пошук інструментів для розвитку. Тож, воркшоп – це співпраця різних людей у певному місці в певний час. Результати цього воркшопу стануть частиною виставки «Спротив». Нам важливо дати голос «пересічним» громадянам, оприявнити досвіди різних людей.

Також воркшоп – це своєрідне дослідження аудиторій, виявлення зацікавлених людей. Ми плануємо зібрати мінімум три групи: менеджери і менеджерки культури; молодь, студентство; незалежні актори мистецького середовища і середовища культури Кривого Рогу. Ми не думали зводити їх в одну групу, на першому етапі кожна з цих аудиторій напрацьовуватиме своє бачення. Можливо, на другому етапі, після виставки, тих з них, хто буде зацікавлений в розвитку Центру сучасної культури Кривого Рогу, об’єднаємо і включимо в цей процес.

Юлія Костерєва: Під час воркшопу ми будемо намагатися активізувати уміння, які вважаємо цінними для суспільства, а саме: відчувати і розуміти себе; відчувати людину поряд, бути здатними до емпатії; бути здатними робити щось разом.

Юрій Кручак: Додам про ідею воркшопу. Ми як художники зацікавлені в переосмисленні зв’язку між аудиторією, тобто глядачем, і нами як художниками. Ми даємо глядачу можливість долучитися до творчого процесу. Це пов’язано з осмисленням культури, в якій ми доволі довго жили і частиною якої були. Також це пов’язано з деколонізацією свідомості. Це про те, чи можемо ми брати на себе відповідальність говорити про складні процеси, не звертаючись до того, хто диктував нам цінності, вказував, що правильно.

Воркшоп «Спільний Ландшафт» виріс з нашої попередньої практики, яка базувалась на партисипативних методах. Тобто, таких, коли творчий процес стає відкритим і до нього можуть долучитися різні зацікавлені люди. В цьому воркшопі нам важливо не тільки створити певні об’єкти, а й налагодити комунікацію між людьми. За великим рахунком, є фізичні прояви – те, що ми можемо бачити в просторі виставки, але також є і нефізичні – налагодження мережі зв’язків між людьми. Для сьогоднішніх суспільства, культури, ситуації загалом це є дуже важливим компонентом. Це те, що дає нам можливість протистояти в складних умовах, те, що перетворює нас з населення на громадян, які беруть на себе певну владу і несуть відповідальність.

Цей процес ми розглядаємо в кількох стратах: мистецька, страта культури – те, що ми вибудовуємо зв’язки; також ми змінюємо усталені речі, які здебільшого ніхто не піддавав критиці, в які вірили і з якими жили. Страта культури дозволяє критично подивитися на те, з якими проблемами ми стикаємося і як ми можемо їх вирішувати.

ПРО ТЕ, ЯК КУЛЬТУРНІ ЦЕНТРИ МОЖУТЬ ВПЛИВАТИ НА СУСПІЛЬСТВО

Юлія Козак: Які перспективи ви бачите у створенні Центру сучасної культури Кривого Рогу?

Юрій Кручак: На мою думку, потреба в цьому центрі існує. Люди, з якими я спілкувався в Кривому Розі, люди, які виїхали з Кривого Рогу до інших міст (здебільшого це все-таки художники), говорять, що такий центр потрібен.

Такі центри допомагають людям зрозуміти, що ми переживаємо, як даємо відповіді на складні питання і виклики. Також у людини з’являється можливість досягнути суб’єктності. Тобто функція культурних центрів прикладна – вони допомагають деколонізувати культуру. Якщо центр ставить перед собою такі цілі, то він допомагає суспільству трансформуватися в розумінні того, ким ми є, якими ми були та якими можемо бути.

Перспективи культурного центру в Кривому Розі є, і потенціал міста доволі великий. Якщо говорити про часові рамки, то я розумію, що цей процес складний: це залежить від того, чи зможемо ми спільно з криворіжцями досягнути професійного розуміння, що ми робимо, для чого і яке це має значення.

Юлія Костерєва: Я б навіть не формулювала це так, що центр допомагає щось зробити. Радше він пропонує спробувати щось, стикнутися з чимось, з чим ти не стикався. Зустріч з чимось іншим іноді буває небажаною і болючою, але якщо цей процес модерується і медіюється так, що в свідомості він закріплюється як позитивний, тоді результатом є розвиток.

Ми не можемо виключити існуючі процеси. Ми можемо до якогось моменту не приймати реальність речей, але вони все одно колись нас наздоганяють. І чим більше ми будемо підготовленими, чим позитивнішим буде цей досвід сприйняття нового, тим краще для нас.

Юрій Кручак: Трохи доповню про значення цього центру і перспективи. Важливість такого закладу полягає у створенні можливості для професійного зростання жителів Кривого Рогу, для їх осмислення того, що відбувається навколо. Сам центр не змінить все за один день, але він створить можливість для розвитку.

З мого досвіду контактів з Кривим Рогом, з його жителями, мені здається, що є потенціал як у людей, так і в міста. Варто підходити до цього процесу без упереджень і розуміти його складність. Сам центр нічого не зробить. Важлива комунікація, потрібні профільні видання про культуру та мистецтво. І тут питання, чи є в Кривому Розі ініціатива, що дає таку інформацію. Це буде важливо для підтримки і налагодження зв’язків з Кривим Рогом

Завдяки контактам з культурними центрами в інших містах України і за кордоном, я розумію, що це – тривалий процес, марафонська дистанція. Але цю дистанцію треба долати, бо інакше звужується поле культури. Створення центру – це теж момент спротиву звуженню сфери культури. Якщо ми не докладаємо зусиль для відстоювання своїх кордонів, вони звужуються.

В різних містах України такі центри в перші місяці – пів року після початку повномасштабного вторгнення стали своєрідними осередками спротиву. Вони приймали людей, які переміщувалися з окупованих територій або місць, які на той момент були під постійними обстрілами, вибудовували логістику, приймали гуманітарні вантажі. Тому важливий не тільки сам центр, також потрібно вибудовувати мережу контактів між різними містами України і за кордоном. Приклад зими, весни, літа 2022 року показав, наскільки важливо, щоб такі центри були не тільки у великих містах, але й у маленьких. Тоді ми перетворюємося з якихось одиниць населення на громадян. Тому це потрібно не тільки для міста, але й для нас як для громадян певної країни.